Анонс новинних повідомлень на Першому каналі Українського радіо: «Німеччина готова повернутися до питання про вільну економічну зону з Росією». Подив, шок, розпач: Росія веде війну проти України, а Німеччина її заохочує?!

А анонс лунає ще раз. І ще раз. Саме повідомлення - в самому кінці випуску. І - все гаразд: так, Ангела Меркель запропонувала Владимирові Путіну повернутися до цього питання, але - зверніть увагу - в разі, якщо Росія поверне Україні Крим і припинить підтримувати сепаратистів у Донбасі.

Сенсації не сталося: звичний дипломатичний пряник, і аж ніяк не більше. А ще - пропагандистський крок, що мав похитнути російську тезу про «весь світ змовився проти Росії» й «весь світ прагне Росії накапостити». Ото й усього лише.

«Німеччина готова до вільної економічної зони з країною-агресором» та «Німеччина готова до вільної економічної зони в разі припинення агресії та залагодження її наслідків» - це, погодьтеся, далеко не одне й те саме. 

Але скільки ж слухачів самого повідомлення так і не дочекалися? Скільки їх не дослухалися до нього, щиро вірячи, що основну інформацію вони почули з анонсу, а деталі вже не мають значення?

А потім ми дивуємося, звідки цей песимізм: «Захід нас злив», «Україна воює на два фронти», «Євросоюз разом із Росією прагне поневолити Україну», «Україна одна на цілім світі, в суцільно ворожому кільці» тощо. Звідки цей песимізм? А от звідси. З постійного нагнітання сенсацій.

Зрозуміло: й жорсткий анонс, і сама новина наприкінці випуску - все це хрестоматійні способи заохочення аудиторії. Хай навіть і такі, що пасують більше до жовтих ЗМІ, тоді як політична інформація полюбляє точність. Хай навіть заохочувати аудиторію, викривляючи зміст інформації до навпаки, до повної протилежності - щонайменше, некрасиво.

Але надворі війна. Ситуація аж ніяк не хрестоматійна. Пошук сенсаційності, а тим паче сенсаційності дутої, цілком може підігрувати агресорові - що в даному разі й сталося. Було всього лише посіяно настрої приреченості, даремності опору агресорові.

Ще один приклад - і знову, на превеликий жаль, із дуже респектабельного джерела: «Альтанку для Януковича будувала компанія з кола заступника Гройсмана». «От який пройдисвіт той Гройсман!» - такий і лише такий висновок зробить будь-хто, хто побачить цей заголовок.

Відкриваємо текст, і... нічого, що кидало б тінь на Володимира Гройсмана, там немає й близько. Його ім'я, власне, згадано лише одного разу, в найостаннішому реченні матеріалу. А фігурантом матеріалу є людина, яка торік, менше року, працювала заступником міністра будівництва та ЖКГ, коли міністром був саме Гройсман. Типове «розслідування» з серії «бізнес-партнер політика А ходив до одного дитячого садка з сусідкою олігарха Б». Бо в тексті немає інформації навіть про те, чи сам Гройсман призначав того заступника, чи ні, а якщо призначав, то наскільки добре його знав. Рік тому всі призначення відбувалися у стані цейтноту, кадрових помилок було досхочу, й далеко не лише в міністерстві будівництва та ЖКГ.

Знову той самий пошук сенсацій - і байдуже, що він кидає тінь на політика, який тут, найімовірніше, ані до чого. В даному разі навіть байдуже, що Гройсмана загнано в глухий кут: спростовувати нема чого, бо все викладене, радше за все, є правдою - а те, що його притягнуто за вуха... Ну, то хай тепер доводить, що не верблюд.

Бо знову: скільки читачів прочитають заголовок і ним задовольняться, а текст розкривати й тим паче вчитуватися в нього не стануть! Скільки з них будуть упевнені: основну інформацію, її стрижень вони вже отримали з заголовку, а деталі - яка, власне, різниця, якими вони є, ті деталі!

Небайдуже тут те, що до чаші впала ще одна крапелька недовіри до влади. Причому недовіри, в даному (й якби ж то лише в даному!) разі геть необґрунтованої. Рано чи пізно чаша переповниться. А Росії тільки й залишиться, що сказати: ви ж бачите, хто у вас при владі? То це вони війну й розпочали, а зовсім не Путін!

Переконати українців, що до влади вони, нерозумні, привели пройдисвітів. Посіяти серед українців тотальну недовіру до влади. Переконати українців, причому переконати не на рівні чіткого знання, а на рівні напівірраціональних вражень та відчуттів, що після (і внаслідок!) Майдану влада стала ще гіршою, ніж була. Все це - найперші завдання Росії в її інформаційній війні проти України. Гонитва наших ЗМІ за оживляжем, за «гаряченьким», за сенсаційністю заголовків - саме те, що Росії й потрібно. 

І подібних прикладів десятки й сотні. Кожний окремо видається дрібним, таким, що не створює розголосу й не западає до пам'яті надовго. А враження залишаються, недовіра до влади накопичується. Росії, знову ж, тільки того й треба.

Винесення в заголовок квінтесенції матеріалу, його основної думки - загальносвітовий журналістський тренд. А винесення в заголовок сенсаційної тези, що спотворює основну думку матеріалу або не знаходить у ньому підтвердження, - чи в респектабельних ЗМІ демократичних країн щось подібне теж існує? Бажання будь-що заляпати багнюкою - це по-європейськи, а чи по-совковому?

І чи не стикаємося ми дедалі частіше з таким явищем, як маніпулювання за допомогою анонсів та заголовків? Коли до самого тексту не прискіпаєшся, а всі чорти сидять в анонсах та заголовках?

А взагалі-то, війна - навряд чи місце й навряд чи час для гонитви за сенсаціями...