Протягом святкових канікул російський нішевий телеканал «Ретро», що демонструє «людський бік» радянського телебачення, показував нарізки старих «Голубих вогників». Їхній перегляд переконав в очевидному: з усіх спроб зробити телевізійний супровід Нового року «а-ля старі добрі радянські часи» виходять лише муляжі, манекени тих, автентичних, «Вогників». Точнісінько так само, як і з будь-яких спроб відновити радянські реалії теж неодмінно виходить щось штучне, такі собі телегомункулуси. Позбавленою сенсу є сама ідея зробити щось «радянське, але з поправкою на час, що минув», показати «радянську реальність, якою вона виглядала б сьогодні». Історія не знає умовного способу, й усьому радянському місце - там, на «Ретро».

Чому таким незграбним видався «експеримент» того самого «Інтера» з аеропортом? Та саме тому, що він намагався втюхати глядачам чи то радянську, чи то російську реальність як буцімто нашу, актуальну - а вона такою не сприймалася. Чому не викликають ніяких, окрім нудьги, емоцій усі ці «старі пісні про головне»? Та саме тому, що, поміщені в теперішній час як буцімто «вічно актуальні», вони втрачають ностальгійний шарм і видаються просто старомодними, out of time.

Чим же відрізнялися радянські «Голубі вогники» від нинішніх, чому зі спроб зробити щось так само вічне й нетлінне виходить самий лише пшик? Тільки дуже прошу: не треба посилатися на всілякі рейтинги, бо в даному разі вони мають такий самий стосунок до дійсності, як і гордовиті слова колишнього київського мера Олександра Омельченка про спотворений із його милості Майдан: мовляв, люди ж туди ходять, гуляють там - отже, подобається! А куди тим людям ходити - чи вдома тепер сидіти? Отак і тут: а що дивитися, якщо нічого засадничо іншого на святковому телебаченні немає, а коли й є, то виразно нішеве, на любителя? Не вмикати телевізор узагалі?

Отже, відмінність перша. За радянських часів «Голубий вогник» був один. А оскільки телебачення (нагадаю: всього три-чотири канали) було державним, керівництво вимагало, щоб решта каналів не конкурували з ЦТ-1. І на всіх решті каналів новорічної ночі або йшло щось буденне, або не йшло взагалі нічого - радянське телебачення зазвичай уночі не працювало. «Вогникам» не було альтернативи, тому «Голубий вогник» та «Новий рік» були практично синонімами. З іншого боку, туди, на створення цієї однієї-єдиної святкової програми було кинуто всі найкращі сили - авторів, режисерів, артистів. Чи можна це відтворити сьогодні?

Відмінність друга. За радянських часів «Вогники» справді втілювали в собі ідею новорічної казки. І, зокрема, з однієї причини: вони були геть нетиповим видовищем для радянського ТБ. Глядачі почувалися попелюшками на балу, бо бачили зовсім іншу, незвичну реальність, звична радянська реальність ніби танула, зникала, розчинялася в повітрі - рівно на одну ніч. На екранах, умовно кажучи, з'являвся палац - замість звичного райкому. За радянських часів телеглядачам на одну ніч дозволяли побути нерадянськими, впускали до їхніх осель трохи - зовсім трохи, але цього вистачало - «західного занепаду». Навіть Йосиф Кобзон співав, за висловом Тетяни Ліознової, «не Кобзоном».

Виняток із радянських телетрадицій, виняток із радянського життя, «Вогники» за суттю своєю не могли й не можуть нести в собі ідей «радянського ренесансу», а тим паче «радянського реваншу». Дискотека не виносить одностроїв та військових маршів. «Вогники» за задумом були безідеологічними, а тепер їх нашпиговують ідеологією від початку й до кінця - і цим знищують їхній дух, їхній настрій.

Відмінність третя. Класичні радянські «Вогники» будувалися за принципом концерту, й це робило тривале телевізійне видовище незатягнутим, урізноманітнювало його. Різні мізансцени, різні дійові особи, які, одного разу з'явившись і виконавши свій номер, більше не турбували глядачів своєю присутністю. Те саме стосувалося розмовних номерів та вставок. Єдині, хто проводив із глядачами весь вечір, - це двоє-троє ведучих, чиї появи на екрані були дуже й дуже короткими. Навіть інтер'єри варіювалися - тобто, все відбувалося ніби в одному й тому самому місці, але в різних його куточках, під іншими ракурсами. І - ніякої наскрізної «теми та ідеї». Одного лише разу «Вогник» зробили більш-менш тематичним - «народні гуляння на Чистих прудах», і все: було нудно. Бо нагадування про «тему та ідею» гальмували динаміку дійства, відбирали час і привносили купу штучно прив'язаних, допоміжних діалогів та мізансцен.

Годі й казати: у нинішніх «Вогниках» усе відбувається з точністю до навпаки; натужна драматизація й натужний сюжет і час відбирають, і втомлюють неабияк. Оці штучні й геть зайві сюжетні ходи та лінії заради «склеювання сюжету» - вони знищують відчуття легкості, невимушеності, святковості.

Відмінність четверта. Радянські «Вогники» складалися з номерів на всі смаки. Тут були й класична музика, й балет, і фольклор, і оригінальний жанр, і розмовний, і «пісні радянських композиторів», і поп-музика. Тільки, на відміну від цьогорічної новорічної ночі на Першому національному, все було чітко структуровано й дозовано. Класика, фольклор і традиційна радянська пісня - на початку й потроху всередині, окремими блоками; їх було менше.

Не остання за важливістю риса: все це було легке, святкове. Якщо балет - то Чайковський, якщо опера - то Верді, якщо інструментальна музика - то Штраус. Якщо фольклор, здебільшого російський, - то неодмінно щось веселе, танцювальне; неодмінно були циганські пісні з розкішними костюмами й танцями. Ні, нав'язливою темою всіх номерів аж ніяк не був Новий рік, головне - веселий, піднесений настрій.

І ще одна важлива деталь: сценарії «Вогників» неодмінно враховували темпоритм дійства. Власне кажучи, «Вогники» будувалися за правилами дискотеки, з чергуванням періодів активності, що наростає, та перепочинку, хітових і більш прохідних блоків. У моменти кульмінації номери незрідка йшли в режимі нон-стоп, без жодних розмовних пауз між ними. І характер картинки, й характер музики повсякчас змінювався.

Годі й казати: до нинішніх «Вогників» напхано все без розбору й без порядку. Про темпоритм, схоже, взагалі ніхто не дбає. От і виходять вони до жаху монотонними, ніби на одній ноті від початку й до кінця. Популярні донедавна й щороку демонстровані в повторах новорічні мюзикли страждають на іншу ваду: весь музичний матеріал кожного мюзиклу написано одним композитором - і це теж створює ефект одноманітності, монотонності. Виходить, як в альбомах «Модерн Токінг»: ніби й гарні пісні кожна окремо, але коли всі вони разом - можна послухати одну, ну, дві, а далі вже сил немає.

Відмінність п'ята. Розмови, діалоги. Передусім, вони були короткими. Одне-два речення - й наступний музичний номер. Якщо ж вони були довшими, то це неодмінно мала бути повноцінна гумористична мініатюра. Замінювати розмовні вставки, правити за повноцінний антракт між блоками музичних номерів могли виступи визнаних артистів - Тарапуньки та Штепселя, Авдот'ї Нікітічни та Вероніки Маврикіївни, Геннадія Хазанова, Євгенія Петросяна, Аркадія, а згодом Константина Райкіна. Саме новорічний «Голубий вогник» в одну мить зробив суперпопулярним Вячеслава Полуніна, саме внаслідок того до нього приліпився мало не псевдонім Асісяй. Як і музичні номери, розмовні бували різними за якістю - але в жодному разі не були прив'язані до новорічної тематики й тільки до неї.

Ситуація, коли герої на екрані довго й у подробицях згадували, як вони святкували Новий рік тридцять вісім років тому, була на класичних «Вогниках» неможливою. Ситуація, коли мало не п'ять хвилин герої з'ясовували, чи застрягли вони в аеропорті, а чи не зовсім, і хто братиме лопату й розчищатиме шлях, - так само. Неможливим було, щоб ведучі коментували чи то наступний, чи то попередній виступ співака: проспівав - і все, нова сторінка, поїхали далі. Динаміка шоу!

А хто були ті ведучі? Дуже часто - Александр Ширвіндт та Михаїл Державін. Інші популярні артисти - визнані майстри або розмовного жанру на естраді, або театральної сцени й кіно. Не ведучі теленовин та кулінарних програм, не адміністратори телеканалів - популярні артисти! Подеколи бували й визнані телеведучі, але вони були лаконічними.

І ще: ведучі ніби зверталися до глядачів, а не вели якісь нескінченні взаємні з'ясування, вони ніби святкували з глядачами, а не змушували глядачів дивитися, мов у замкову щілину, як вони святкують поміж собою. Вони нікого не грали, нічого з себе не корчили, а були ніби самими собою. Точніше, грали вони щирість і теплоту.

Нинішні «Вогники»... некомунікабельні якісь. Усі вони - ніби репортажі з костюмованих корпоративів, де роль глядача залишається незрозумілою, бо все, що відбувається - для самих себе, а не для глядачів, замкнене й зациклене на самих собі. А розмовні вставки давно вже припинили бути вставками: за вставки давно вже правлять музичні номери. Нескінченні (й нецікаві!) розмови про Новий рік - от що є головним номером нинішніх «Вогників».

Здавалося б, на телебаченні мали давно вже зрозуміти: ані кількість згадувань про Діда Мороза та Снігуроньку, ані кількість натужних «новорічних» діалогів героїв шоу самі по собі свята не створюють. Хоч щохвилини повторюй: «Новий рік, Новий рік», а новорічніше на душі в глядачів не стане. Виходить, так і не зрозуміли.

І відмінність шоста. Музика. У радянських «Вогниках» поп-зірки (поняття таке тоді не вживалося, але по суті) представляли глядачам свої нові пісні, що обіцяли стати суперхітами. Майже всі «золоті» пісні Алли Пугачової вперше пролунали у «Вогниках». У новорічному «Вогнику» Софія Ротару постала в новому диско-іміджі. Саме у «Вогниках» глядачі вперше побачили неочікувані дуети Софії Ротару з Яаком Йоалою, Лайми Вайкуле з Валерієм Леонтьєвим. Цікаві пісні у виконанні маловідомих артистів теж «вибухали» у «Вогниках», а самі ці артисти наступного ранку прокидалися популярними.

Зрозуміло: зараз - інші реалії, й закони шоу-бізнесу диктують свої правила щодо нових релізів. Але ж хоча б визнані хіти, й не п'ятирічної давнини, артисти співати могли б! У нинішніх же «Вогниках» - суцільний «прохіднячок», «під горілочку згодиться», «для тих, хто обличчям у салаті».

І - окрема мова про пошесть, про вірус, який от уже чимало років заражає й заражає новорічні телеекрани. «Старі пісні про головне». Годі й казати: за радянських часів наповнити новорічний ефір нафталіном нікому й на думку не спало б. А цього року на них грішили практично всі канали.

Новорічна ніч на Першому національному: що далі тривало шоу, то старіші артисти з'являлися на сцені, й то більше було «традиційної естради» - аж поки вона не перемогла все решту нокаутом. Це було вже повне УТ-1, абсолютно повне. Чесне слово: якби на екрані раптом з'явився Михайло Поплавський, це б уже не надто й дисонувало. Що видалося найкрутішим, то це рекламні паузи з рекламою нового альбому Едуарда Романюти - причому сам Романюта для виступу на сцені, судячи з усього, обрав найпрохіднішу пісню з того альбому.

Так, це були українські й суто українські «старі пісні про головне». Але хіба ж у цьому має бути відмінність від російського й совкового телебачення - а чи в концепціях, підходах? А от цікаво: якби «традиційну естраду», хусточки-віночки та модерні пісні подали окремими програмами - чи це було б гірше? Й якби зробили добірку справжніх хітів, а не просто якихось пісень - чи це було б гірше? А чи російська й російськоорієнтована попса настільки задавили український шоу-бізнес, що й удосталь хітів не нашкребти?

Про «Інтер», «Україну» годі й казати.

І давно ж уже зрозуміло: ніколи - підкреслюю: ні-ко-ли - переспіви старих пісень навіть не наближаються до рівня оригіналу. Бо чи то нові співаки не відчувають тих пісень (що й не дивно: час таки минув!), чи то намагаються компенсувати низький виконавський рівень, але замість настрою та драйву щоразу демонструють те, що у світі здобуло назву Russian overdrama - російська занадто-вже-драма, драма на порожньому місці, натужне й надмірне демонстрування «чюйств» там, де мають бути мелодія й емоції.

То невже на пострадянському просторі (а з телевізійного погляду, Україна все ще до нього належить) остаточно скінчилися, вичерпалися свіжі музичні ідеї? А чи атмосфера панує така, що не до ідей, не до творчості, й тільки й залишається, що вдесяте й усоте переспівувати одне й те саме? А чи все набагато простіше: автори новорічних шоу щиро впевнені, що ефір можна заповнити будь-чим, бо однаково потенційні глядачі давно вже насвяткувалися? 

І ще одне «але». Усі ці «старі пісні про головне» навіть свого часу, за дуже й дуже рідкісними (власне, одиничними) винятками, великою популярністю не користувалися. Та, власне, взагалі ніякою не користувалися: тодішні тінейджери й двадцятирічні слухали західну поп-музику, а радянську вже тоді вважали за старомодну. Й навряд чи помилялися: радянські геронтократи були впевнені, що гарними, гідними й «ідейно правильними» були музичні стилі часів їхньої молодості, а все на той час модерне - «провокація Заходу». Один приклад: 1970-1980-х років радянське телебачення не бачило нічого страшного у фокстроті та квікстепі, вальсі й танго, а от модерні танці майже не пропускало, вважаючи їх за аморальні. Звідси ж був і абсолютно неможливий надлишок фольклору на радянському телебаченні: радянські керівники - здебільшого вихідці з сіл, чия юність припала на довоєнні роки - зросли на гармошці та балалайці й щиро вважали, що їхні смаки є єдино правильними, а час застиг на місці. Судячи з усього, підходи не зазнали жодних змін: російське керівництво впевнено, що найкращі пісні всіх часів і народів - це пісні їхньої молодості. Воно нав'язує свої погляди одержавленому російському телебаченню - а наші канали, за звичкою, їх мавпують.

Фото - gorod.tomsk.ru