Початок трагічних подій на Донбасі минулого року ми бачимо в кадрах телехроніки, до речі, не унікальної та ексклюзивної, кадри ми могли бачити й бачили в новинах та інтернеті. Чуємо про їхній перебіг від проукраїнських активістів Донбасу, серед яких найбільш відомі - журналісти Денис Казанський і Сергій Гармаш, блогери Станіслав Федорчук та Ірина Степова. А також - бізнесмен із досі незрозумілою позицією Сергій Тарута й екс-голова СБУ Євген Марчук. Відбулося те, до чого ваш автор закликав останні півтора року: слова представникам протилежного, антиукраїнського, ворожого табору не надали.

Хоча, наприклад, колеги на кшталт Мустафи Найєма можуть заперечити: не давати слово таким, як Геннадій Кернес, лідер «Оплоту» Євген Жилін, регіонали Борис Колесников, Олена Бондаренко чи навіть Олександр Єфремов - грубо порушувати журналістські стандарти. Згадані та інші подібні до них персонажі - такі самі громадяни й рівні в правах із проукраїнськими діячами. Отже, мають право не лише на власну думку, а й на її якнайширше оприлюднення.

Насправді грубе порушення стандартів, і не лише журналістики, а й суспільного життя - давати слово тим, хто відсутність власної думки видає за альтернативну точку зору. Та ж сама громадянка Бондаренко не раз заявляла про свою мінімальну присутність в ефірах, пояснюючи це впертим бажанням «нацистів» закрити їй рота. А найактивніше про боротьбу з інакодумством говорить сумнозвісний редактор проросійської пропагандистської газети «Вести» Ігор Гужва. Через те надавити їм слово в публічній сфері можна й навіть треба, але в мирний час, коли українській державності нічого не загрожує.

Кажу це до того, що в фільмі Людмили Немірі, за великим рахунком, зайвим спікером слід вважати пана Таруту - саме через надмірну й водночас безглузду присутність в інформаційному просторі в ті трагічні дні та через неоднозначну публічну позицію зрадженої жертви тепер. Звісно, є й напевне лишається спокуса поцікавитися альтернативною думкою про початок окупації Донбасу в когось із «Опозиційного блоку» - Нестор Шуфрич, скажімо, завжди грамотно й доступно говорить. Проте спокусам зберегти баланс людей та думок автори «Відторгнення» не піддалися. В кадрі говорять лише наші, без лапок, люди.

І, як не парадоксально прозвучить, саме у зв'язку з цим - чергове розчарування. Адже я давно вже хочу почути від незнайомих мені особисто людей, чиї статті та блоги, тим не менше, читаю і чиїй думці довіряю, пояснення. Простого, складного - не має значення. Хочу, щоб мені та подібним до мене пояснили, чому саме Донбас став легкою здобиччю.

Тим часом спікери вкотре (вже збився, рахуючи рази) пояснюють мені, хто саме розхитував ситуацію в Донецькій та Луганській областях, які саме механізми та сили було використано для дестабілізації й захоплення влади тощо. Добре, що архівне відео подано системно. Ось перші дня березня 2014 року, коли нікчемний насправді авантюрист Павло Губарєв недорікувато, часом піддивляючись у папірець, закликає народ Донбасу не коритися Києву, не визнавати «нацистів» та відстоювати свої права. Ось проукраїнські мітинги, які жорстко зачищають. Ось ейфорія «жителів Донбасу», чий голос нарешті звучить: хорові вигуки «Росія», впевнені й переконливі пояснення, що вони - за Україну, але без «бандерівців» та «свідомих». Ось перехоплені переговори сепаратистів, де ясно, хто кому віддавав наказ кого з проукраїнських діячів убивати.

Все це насправді було відомо ще минулої весни, перед початком активних бойових дій. Спікери в фільмі лише переповідають перебіг подій, дають свої оцінки, часто суб'єктивні, але їх усе одно не ставиш під сумнів. Наприклад, ваш автор вважав тоді й переконаний дотепер: на Донбасі є досить великий відсоток патріотів України. Журналіст Сергій Гармаш в ефірі «Еспресо», представляючи «Відторгнення», до створення якого причетний, озвучив цифру: його - і моїх - однодумців там близько півмільйона, навіть зараз. Вони попервах виходили на мітинги в Донецьку та Луганську, співали гімн, браталися, водночас досить вільно спілкуючись із опонентами з числа місцевих регіоналів. У фільмі звучить прямим текстом: навіть ці були шоковані, коли побачили, хто приходить у доволі-таки буржуазний Донецьк захищати ідеали «Новоросії» та боротися за створення фейкової «народної республіки».

Маргінали з депресивних передмість почали пролетарську революцію, тим самим мимоволі підтвердивши прогноз лідера комуністів товариша Симоненка: «Після лютневої революції буде жовтнева». Він натякав на лютневу перемогу Майдану, що являв собою зразок буржуазної революції. Пролетарська почалася надто швидко, і, судячи з коментарів донбаських активістів у «Відторгненні», це не був реванш. Емоційна реакція - так. Проте ледь не всі спікери в один голос твердять: приборкати ображений пролетаріат було можна й навіть треба. Без надмірних зусиль. Інформацію про провокаторів навіть приватні, далекі від спецслужб люди, мали в повній мірі. І Тарута - єдиний, хто не розглядав силового варіанту вирішення. Решта тих, хто коментує фільм, його в березні - квітні 2014 року передбачали, хотіли й були готові взяти участь. Принаймні, в мене під час перегляду складалося таке враження.

Ніхто з патріотів, котрі бачили тріумф трагедії на власні очі, не заперечує - ситуацію хитали активно. Але при цьому однозначно твердять: впливу ззовні піддавалася меншість жителів Донбасу. Бо, за підрахунками того ж Гармаша, відверто проросійськими Донеччина та Луганщина були і є лише на 20 %. До того ж мати проросійські погляди зовсім не означає бути проросійським активістом. Люмпени, для прикладу, не мали жодних поглядів, але дуже хотіли мати автомати. Ірина Степова не розуміє, хто, за що і з ким воював на території, де не було української армії. Влада мінялася в окремих місцевостях по кілька разів на день, а над адміністративними будівлями, траплялося, майорів аналог «Веселого Роджера». Отаманщина чистої води в гіршому розумінні цього слова. Можливість грабувати безкарно, навіть не завжди маючи потребу прикриватися гаслами й волати: «Путін, прийди!». Пролетарська революція перейшла в кримінальну.

Проте, повторюся, все це в загальних рисах відомо. Очевидці додають конкретики, інші очевидці додадуть нової конкретики. Це доповнить картину, зробить її об'ємнішою. Та все одно не дасть відповіді на головне запитання сезону: чому таке стало можливим саме на Донбасі? Чому Донецьку та Луганську області реваншисти й російські спецслужби обрали для своїх спецоперацій, і чому саме там вони стали успішними? А люди, не півтора мільйона проукраїнських донбасців, а мовчазна більшість, це прийняли. У те, що війну почала «хунта», вірять лише згадані 20 %. Решта готова жити під ким завгодно, виконувати будь-чиї накази, демонстративно робити вигляд, ніби все це їх не стосується, бо тут - велика політика, і всі всіх здають.

Образа на «зраду» присутня в словах людей, задіяних у «Відторгненні». І все одно ніхто до пуття не пояснив, чому не зовсім благополучні в плані «сепаратизму» прикордонні Чернігівщина, Сумщина, Одещина чи Харківщина все ж не завели до себе «народні республіки».

Так, у Харкові та Одесі ситуація досі непроста. Тим не менше, відторгнення не відбулося. Не кажучи вже про завжди, на моїй пам'яті, консервативну ретроградну Чернігівщину, особливо північну її частину, наближену до російських кордонів. Під час путчу в серпні 1991 року Чернігівська облрада була чи не єдиною, котра офіційною телеграмою в Москву підтримала ГКЧП. Сьогодні «Чернігівська народна республіка», сподіваюся, неможлива. Чому все це стало реальністю в Донецьку та Луганську, причому тоді, коли російські канали нормально транслювалися по всіх регіонах України, включно з Галичиною, ніхто з задіяних у «Відторгненні» не пояснив.

Щоправда, ближче до фіналу спроба пояснити прокльовується. Кадри без коментарів: «Я родилась в Советском Союзе, и мне что Россия, что ненька - не принимаю», «Я офицер советской армии, родился в городе Сталино. Это моя земля, я буду её защищать». Думаю, пора підводити під події на Донбасі чітку та зрозумілу теоретичну базу: мільйони людей хотіли повернення СРСР. Уточню - зараз теж хочуть, не лише на Донбасі. Отже, треба пояснити, чому «хотілки» київських, чернігівських чи запорізьких ватників виявилися неможливими для втілення.

На фото - автори фільму «Відторгнення. Битва за Україну» Людмила Немиря, Альберт Заславський та Марія Томак, фото «Радіо Свобода»