Тут тріпочуть жовто-блакитні стяги, та, зачувши українську, озираєшся, як на щось екзотичне... Тут гримлять постріли, тим часом дідусі й бабусі збираються в міському парку, аби поспівати під баян пісні про «Победу». Тут жителі копають окопи, щоб не пустити ворога у своє місто, а потім активно голосують за «Опозиційний блок». Тут наче припинилися бої, але до миру ще далеко. Маріуполь...

 

 

Раніше приїжджало «любе», а тепер - «гайдамаки»

 

Через розбомблені залізничні колії їхати до Маріуполя доводиться 14 годин автобусом або потягом до Бердянська чи Запоріжжя, а звідти пересідати на міжміську маршрутку. Дорогою проходимо український блокпост і минаємо кілька покинутих сепаратистських. Моя сусідка, 25-річна донеччанка, їде зі столиці до Маріуполя, куди її батьки перебралися після того, як у лютому в їхню квартиру влетів снаряд. «Нам пощастило - встигли сховатися, - каже дівчина. - Якби житло вціліло, то не покидали б Донецьк, я його дуже люблю».

 

Військові журналісти розповідають, що таксисти на Донбасі здебільшого мають сепаратистські настрої, тому ліпше не розказувати їм багато про себе, до того ж українською. І хоча наш водій мовчки слухає «Бумбокс», говорити тут російською - наче загорнутися в плащ-невидимку. Бо вже біля моря якась бабця цікавиться: «Дівчино, ви з Тернополя?». Прогулюється набережною з чоловіком-пенсіонером. Він має сентименти за молодістю, яка проминула в конструкторському бюро, і стверджує, що його батька вбили «бандерівці». «Чому у вас на Західній Україні так не люблять 9 Травня?» - допитується жінка. Подружжя не знає, хто винен у цій війні, та головне для них - щоб настав мир. Вони голосували за Порошенка, бо той обіцяв завершити АТО за кілька тижнів, а тепер нарікають на Яценюка і Турчинова. Маріуполь покидати не збираються, навіть коли на місто знову нападуть.

 

- Залишати житло небезпечно, бо Нацгвардія або деенерівці можуть вселитися, - на цю фразу співрозмовниці реагує активіст громадського формування «Маріупольська дружина», що проходить повз. Перевіряє документи і просить не поширювати чуток про українських солдатів.

 

До міста долинають постріли з сусіднього села Широкиного, проте люди не звертають на них уваги. Сонячного дня маріупольці рибалять, гуляють із дітьми, бесідують у кафе, але надвечір вулиці порожніють. Рік тому місто звільняли від сепаратистів. Гинули люди, горіли міськрада, приміщення МВС і прокуратури. Поруйновані будівлі - як нагадування про загрозу, що може повторитися. Вікна в магазинах і готелях обклеєні скотчем. Проте вулиці майорять українськими прапорами. Можливо, це лише фасад, але й картинка має значення. Днями тут побували гурт «Гайдамаки» і письменниця Оксана Забужко. «Маріуполь змінюється. Раніше запрошували «Любе», а тепер нас», - зауважив вокаліст Олександр Ярмола.

 

Мер уміє тримати ніс за вітром

 

В офісі координаційного центру «Новий Маріуполь» людно з самого ранку. Активісти розвозять гуманітарну допомогу, плетуть «кікімори» - маскувальні костюми для снайперів та розвідників, проводять наради. У приміщенні багато української символіки, банок із консервацією, на стінах - мішені для стрільби із зображенням Путіна, на поличках - осколки від снарядів з місця обстрілу Східного району міста 24 січня. Ініціатива окремих людей, які підтримували солдатів на блокпостах, з часом переросла у масштабний волонтерський рух. Його учасники організовують допомогу для українських бійців, вивозять поранених із зони АТО та забезпечують їхнє лікування, проводять мітинги, дбають про патріотичне виховання, Самооборона патрулює місто.

 

- Тутешні мешканці, як і жителі інших східних індустріальних міст, не звикли виходити на мітинги за свої права: люди тут залежні від господаря, власника заводу, - ділиться спостереженнями активістка Марія Подибайло. Вона родом із Тернополя, певний час жила в Донецьку, а в Маріупольському державному університеті викладає міжнародні відносини та міжнародну економіку. - Але зрозуміли, що коли не об'єднаємося - буде, як у Донецьку чи Горлівці.

 

Коли торік у серпні здавалося, що Маріуполь ось-ось знову опиниться в руках терористів, громадськість вийшла захищати своє місто. Люди зібралися на мітинг і почали копати окопи. Відчувши настрої населення, місцева влада підтримала їх. Хоча раніше мер Юрій Хотлубей підписував договір про співпрацю з терористами. Місцеві підкреслюють уміння свого градоначальника передчувати зміни: не так давно він прикріплював до піджака георгіївську стрічку, а тепер за його почином Маріуполь прикрашений жовто-блакитними прапорами.

 

Ще одна ініціатива активістів - білборди «Як розпізнати побутового сепаратиста» з переліком висловлювань і дій, що трактуються як заклики до відокремлення: паплюження державних символів, протести проти мобілізації, схвалення «ДНР» і «ЛНР» тощо, і вказаним телефоном гарячої лінії СБУ. Однак не всім така ідея до вподоби. Поки активіст Самооборони розповідає, що змушує його патрулювати вулиці рідного міста, перехожа жіночка, зачувши, спиняється.

 

- Ніякого майбутнього у наших дітей нема, - сердиться. - Навіщо нацьковувати одних людей на інших, навіщо ці афіші розклеювати, війну українців з українцями влаштовувати? Хто винен? Влада наша українська. Як із шахтарями зараз чинять? Протестують, а їх тітушками називають.
Жінка переконана, що все треба було вирішити мирним шляхом, однак як саме - не уточнює. Йде геть, коли хочемо її сфотографувати.

 

Назад під обстріли

 

70 вимушених переселенців, котрі проживають у гуртожитку приватного підприємства на вулиці Красномаякська, можуть опинитися просто неба. Люди заселялися з умовою, що житимуть тут упродовж року. Міська рада планувала взяти приміщення на свій баланс і відправила відповідний запит у Фонд держмайна, та владнати справу не вдалося. А підприємець тепер відмовляється оплачувати рахунки за комунальні послуги. Деякі мешканці не мають куди йти, тож повертатимуться додому, дарма що там стріляють.

 

- Квартиру тут не потягнемо, - переселенка з Єнакієвого Олена вбрана в тигровий халат і гумові шльопанці.

 

Кімната править її сім'ї за спальню і кухню. Одяг висить на вішаках, причеплених до настінного килима. Між вбранням видніються жовто-блакитні бантики. Дочка Олени третьокласниця Вероніка приносить із двору тюльпани і роздає їх журналістам, які прийшли до їхньої оселі.

 

- Я виховую дочку, а чоловік по шабашках заробляє. Подружка є в Полтавській області, але щоб виїхати до неї, нема грошей, - розповідає Олена. - Тому повернемося додому, там мама, брат. Страшно, роботи нема, зате дома. Набридло по Україні кататися. Може, з городу вдасться вижити. Нам нема на що нарікати. На перший час допомогли, а далі самим треба.

 

Її сусідка, 60-річна Галина Новікова, 9 місяців тому приїхала з Шахтарська.

 

- У нас там не просто постріляли і затихло, а реальна війна була, - пригадує Галина Іванівна. - Часом думаю: невже таке може бути в ХХІ столітті? Забрала дітей, онука двомісячного і подалися куди очі бачили. Одна дочка тепер із сім'єю поїхала в Росію до свекрухи, друга - в Білорусь.

 

Донеччанка Олена приїхала до Маріуполя з сином, невісткою і вівчаркою Царицею. «Не кидати ж її під бомбами», - каже. Під час обстрілів вибило вікна, син забив їх фанерою, так і залишили. Ймовірно, жінка повернеться в Донецьк - тут неохоче беруть на роботу, грошей на оренду житла немає. Удома працювала двірничкою.

 

- Волонтери видали нам спальні мішки - збудуємо вігвам, - жартує.

 

Багато мешканців гуртожитку знайшли куди переїжджати. Поки сім'я з Горлівки пакує ящики і мішки в білий мікроавтобус, навздогін їй лунають недоброзичливі фрази сусідів. Люди вважають себе обділеними, бо ця родина розподіляла гуманітарну допомогу, і, зі слів переселенців, робила це нечесно. Чоловік, котрий заносить речі, сердиться: «Алё, чё вы там фотографируете?».

 

- Приїхали сюди, як самі казали, голі-босі, зате продуктів накрали, що вистачить до кінця життя, - жінка ще трохи бурчить і зникає в під'їзді.

 

Ярослава Тимощук, «Волинь»

 

«Донбас: чесно» - проект ГО «Детектор медіа», спрямований  на налагодження діалогу між Сходом та рештою України і висвітлення соціальних проблем українського Донбасу, про які нині недостатньо говорять центральні ЗМІ. 

 

До проекту залучено 40 регіональних журналістів (преса, онлайн, телебачення) з різних областей України. Протягом восьми місяців (квітень - листопад 2015 року) вони будуть їздити у відрядження на прифронтовий Донбас, аби підготувати матеріали про проблеми місцевого населення для власних ЗМІ та для републікації на «Детектор медіа», а також для щомісячного ток-шоу «Донбас: чесно», яке ГО «Детектор медіа» виробляє у партнерстві з обласними державними телерадіокомпаніями.  

 

Проект «Донбас: чесно» реалізується ГО «Детектор медіа» спільно з Асоціацією польських журналістів у рамках Польсько-канадської програми підтримки демократії за підтримки програми польської співпраці на користь розвитку Міністерства закордонних справ Республіки Польща та канадського Міністерства закордонних справ, торгівлі та розвитку (DFATD).