Журналіст Олександр Моторний - один із тих, хто майже рік розповідає глядачам про події у зоні антитерористичної операції на двох каналах. «Я - ведучий і шеф-редактор «Спецкору» на «2+2», нікуди не переходив, залишаюся кореспондентом ТСН на «1+1», ми живемо в одному ньюзрумі, - каже Олександр. - Практика співіснування «Спецкора» і ТСН дає позитивні результати. В АТО постійно їздять п'ятеро журналістів, плюс я з Русланом Ярмолюком. Сюжети робимо і для «Спецкора», і для ТСН».
- Олександре, чи змінилося ваше особисте сприйняття того, що відбувається на сході України, у часовому проміжку від перших ваших поїздок у зону антитерористичної операції дотепер?
- Сприйняття не змінилося. Хоча на початку була надія, що все скоро скінчиться. Тепер розуміємо, що ніяка це не антитерористична операція. На сході України - справжня війна, жорстка, на якій гинуть люди. У мене є чітке розуміння - хоч я і журналіст і мав би оперувати якимись іншими категоріями - на мою країну напав ворог! Україна захищає своє, те, що їй належить.
- Скільки часу впродовж одного відрядження ви перебуваєте у зоні АТО, за якими графіками працюєте?
- На нинішньому етапі ми, журналісти медіагрупи «1+1», побудували свою роботу на особистих контактах і знайомствах, на особистій довірі з конкретними командирами. Тому що в силу тих або інших обставин, на жаль, великої допомоги від штабу АТО немає. Час від часу є певні успіхи. Але змінюються люди, і старання зводяться нанівець. Тому вирішили вибудовувати власні контакти.
Звісно, ми виконуємо всі вимоги, які надсилає штаб АТО: акредитація, сповіщення маршрутів і т.д. Але намагаємося працювати з командирами - і це приносить результат. Щоб налагодити контакт - тижня мені не вистачає, тому з моїм напарником у центральному секторі С і Б, як правило, їдемо на два тижні, колись трохи на довше, колись - на 10 днів.
- Чи відрізняється журналістська робота в різних секторах?
- Зараз у зоні АТО одночасно працюють наші три групи: одна на Луганщині, інша - в центральному секторі і третя - на півдні. Якщо стежите за ситуацією, розумієте: сьогодні найбільше напруження тут, учора було там.
АТО розпочиналося із центрального сектору - зі Слов'янська. Тоді працювала від телеканала одна знімальна група, яка охоплювала все. Це тривало десь до осені. Коли розгорнулися події навколо Маріуполя, кілька разів туди виїхали журналісти з центрального сектору, потім відправили туди - на південний напрямок - окрему знімальну групу. Згодом така ситуація виникла і на Луганщині.
- Чи взаємодіють між собою у зоні АТО знімальні групи різних каналів?
- Коли розпочалася АТО, журналістам на сході було дуже складно працювати. Тоді у штабі пресою займався Олексій Дмитрашківський, він дуже старався організувати плідну роботу з пресою і намагався всім допомагати, але впоратися з усім одній людині було нереально. Від кожного канала, який там постійно присутній, принаймні від центральних, по 2-3 групи там працюють. Ми якось сіли (жили фактично в одному готелі) й поговорили, що не має бути якоїсь відвертої конкуренції. Бо інформацію здобувати, виїжджати на передову дуже важко. Якщо хтось кудись зміг потрапити, дуже важливо з іншими поділитися навіть відео, «картинкою», синхронами, контактами. Ми так робили і робимо без зайвих вагань. Можливо, це не надто правильно з точки зору менеджменту канала. Але, на мій журналістський погляд, зона АТО - не місце для конкуренції між телеканалами. Усі телевізійники мають показати якомога більшому глядацькому загалу, що насправді відбувається на сході України, - щоб люди усвідомили, що там триває війна, і потрібна допомога кожної людини, щоб здобути перемогу в цій війні.
- Вважаєте, люди недостатньо знають про те, що насправді відбувається у зоні АТО?
- Достатньо чи ні інформації надходить до людей - хай визначає Мінінформації Юрія Стеця, якщо таке взагалі може існувати. Я вважаю, що кожна людина має розуміти: на жаль, в Україні триває безжалісна війна. І це справа усіх, а не лише хлопців, які воюють на передовій, і тих людей, які залишаються на сході.
Ми маємо більше показувати реальних речей (не кажу, що треба показувати відірвані руки і ноги, хоча, на жаль, це теж частина цієї війни), казати правду про втрати і поразки. Коли зі штабу АТО виходить одна інформація, а потім з'ясовується, що це відверта брехня, - це найжахливіше. Якщо на передовій відбувається одне, а рапортують про це зовсім інше - це складно пояснити не тільки іноземним колегам. Журналісти не претендують на те, щоб розголошувати секретну інформацію або бути присутніми на секретних оперативних нарадах у штабах. Водночас репортерам повинні принаймні не перешкоджати, а ще краще - сприяти у можливості працювати якомога ближче до епіцентру подій, безпосередньо на передовій. Думаю, це пішло б лише на користь.
- Ви долучаєтесь до зйомок суспільно-патріотичного проекту «Хоробрі серця». Напевно, про війну треба розповідати у різних медійних форматах.
- «Хоробрі серця» - дуже емоційна і патріотична програма. У студії там реальні люди, які роблять дуже важку, дуже потрібну і відверто героїчну роботу. Цих людей треба показувати. Країна має знати своїх героїв . Як би банально ця фраза не звучала, вона дуже влучно характеризує проект. Я з багатьма з цих людей знайомий і гордий з того. Тому що довелося з ними і під обстрілами побувати, і в окопах посидіти, і поночувати в їхніх місцях дислокації. Це люди з великої літери і їм місце, щонайменше, на таких програмах.
- Чи є історія, яка вас найбільше вразила в зоні АТО?
- Таких історій за цей неповний рік війни було багато. Але одна з тих, що безумовно залишаться у пам'яті назавжди, - це марш-кидок у вересні 2014-го до терміналів Донецького аеропорту, який у підсумку 242 дні боронили українські «кіборги». Це насамперед бійці Кіровоградського полку спецназ, десантники 95-ї та 79-ї бригад, воїни відверто героїчної і вже легендарної насправді 93-ї механізованої бригади та загони добровольців із «Правого сектору», полку «Дніпро-1» та ОУН.
- Досить часто репортажі із зони АТО ведуть жінки-репортери. На вашу думку, чому менше чоловіків-репортерів працює у ньюзрумах телеканалів?
- У мене, як у редактора «Спецкора», немає якоїсь гендерної «політики», коли, наприклад, приймаємо людей на роботу. Єдине, коли наші дівчата збираються у відрядження до зони АТО і мене питають, чи можна поїхати, мені складно відповісти «так». Бо розумію, що це молоді дівчата, їм треба жити, виходити заміж, народжувати дітей - а там справді небезпека чатує на кожному кроці. За такі слова вони тільки ображаються і в результаті я їх відпускаю. Дівчата працюють на рівні з чоловіками. Дуже часто у них виходить навіть краще! Адже бійці на сході, коли сидять в окопах доволі довгий час, не мають навіть можливості поспілкуватися з новими людьми. А тут приїжджає до них симпатична, розумна та ще й безстрашна дівчина! Їм насправді просто приємно з нею спілкуватися.
Валентина Самченко, «Україна молода»
Фото - http://umoloda.kiev.ua
