“Спецрепортер” на Новому каналі підтвердив той факт, що кіно в Україні знімається. Поки що. „Межа наступає у той момент, коли жорсткішає ситуація – або професія, або батьківщина”...

“Спецрепортер” на Новому каналі підтвердив той факт, що кіно в Україні знімається. Поки що.



За пару останніх тижнів українське кіно відчуло на собі увагу мас-медіа. Сказати “посилену” – було б явним перебільшенням, але більше, ніж звичайну. Для цього було є як мінімум два оптимістичні інформаційні приводи: перший – Берлінський кінофестиваль і „Срібний ведмідь” Степана Коваля за “Трамвай номер 9” та довгождана прем’єра “Мамая” Леся Саніна, що відбулася в середу. Два тижні тому кінотемі присвятили “Подвійний доказ” Борсюк із Корчинським („1+1”), “ведмежатка” Степана Коваля показали, здається, в усіх новинних випусках, цій же темі присвятила минулої неділі “Спецрепортер” (Новий канал) журналіст Вікторія Мельникова.

Моє зацікавлення кіно зумовило й прискіпливу увагу до недільного “Спецрепортера”. Причому цю увагу я б назвала радше професійною, ніж глядацькою: я чудово уявляла коло людей, яких буде показано у випуску (так воно й сталося), що вони скажуть (все те саме), і які проблеми будуть обговорюватися . На перший погляд виклад кінематографічних справ здався дещо хаотичним й не надто глибоким. Але “Спецрепортер” на глибину й не претендував. Умовно кажучи, нам представили шорт-лист українських кінопроблем.

Почалося зі стосунків українського кіно й української преси. Йшлося про те, що ЗМІ надто смакують тему загибелі українського кіно. Олесь Санін підкреслював, що говорити про українське кіно серйозно – це на сьогоднішній день “журналістський моветон”, Юрій Іллєнко доповнював його думку, твердячи, що наша преса сьогодні “працює на знищення” (“Жоден фільм не вартий того, щоб його так критикували, як “Мазепу”). Про цю ж проблему говорив і Засєєв-Руденко на “Подвійному доказі” (“Я опальний режисер”, мовляв, преса оголосила мій фільм “Чорна рада” – зоною мовчання).

Я не вважаю, що стосунки преси і кіно – нині проблема номер один для вітчизняного кінематографу, проте підозри навіює одне цікаве спостереження: взаємні звинувачення митців і журналістів у непрофесіоналізмі. Умовно кажучи, журналістові, який дивиться Трієра, Коенів і Кім Кі Дука, а також купу іншого європейського, американського й світового кінопродукту, “Аве, Марія”, “Мийники автомобілів” чи навіть “Мазепа” видаються не надто… конкурентоспроможними. Так само вітчизняні кінематографісти, які із зацікавленням переглядають московську пресу, причому як кінорецензії у професійних виданнях, так і популярні журнали, такі як “Кинопарк”, і загальновжиткові ЗМІ на кшталт “Известий” і “Коммерсанта”, із зловтіхою констатують, що матеріали Гладильщикова, Кічина чи Плахова викликають у них багато більше цікавості, ніж огляди вітчизняних “кінокоментаторів”.

Багатьом здається у такій ситуації логічним підписання фігурального пакту про ненапад, але, на жаль, в наших умовах така “угода” може вилитися в інформаційний фонтан бездумно-компліментарної приторної патоки, що остаточно здискредитує підупалий авторитет як української журналістики, так і українського кіно. Власне, до чого я це все веду: говорити про те, що преса працює на знищення українського кіно – усе одно, що звинувачувати власника іграшкового пістолета у прицільній стрільбі по живих мішенях.

Друга проблема, яку з’ясовував “Спецрепортер” – це ставлення вітчизняного кінопрокату до вітчизняного кіно ( держчиновник Ганна Чміль: “Приватні кінотеатри воліють брати фільми-самоходи”). Мовою української культурної дипломатії ця проблема формулюється так: механізму прокатування українських фільмів не відпрацьовано. До речі, аналогічна вимога висувається і до багатьох інших культурних продуктів, приміром, до механізмів продажу вітчизняної книжки. Тут одразу треба розвіяти скепсис, буцім “особливі механізми” зумовлені якимись національними особливостями. Зовсім ні. Ідеться про первинну піар-розкрутку культурного продукту на ринку. Якщо кінотеатр придбає голлівудський бойовик, то він матиме фільм плюс піар-пакет, який забезпечив виробник і який прокрутили в усіх точках світу, де прокатувався фільм. У випадку із вітчизняним продуктом такий піар-пакет потрібно хоча б виготовити. Отже, фільмів-самоходів не існує, є тільки велика проблема первинної піар-компанії вітчизняного культурного продукту. Залишається вирішити, хто візьме на себе витрати.

Третя проблема, засвічена “Спецрепортером”: і Степан Коваль, і Лесь Санін, і його оператор Сергій Михальчук говорять в один голос, що зніматимуть кіно й надалі, якщо не в Україні, то не в Україні.

І четверта: головне зберегти ті професії, які дадуть змогу, коли “з’являться в країні гроші”, знімати кіно. (Альона Дем’яненко під час зйомок телесеріалів: головне знімати, щоб фахово не деградувати).

А далі висновки: скоро буде розглянуто новий закон про підтримку українського кіно і “за 5 років Україна матиме кіноіндустрію, якщо й не передову, то робочу”.

Погоджуючись із баченням “Спецрепортеру”, надзвичайно важко погодитися із оптимізмом висновків. І ось чому: ситуація вимальовується логічно однозначна. Україні українське кіно не потрібне (і не тільки кіно). Воно не потрібно ані тим, хто пише (“глянець” і таблоїди орієнтуються на голлівудських зірок та російських поп-виконавців), ані тим, хто прокатує, ані, зрештою, тим, хто його робить (адже працювати можна будь-де, де можна працювати). Ми всі працювали на самому фанатизмі, усвідомлюючи себе частиною того, що називали українською культурою. Межа наступає у той момент, коли жорсткішає ситуація – або професія, або батьківщина. Ось це і є той вибір, над яким розмірковує сьогодні українське кіно. І українська культурна журналістика, до речі, також.