В Україні ж ставлення до російської культури було рабсько-колоніальним, на неї дивилися «знизу вгору», в оцінках слідуючи римській формулі: «Або нічого, або хороше». Хіба що Дмитро Донцов і Микола Хвильовий були здатні оцінювати її тверезо, вбачавши в ній не тільки естетичний феномен, але і потужний політичний чинник російської експансії. Алгоритм тут простий: спочатку приходить російська культура, російська мова, а вже за ними - російські війська. Ця культура не суперечила імперській політиці Росії, а швидше підтримувала її ( і зараз підтримує).

ЗРАЗКОВО-ПОКАЗОВИЙ ЛЯПАС

Олександр Пушкін був не лише видатним поетом, але й значним російським імперським ідеологом, який сповна у дусі «Кримнаш» відчував бурхливе захоплення від придушення Польщі, завоювання Кавказу, будь-яких територіальних захоплень і дуже лютував на Захід, який намагався цьому перешкоджати (знаменитий вірш «Клеветникам России»).

Пушкін дуже співчував кривавому придушенню кавказьких горців і писав із цього приводу радісні віршовані тексти, настільки непристойні з точки зору гуманізму, що навіть його сучасник Вяземський був вимушений докорити: «Слово поэта не должно превращаться в славословие резни».

Діалог можливий лише між рівними, який діалог можливий з тими, хто вважає тебе істотою другого і третього ґатунку?

Процитую слова Олега Табакова, які є далеко не лише особистою думкою російського діяча культури про українців: «Вони в якомусь сенсі убогі. А зараз я зовсім таку сакраментальну думку вам скажу. Біда ж справжня полягає в тому, що у всі часи їхні кращі представники інтелекту, літератури - вони в порівнянні з росіянами були десь на другій або третій позиції».

Ось такий зразково-показовий ляпас нашим діячам культури, які все ніяк не можуть обійтися без «діалогу» з тими, хто їх глибоко зневажає, вважає «унтерменшами»-недолюдками порівняно з росіянами «юберменшами»-надлюдьми. Ну, в наших - це залишкові явища, бо звиклися свого часу з величезною вдячністю збирати крихітки з московського столу у вигляді всіляких фестивалів, творчих конкурсів, місячників і декад.

Можуть сказати, що це, мовляв, один Табаков такий нехороший. Залиште ілюзії, так мислить абсолютна більшість діячів російської культури, науки, освіти, журналістики тощо. Просто, керуючись політкоректністю, мовчать, а Табакова прорвало, і з нього полізло «істинно російське».

Можуть порадити узяти з російської культури позитив і відкинути негатив. Але будь-яка національна культура - явище цілісне. Як у Пушкіна відокремити «Я помню чудное мгновенье...» від «Клеветникам России», як у Солженіцина відокремити «Архипелаг ГУЛаг» від «Как нам обустроить Россию?»? До речі, і своє життя цей письменник і колишній політзек закінчив вельми символічно, розпиваючи чай з «вертухаєм» - Путіним. Так чи був сенс писати «Архипелаг»?

Сьогодні російська культура не з нами (і ніколи не була, що природно, вона не наша і не для нас), вона з Путіним. Вона допомагає йому знищувати і впокорювати Україну, у тому числі і впливаючи на нестійкі мізки «українських» лідерів, штовхаючи їх до капітуляції і зради, боягузтва і підлоти.

ПРО КОРДОН... КУЛЬТУРНИЙ

Абсолютно правий московський публіцист Дмитро Шушарін: «Але при цьому одне слід розуміти абсолютно ясно: 89% підтримки Путіна - реальність. І росіянин, який засуджує напад Росії на Україну, безумовно, виступає проти свого народу і проти всіх традицій російської культури - від Пушкіна до Бродського, від Івана Аксакова до Георгія Федотова». Ось чому гасло Миколи Хвильового «Геть від Москви!» і нині залишається надзвичайно актуальним. Нам потрібен кордон з агресором не лише фізичний, політичний і економічний, але й культурний. Українська культура вічно буде приречена на другорядність і провінціальність, поки не відмовиться від рабської орієнтації на російські зразки. І ще. Щодо методів боротьби - «культурних» і «некультурних». Як говорять французи: «На війні - як на війні». Тут хороші всі способи, які ведуть до перемоги. А погано все, що веде до поразки і ліквідації нашої країни. Якщо ж хтось із наших культурних «метрів» не здатен обійтись без діалогу з культурою агресора, то нехай здійснює його в індивідуальному порядку, не нав'язуючи такий всій нації і не намагаючись зробити свою позицію державною політикою. Судячи з усього, для справжньої емансипації української культури знадобиться ще багато часу.

ПРО НЕДОВІРУ ДО ВЛАДИ

Повернімося до наших телеканалів. На «112» доброволець, боєць батальйону «Донбас» Мирослав Коптило ділився своїм наболілим, зокрема заявив, що те, «чого хотіли люди на Майдані, при нинішньому президентові не здійсниться». Так, і в цьому вся суть того, що відбувається. Боєць зазначив, що нічого не міняється, люди Януковича сидять на своїх місцях, судді-хабарники не бояться відповідальності (за 1,5 року ніхто з суддів не був підданий люстрації) - навіщо була Революція Гідності?

Багато дій влади вражаюче схожі на зраду (підписали угоди, що до Криму електроенергія з України подаватиметься до 2019 року, отже, як мінімум до 2019 року Крим не буде повернено Україні!). Народ все менше вірить цій владі, усвідомлюючи її нікчемність, корисливість і готовність здавати Україну. З цими людьми на чолі Україна не має шансів на перемогу. Якщо вони готові навіть Конституцію писати під диктовку іноземних держав, то куди ж далі? Після 1945 року Конституцію Японії писав американський генерал Макартур, але ж Японія програла війну і була окупована, а ми, слава богу, війну ще не програли. На думку багатьох фронтовиків, в офіційному Києві їх постійно «зливають», увесь час йде «договорняк» з Москвою і «ДНР»- «ЛНР».

На тому ж «112» Зорян Шкіряк дуже засуджував «Правий сектор» за події в Мукачеві і лякав «махновщиною». Він, щоправда, забув сказати, що до цього штовхає влада своєю капітулянтською політикою. Якщо верхівка буде й надалі покривати неправедних суддів, прокурорів і міліціонерів, хабарників, мафію і корупцію, то народ сам почне робити те, що належить робити владі. Свого часу, коли український народ не мав держави і армії, він створив УПА, не маючи спецслужб, він створив СБ ОУН. Цей досвід не забутий і сьогодні. Критики можуть сказати - тоді не було держави, а нині вона є. Так. Але ця держава не належить українському народові, будучи насправді власністю олігархічних кланів.

Цю ж проблематику обговорювали на каналі ICTV у програмі «Свобода слова». З приводу мукачівських подій політолог Володимир Фесенко запропонував нове визначення - «анархо-націоналізм». Можливо, а хіба «анархо-корупція» власди краще?

Політолог Кочетков визнав, що влада здала Закарпаття в розпорядження кланів Балоги, Медведчука та інших.

Нардеп Борислав Береза висловив побоювання, що децентралізація України за рецептами Порошенка може виявитися дезинтеграцією, оскільки все може вийти з-під контролю.

До речі, з приводу Мукачева на радіо «Вести» пан Ганапольський провів опитування: кому слухачі довіряють більше «Правому сектору» чи центральній владі? Центральній владі довіряють 18%, а «Правому сектору» - 82%. Зрозуміло, що не стільки довіряють «ПС», скільки недовіряють владі, зневажають і, м'яко кажучи, не люблять її. Влада, звичайно, на це не звертає уваги, а даремно. Янукович теж не звертав...

«НІ ВІЙНИ, НІ МИРУ»

У студії Шустера нам «112» теж проголосували: «Ви вважаєте «Правий сектор» борцями за справедливість чи злочинцями? 65% вважають борцями, 35% злочинцями. А серед жителів Закарпаття, якщо вірити соціології Савіка Шустера, 100% (!) населення вважає «ПС» борцями. Ну, навряд чи депутат Ланьо дотримується такої ж думки, значить, вже не 100%. Але ясно, що йдеться про абсолютну більшість.

На «5-му каналі» теж обговорювали феномен «Правого сектора». Нардеп Іван Вінник («Блок Петра Порошенка»), як завжди, люто захищав свого «бючного» вождя. У нас багато політиків ніяк не зрозуміють, що служити Україні і служити персоні - це не одне і те ж. Персони приходять і йдуть, а Україна, слава богу, залишається. Ось і колись дуже популярний Юрій Луценко, як здається, розгубив увесь свій політичний і моральний капітал, відстоюючи інтереси вождів, а не національні інтереси України. Чого варта його фраза про те, що всі, хто виступає за звільнення Донбасу і не бажає рабськи слідувати Мінським угодам (убивчим для України!), повинні взяти в руки зброю і йти на фронт. Його вже повідомили в Інтернеті, що, звичайно, підуть, але не з цим Верховним Головнокомандувачем. Складається враження, що в Україні усе більш близькою стає глибока політична криза унаслідок «Мінської пастки»...

А на каналі NEWS ONE представник «Правого сектора» Олексій Бик заявив, що «ПС» і Україна в цілому ведуть дві війни: перша - проти зовнішнього ворога, друга - проти режиму внутрішньої окупації. Нинішні провладні критики «ПС» забувають, що якби не ці окаянні бійці, то Порошенко, Яценюк, Турчинов та інші «бенефіціарії» Майдану так досі і залишались би в опозиції (якби їх не спіткала доля Тимошенко і Луценка), а над ними до цього часу володарював би Янукович під чуйним керівництвом Путіна.

Дмитро Гордон у своєму «Бульварі» опублікував звернення групи генералів армії і СБУ до Верховного головнокомандувача. Там є такі слова: «Ми наполягаємо на введенні військового стану, на переведенні економіки країни на військові рейки і мобілізації «стариків»-офіцерів запасу (повірте, їх багато і вони більш ніж мотивовані). Тільки це дозволить відкинути ворога за український кордон і максимум за три місяці повернути повний контроль над захопленими територіями. Інакше сьогоднішня ситуація «ні війни, ні миру» триватиме роками і погубить Україну». І ще. «Припиніть красти на рівні Верховної Ради, Адміністрації Президента і Кабміну, у влади завдання одне - зробити все для збереження державності і цілісності України. Не можете? До побачення, є інші».

Становище цілком очевидне. Треба реагувати, керуючись вищими інтересами нації і держави, а не інстинктом утримання своєї влади за будь-яку ціну, навіть ціною національної катастрофи.

Ігор Лосєв, «День»

Фото -  «День»