detector.media
28.02.2003 16:52
Нестерпна легкість ентропії
Нестерпна легкість ентропії
В Україні ще ніколи, як зараз, так часто не можна було чути слово «Росія», «російський», «як в Росії». Відомий угорський письменник Петер Естерхазі десь на початку 90-х написав: «Ми мешкаємо у Центральній Європі, нерви у нас розшатані, а туалетний папір - жорсткий».
В принципі, це всі ознаки, за якими може віднести себе й Україна до центральноєвропейського контексту зараз, десятьма роками потому. Процес самоідентифікації затягнувся і місцями навіть почався зворотній відлік : Україна почала втрачати свою центральноєвропейскість, так і не збагнувши до кінця, що ж це таке. Але головне навіть не це, а те, що цим сьогодні вже нікого не здивуєш. Складається враження, що ми отримали країну (країну?), населення якої увесь час навмисно уникає питання, яке при формуванні інших націй ставилося як ключове: хто ми такі і що нас може об’єднати.

Відсутність дискурсу щодо національно-географічної самоідентифікації українців стала самим дискурсом, результатом якого є загальна відсутність громадської думки як такої. Не кажучи вже про нездатність цієї громадської думки впливати на прийняття важливих рішень в країні. Більшість українців або ж існує за принципом «нас це не обходить» або, що ще набагато гірше - за принципом «все одно керівництво країни (країни?) зробить так, як воно хоче зробити. І це - навіть незважаючи на те, що ми його начебто обирали, і тому при прийнятті будь-яких рішень - у внутрішній чи зовнішній політиці - воно має представляти тих, хто його для цього обирав.

Якщо раніше таке ігнорування електоратом було помітне більше у внутрішній політиці, то останнім часом це все більше екстраполюється й на політику зовнішню. З одного боку - повна автономність керівництва країни під час прийняття важливих, в тому числі й надзвичайно важливих рішень, яка часто переходить у секретність під час прийняття цих рішень, з іншого - тотальна відсутність громадського дискурсу навколо будь-якої зовнішньо-політичної тематики. Важливі міжнародні події, що формували тло світової парадигми у сучасному вигляді, пройшли повз Україну, фактично не зачепивши її ані змістовно, ані інтелектуально, ані емоційно. Інколи в Києві почуваєшся так, нібито ти знаходишся ще десь наприкінці 80-х, коли ще стоїть Берлінський мур, а українці намагаються збагнути, що їм робити зі своєю приналежністю до Радянського Союзу і тим часом тупо їздять в Москву за ковбасою.

Взагалі, якщо ви намагаєтесь слідкувати за діями української дипломатії і у вас при цьому ще не почала крутитися голова, значить, ви або не за тим слідкуєте, або робите це не надто уважно, або просто у вас зовсім інша методологія. Звичайно, це головокружіння зовсім не від карколомних перемог, а від кількості маневрів та потуг, невірних рухів та фальшивих задумів, приземлених ідей та невичерпної провінційності. Часами навіть починає здаватися, що її, зовнішньої політики, у нас немає взагалі. Просто якість рудименти, що час по часові все ще пробиваються через кригу посередності і сповіщають про те, що зовнішня політика в Україні все таки є - ось вона, стоїть і тупцює у глухому куті, куди її завела політика внутрішня і аполітична свідомість цілої нації.

Взагалі-то останній раз слово «успіх» я ставив поруч зі словами «зовнішня політика» 1997 року, під час самміту НАТО в Мадриді. Тоді я поміж інших українських журналістів висвітлював процес підписання Хартії про особливе партнерство України та НАТО, і журналісти з інших країн після підписання підходили, тисли руки, вітали. Одні казали, що це успіх, російські ж журналісти чомусь казали про те, що які ж ми, хохли, хитрі і натякали на те, що ми це все зробили у них за спиною ( і це після того, як сама Росія підписала подібну, але набагато більш вагому Хартію про співпрацю з Альянсом).

Так от, самміт НАТО в Мадриді - це був той єдиний раз, коли у мене з’явилася якась маленька гордість за свою країну. І не тому, що я є великим прихильником мілітарних структур на зразок НАТО - просто тоді про Україну усі говорили, і це було проривом, а він був, своєю чергою, результатом чітко продуманої статегії і реалізації хоча б якоїсь, але візії.

Втім, остання почала швидко зникати і врешті-решт розчинилася у ньюансах внутрішньої політики. Зараз, коли я спілкуюся зі своїми європейськими колегами, цікавлюся, чому вони ніколи або майже ніколи не пишуть про Україну, вони відповідають, що це вже нікому не цікаво. Мода на Україну стрімко минає, а нація виглядає все більш сірою, позбавленою яскравих ідей, сміливих доктрин та видатних особистостей.

Все більш очевидним є те, що хоча країна й має яку не яку зовнішню політику, в Україні майже не існує тих, хто фахово її аналізує у засобах масової інформації, дискутує чи критикує, демонструючи не лише знання предмету, але й здатність ставити під сумнів, здавалося б, найнезаперечніші ідеї влади (втім, такими вони ніколи не були). Тон у обговоренні зовнішньополітичної тематики задають лише представники самої влади та нечисленних політичних партій, в тому числі й маргінальних за своєю політичною оріентацією (скажімо, як Вітренко, що говорить на тему Іраку) . Електорат, а з ним і преса, фактично самоусунувся від дискурсу навколо зовнішньополітичного порядку деного, таким чином і залишивши владі єдиний вибір - самій обирати пріоритети і самій їх реалізовувати. Зробивши таким чином цей процес непрозорим, односпрямованим і фактично некерованим.

Так, скажімо, питання Іраку для багатьох країн стало певним вододілом, що розділив громадську думку на два протилежні табори: тих, хто війну підтримує (або просто погоджується на запропоновані ініціативи керівництва своєї країни) та тих, хто виступає проти неї, причому незалежно від того, яку політику проводить керівництво тієї чи іншої країни. В Україні ж навколо навіть цього, найгарячішого питання ніякого дискурсу не виникло: ніхто особливо не намагався дізнатися, яка позиція України у цьому питанні (не декларативна, а реальна), чому наші військові будуть брати у цьому участь і головне - як цим Україна зможе скористатися для посилення своїх позицій і покращення іміджу на міжнародній арені.



Втім, як не так давно з’ясувалося, це ще далеко не найболючіше і не найдраматичніше питання для України, хоча в інших державах воно збирало мільйонні мітинги. Всі ці проблеми особисто для мене затьмарили події 23 лютого, коли українське керівництво у Москві секретно від свого народу і від мене прийняло рішення про створення економічного союзу з Росією, Білорусією та Казахстаном, таким чином позбавивши українців навіть ілюзії власної незалежності.

Втім, на диво, це не викликало ніякого шквалу в середині України: ані публіка, ані преса не побачили в цьому нічого загрозливого. Можливо, вони просто знали, що де-факто незалежність Україна вже й так втратила й не варто перейматися через якісь там поодинокі символи.

І все ж таки, журналісти хоча би для захисту своєї професійної гідності могли б зробити те, чого завжди очікують від них (принаймні, в інших країнах) : question authority - став під сумнів усе, що робить влада. Між тим, усі старанно почали пояснювати, що так буде навіть краще, а єдине питання, яке усіх стало хвилювати - чи Україна одразу введе в обіг російський рубль, чи трохи зачекає.

Що зацікавило українську публіку - ми так цього і не дізнаємося, бо вона вже давно живе у полоні імперіалізму тенденцій, коли намагається в усьому копіювати усе, що відбувається у сусідній Росії, в якої, до речі, є і активна зовнішня політика, і активна громадська думка з усіх питань і надзвичайна громадська активність в обговоренні усіх цих питань. Хоча, «українське» питання зараз росіян може особливо не хвилювати : українці самі зроблять усе, чого від них захотіла б Росія. Навіть більше.

В Україні ще ніколи, як зараз, так часто не можна було чути слово «Росія», «російський», «як в Росії»... Правда, все це маскується безкінечними розмовами про те, що рано чи пізно ми все одно приєднаємося до ЄС (мовляв, у них просто немає іншого виходу). Насправді, це кінець східноєвропейського, центральноєвропейського чи будь-якого іншого європейського контексту для України. Все.

Угорець Петер Естерхазі в одному з есеїв згадує: коли в дитинстві хтось з дітей називав іншого дурнем, мав платити штраф і це звалося «платнею за дурня». Тому в нього за аналогією з’явилася така пропозиція: відкрити «європейський рахунок». Хто згадає Європу - той платить штраф. Наприклад, «європейські традиції» можуть йти ще за форінти, «європейська ідентичність» - вже валютна позиція. За «досягнути європейського рівня» чи «приєднатися до Європи» можна брати нерухомістю та іномарками. А от вислів типу «наш європеський дім» повинен каратися повною конфіскацією майна.

Правий Естерхазі. Тільки робити це все треба не в Угорщині кінця 80-х, а в Україні сьогодні. Ніякої Європи, окрім як на словах, у нас не існує. І чим більше українське керівництво про неї говорить, тим більше позбавляє Україну шансу щодо європейськості на практиці.

Колись Володимир Цибулько написав : сидять українці обабіч Дніпра в очікуванні Годо, хрущі над вишнями гудуть. Ну-ну. Сидіть.... Неіснуючий Годо уже в дорозі.
detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY