Пальма першості тут, безперечно, належить “1+1”, котрий буквально з 1 вересня, як–то кажуть, “мов діти у школу”, вивалив на глядачів цілий масив нових серіалів і ток-шоу – на додачу до старих, звичних, але й досі привабливих (скажімо, дуже жвавими виявилися дискусії про путч 91-го року та вітчизняний шоу-бізнес у програмі “Я так думаю”).

Ток-шоу взагалі лишається найбільш розповсюдженим форматом. І, скажімо, новоспечене “Хочу і буду” на “плюсах” лишає непогане враження. І назвою своєю, настирливо-оптимістичною (на противагу “Девичьим слезам” (ICTV), “Бремени денег” та відсторонено-філософському “Життя прекрасне” на Новому), і загальною дещо грайливою інтонацією, і веселеньким оформленням та вбранням ведучих.

Зрештою, і самими ведучими. DJ Паша давно “просився” на телеекран, так само, як і Ольга Герасим’юк давно потребувала розширення власної жанрової палітри аж до цілковитого мажору, котрий для неї є не менш органічним.

Взагалі, яскрава особистість “за кермом” передачі – хай не гарантія, але обов’язкова умова її успіху. Саме деяка індивідуальна “стертість” ведучих, їх нерозведеність по різних амплуа характерна для „Життя прекрасне” ("Новий канал), а безпорадна калька іміджу ведучих з Іщеєвої та Ханги у НТВ-ешному "Принципе домино" дратує у програмі “Девичьи слезы” (ICTV).

Ще одне. “Хочу і буду” найкраще сприймається тоді, коли “влучає” у режим цілковитого бліцу, легкого й невимушеного. Звичайно, гостей не перевиховаєш, у кожного свій темпоритм існування й своя манера висловлювання. Але, враховуючи обсяг програми (сорок хвилин мінус реклама, розділені на три блоки за кількістю запрошених), саме “пінг-понг” видається найбільш виграшним.

Серйозні запитання викликає хіба що час ефіру. 16-50 – це вже не для хатніх господарок та решти непрацюючих, але ще не для тих, хто повертається з роботи. Зазвичай цієї пори йдуть повтори вчорашніх серій різних телестрічок або передачі для тінейджерів, котрі вже повернулися зі школи, проте ще не побігли гуляти чи на якісь підготовчі курси. “Хочу і буду” за своєю адресою не така локальна – тож її місце у ефірній сітці явно потребує корекції.

Що ж до інших новинок на “1+1”, то це – експортовані серіали.

Вироблені у далекому зарубіжжі “Сильні ліки” у нас ще попереду, а от широко розрекламовані російські “Даша Васильева” та “Идиот” уже другий тиждень прив’язують глядачів до телевізорів наскрізно з 20-15 до 22-25.

Про перший з них багато не скажеш – такий собі стандарт. Тим більше, що постановники практично знехтували авторською іронією і програли – на відміну від постановників “Каменської”, котру, навпаки, первісно не передбачена літературним матеріалом дещиця гумору лише прикрасила.

Та скучивши за новеньким, проковтуєш і це – без особливої шкоди для шлунку. Хіба лише фанати Донцової уже традиційно в таких випадках мають змогу поплескати язиками про те, хто з акторів наскільки схожий або несхожий на свій літературний прототип, і взагалі – що на екрані не так, як у книгах. А от з “Идиотом” все серйозніше – адже категорично серйозними були і наміри, і постать режисера, і акторський склад.

Може, нас надто перегодували рекламою та піднесеними відгуками тих, хто уже встиг помилуватися цією стрічкою на “прямому” НТВ. Та, схоже, 10-серійний формат зіграв злий жарт з авторитетним (досить згадати “Собаче серце”!) режисером В. Бортком. Більш стислі рамки змусили б від чогось відмовитися, здійснити свідомий відбір. Зараз же перед нами – просто досить неквапливе ілюстрування роману. Висловлюючись фігурально, “температура” на екрані – стабільні 36,2, навіть там, де за ситуацією має “зашкалювати” за 40. Та й з акторським складом біда, особливо з жінками (І.Чурикова – єдиний виняток). Є.Миронов на початку вразив, та за кілька серій стомив одноманітністю…

Тож оптимістичні прогнози, буцімто завдяки серіалові ті, хто не читав Достоєвського, захопиться книжками, були, здається, явно перебільшеними. Але й розчарування – теж досвід, і “1+1” тут винний менш за все.

У контексті такої конструктивної діяльності каналу (ні, не втримаюся – похвалю таки “Документ”, до якого уже неодноразово зверталася, за оновлений формат!) перебором виглядають російські “Большая стирка”, “Жди меня”, “Поле чудес” та “Аншлаг”: вони все одно традиційно асоціюються з іншими каналами, до того ж, уже не є тим популярним продуктом, що може відтягнути на себе велику та “якісну” аудиторію.

“Стирок” у нас взагалі тепер аж три (враховуючи “оригінальну” на ОРТ) – тож не надто фантастичними видаються міркування деяких спостерігачів, котрі вбачають у „свавіллі” компанії “Воля”, в тому числі, і певний інтерес вітчизняних каналів. Дійсно, останнім часом всі вони гуртом кинулися ретранслювати російські передачі, особливо ж – недоступного тепер у Києві НТВ (на Новому продовжуються “Окна”, на “Интері” – “Страна советов”; “Растительная жизнь” тепер іде на СТБ, “Квартирный вопрос” та “Девичьи слезы“ – на ICTV; “Тоніс” анонсує “Женский взгляд Оксаны Пушкиной” тощо).

На цьому тлі – за контрастом – особливу увагу привертає власна творча діяльність (починаючи з назви) колишнього НБМ, нині – “П’ятого каналу”. Але про нього – наступним разом.