Маленькі пасажири, що є сили вдихнувши зі спільного кулька “життєдайних” клейових парів, чіплялися до “порядних громадян”, вимагаючи копійок на хліб, лікування... І на їхнє дитяче кольорове клейове щастя. Забуття та ейфорія цих дивовижних створінь вражали Зіну до одуріння. Їй хотілося:

1.Щось вдіяти:

а) щоб зробити цих дітей і себе щасливішими,

б) щоб її, Підалькіної, діти могли ходити вулицями спокійніше.

2.Хотілося не бачити і не чути.

Ні першого, ні другого Зіна зробити не могла, і це додавало їй страждань. Проїхавшись міським транспортом, дівчина на роботу приходила недозволено смутною, і колеги її не розуміли. Тож, коли вона наштовхнулась в програмі телепередач на великий (майже дві години ефіру) дитячий проект, посміхнулась думці: “Перший Національний достеменно запропонує щось на кшталт острівка дитячого щастя... Відобразить ту реальність, в якій опинилися сьогодні українські діти... Поговорить із малечею про їхнє “потаємне”, і закладе таким чином перші цеглинки і її, Підалькіної, майбуття”.



ПЕРШЕ ВРАЖЕННЯ

“Зірки, на сцену!” – передача, яку зроблено “заради дітей”. Мета – знайти в Україні юні таланти і дати їм можливість “прозвучати”. В очі Зіні кинулась вікова категорія поважного журі на чолі із Олександром Жилінським. “Зірки, на сцену!” – для тих, кому за 50” - виникла підозра, і Зіна не помилилась. Усе в кращих традиціях “показухи”: яскраве оформлення студії із обов’язковими кульками (у “добрі радянські” до кульок додавалися прапорці), гвоздики, у національні і сучасні костюми (в залежності від репертуару) “файно” вдягнені діти, малеча-глядачі в такт аплодують солістам, тупотять, гучно реагують. Камера фіксує щасливі усміхнені обличчя – суцільний оазис дитячого щастя! “Усе гаразд. Ось воно – наше завтра! Можна спокійно спати”. – мусять промовити розчулені спостерігачі. І неважливо, що маленьких виконавців “вимуштровано”, що від дитячої безпосередності ніц не лишилося, що дівчинка у “крутому” вбранні із звабливо оголеним плечиком, яка робить вихиляси стегнами а-ля Ірина Білик – може викликати не стільки радість, скільки жах.

СТРАШЕННО ДИТЯЧА ЛІНІЯ

“Дитяча лінія” – ведучі діти. В яскраво декорованій студії троє десятирічних – дівчинка і двоє хлопчиків. Вони розбирають пошту, їхні “назубок” завчені тексти чергуються із коротенькими сюжетами. Перший – присвячений “Міжнародному дню захисту дітей”. Леонід Кучма та дружина Людмила – перлинки подібних акцій. Камера схоплює президентську родину, що “радіє мистецьким успіхам кращих дитячих колективів”. Ідилія!.. Далі сюжет про співочу студію, поради, як влітку порятувати потопаючого. “Усе для діток на цій страшенно “Дитячій лінії”! – подумала Зіна і очам не повірила. На екрані з’явилися напівоголені звабливі моделі-японки (не діти!), і проникливий голос за кадром: “Суперові купальники із елементами світлотехніки вигадали японські модельєри!”. “Нонсенс!..” – кинула Підалькіна і прислухалась до дитячих балачок. “Внутрішня та зовнішня енергії... Надлишок інформації у мозку... Чакри людини ”... Не діти, а вундеркінди! І відчула Зіна фальш. Хтось дорослий писав для діток тексти, вчив їх “правильно” розмовляти та рухатись. І вийшло після того ні те ні се, мале-старе... Маріонетки в руках ненаситного шоу-бізнеса... І занудьгувала Зіна...

ПЕЛЮШКИ ДЛЯ ТИНЕЙДЖЕРІВ

“Подружки” – про дівчаток та для дівчаток. “Дуже важливо хоча б трішечки бути не таким, як усі... – кокетуючи, промовила десятирічна ведуча – Наша програма - не така... Ви почуєте і побачите те, що ніде не почуєте і не побачите”... І побачила Зіна подорож до Франції... Почула в рубриці “Між нами подружками” декілька банальностей від Світлани Єсіпової з гурту “Іграшки”, яка за віком вряд чи відповідала вислову “між нами дєвочками”. Досвідчена Світлана ділилася: “Перше кохання, як перший сніг. Полюбила... Через два тижні минуло...”.

“Глупота! – вигукнула журналістка. - Діти здатні вірити у світле і не слід їм нав’язувати наше доросле і безнадійне, не можна позбавляти віри”... І побачила наступний сюжет: одній з дівчаток в модному салоні краси роблять манікюр. В голову не вклалося Зіні, на яку аудиторію розраховують автори “Подружок”. Бо скільки коштує такий манікюр, вона знала. Для більшості дітей і їхнім батькам, які дивляться Перший Національний, сьогодні ця процедура не по кишені. І збагнула Зіна “особливості” “Подружок”. Передача і справді не була схожа на попередні дитячі проекти. Вона - копія з “дорослих” передач. Привабливі дівчатка, підібрані як з картинки журналів, для Підалькіної злилися в один образ. І коли вона побачила їх на сторінках нового журналу про тінейджерів, збагнула, що дуже відстала від життя: “Емансипація... Йде до того, що через років п’ять немовлята стануть тінейджерами і доведеться їхнім батькам купувати особливі пелюшки”...

СПАСІННЯ ПОТОПАЮЧИХ

От і все... Дитячі програми Першого Національного - калька зі стандартних шоу-передач для дорослих. „Ідеали”, які вони пропонують малечі, вжахають. Ведучих-дітей поставлено в умови, де індивідуальність їх “спить”, дитяча безпосередність незадіяна. Діти виражають мрії “бідних” дорослих і тому ми бачимо на екрані задоволені життям обличчя, схожі настільки, що після перегляду у пам’яті не залишається жодного...

Фальшиві нотки у промовах, снобізм - якщо ти не такий, як ми, “просунуті” тінейджери - ти “біла ворона”... Запобігання моді, спекуляція на темах, шаблонні схеми попси – ставка на швидкий зиск. Попелюшки мусять захоплюватися баченим на екрані, заздрити і мріяти про власну славу. Що ж стосується допитливих і веселих очей дітлахів, їхньої фантазії, несподіваності висновків – усе, що часом дивує, що породжує бажання повернутись в країну дитинства – все це не в моді. Суспільний стандарт – “мило”, чим більше, тим стерильніше і безпечніше.

Згадався Зіні час, коли суспільство не так дбало про власну стерильність... Фрейд... Літератори-дадаїсти... Сюрреалісти... Актори... Усі вони водночас звернули увагу на дитину, на її психологію, творчість. Згадався і Рудольф Штайнер зі своєю вальдорзською педагогікою і закликом: немає не талановитих дітей, слід лише відкрити талант дитини, дати їй свободу – не нав’язувати, не давити... “Часи минули... Титани, як і мамонти, вимерли. Прийшов час солітерів...” – подумала Зіна і моторошно їй стало. Відчула дівчина, що захлинається в “милі” і згадала пораду потопаючим з “Дитячої лінії” – “Перше, що мусите зробити – кричати: “Рятуйте!”. І розкрила рота Зіна, заволати вирішила... І не встигла. З сірої пустки метро вчепилася в неї брудна протягнута рука: “Тьотю... Споможіть... Сирота”...