На жаль, не був позбавлений такої переконаності у власному дипломатичному генії й гетьман Богдан Хмельницький. Наслідки його дивної зовнішньополітичної «гнучкості» Україна розгрібала понад 300 років…

Не треба одним задом сидіти одразу на десяти стільцях. Усе одно не вийде. Проте намагаються. Офіційний Київ начебто воює з сепаратистами псевдореспублік ДНР і ЛНР. Але при цьому забезпечує безперебійні безкоштовні (на комуністичній основі!) постачання ворогам електроенергії й газу, лишаючи цих благ законопокірних громадян України. Я особисто щодня по 4–5 годин сиджу без світла, а відключення світла синхронно позбавляють мене води й опалювання. Але душу зігріває думка, що завдяки Порошенку, Яценюку й Турчинову  все це є в ДНР і ЛНР... Москва  мала б неабиякий головний біль щодо постачання водою, електрикою й продовольством величезного військового угруповання в Криму, коли б не безвідмовна П’ЯТка (все ті ж Порошенко, Яценюк і Турчинов), що невпинно забезпечує армію РФ в Криму необхідними ресурсами. За такого стану справ Росії ніколи не захочеться покинути Крим. 70% продовольства завозиться на півострів з материкової України. Російські вояки на свої великі зарплати мають можливість купувати дешевші й якісніші українські продукти. За такого курортного режиму можна вічно сидіти в Криму. Путін легко «розводить» нашу П'ЯТку, змушуючи витрачати на утримання ДНР і ЛНР до 200 мільйонів доларів з убогого бюджету України на місяць. Навіщо Путіну годувати піратські республіки? Нехай це робить Україна. А завтра він запропонує повернути ДНР і ЛНР до складу України як «троянського коня» з особливим статусом сепаратистів і правом визначати (за дзвінком з Кремля) внутрішню й зовнішню політику України.

На радіо «Промінь» виступав якийсь мій земляк із Севастополя. Виступав російською мовою. До студії зателефонувала слухачка й справедливо зробила зауваження, мовляв, на україномовній радіостанції не завадило б українською. Землячок мій безпідставно образився й вибухнув промовою про те, що немає значення, якою мовою він виступає, головне, що саме він говорить. На жаль, дуже навіть важливо. Саме демагогічна позиція «не має значення» призвела до втрати національної ідентичності, деморалізації суспільства й засилля мови та культури сусідньої країни (нині  країни-агресора) в Україні. Адже це все одно що сказати: «Не має значення, під яким прапором ти виступаєш, головне щоб людина була добра». Лише домінування в Україні української мови та культури означатиме остаточний розрив з імперією. Інакше Москва ніколи не втомиться «звільняти» Україну від українців. Бо не випадково колишня дружина президента РФ, філолог за освітою Людмила Путіна сказала:  «Росія скрізь, де говорять російською». Вона, звісно, помиляється, але нам через це не легше.

Звісно, мову й етнічність не слід абсолютизувати. Нещодавно прочитав у київській газеті про сумний факт. У зоні АТО в звільненому  нашою армією селі місцева школярка регулярно зустрічала й проводжала українських солдатів з державним прапором у руках. Вчителька української мови (!!!) в сільській школі назвала дівчину «бандерівкою» й налаштувала проти неї інших учнів. Школярка була вимушена припинити навчання.

Це ще одна проблема, в деяких наших формально українських конторах відбувається щось зовсім не українське. Тут є про що подумати.

На завершення радіопередачі до студії зателефонувала істерична бабця й зі сльозою в голосі заявила, що в 40-ві роки минулого століття, коли вона була в евакуації в Сибіру, ніхто на мови уваги не звертав. Знайома пісня: «У нас у СРСР ніхто не цікавився, хто якої національності». Особливо зухвала брехня. Про те, як у СРСР не цікавилися «5-ю графою», могли б багато цікавого розповісти євреї, кримські татари й інші народи. До речі, нещодавно в студії Дмитра Гордона Мустафа Джемілєв повідав, як у молоді роки намагався вступити до арабського відділення факультету сходознавства Ташкентського університету. А там йому у відділі кадрів популярно пояснили, що шансів товариш Джемілєв не має жодних і рівень його підготовки тут ні до чого. Уже в епоху «перебудови» журналісти запитали льотчика–космонавта Андріана Ніколаєва, чи міг він полетіти в космос першим, замість Юрія Гагаріна. Ніколаєв відповів: «Ні в якому разі. Першим міг бути лише росіянин, а я чуваш».

1945 р. усі підстави брати Берлін були у маршала Костянтина Рокоссовського. Але Сталін, який у таких питаннях тримав носа за вітром, доручив цю почесну місію маршалові Георгію Жукову. У Рокоссовського був маленький недолік – він поляк. На початку цього року дивився я на російському телеканалі «365 днів» інтерв'ю з правнучкою Рокоссовського, дуже вродливою й дотепною польською панянкою, яку навіть московський «совок» не зіпсував, з тим особливим шармом, про який свого часу написав Пушкін: «Нет на свете царицы краше польской девицы...» Вона показала кімнату свого прадіда, там висів його парадний портрет. Але (що вельми показово!) на портреті Рокоссовський був змальований у мундирі маршала Польщі, а не Радянського Союзу. Недаремно «людина російської культури» Сталін підозрював Рокоссовського в «неросійськості»?

А що стосується мов, то так, на це не звертали уваги, якщо говорили російською, а якщо не російською, то можна було б потрапити якщо не в українські націоналісти, то в латиські фашисти або інші погані нерадянські люди. Радіожурналісти замість того, щоб поставити на місце сталінську бабульку, почали підлабузнюватися й вибачатися. Шкода...

На Еспресо-TV обговорювали блискучий скандал, влаштований на Першому телеканалі РФ народним депутатом України Олексієм Гончаренком. Він прийшов до московської студії в майці з тризубом і заявив, що Путін – божевільний, який намагається знищити Україну, що російські військові на Донбасі вбивають українців, що російська армія повинна забратися додому. Московські телеведучі, звиклі до несмілої поведінки Вадима Карасьова, Олесі Яхно й інших викликаних на заклання українців (не всякий витримає колосальний натиск ненависті й хамства), після слів Олексія спочатку зніяковіли, а потім почали дико верещати й перекрикувати гостя. Але кому й коли вдавалося перекричати справжнього одесита або заткнути йому рот? Гончаренко сказав усе, що хотів.

Але вдалий хід Олексія в лігві російсько-імперського телебачення – це швидше виняток, що лише підтверджує загальне правило, сформульоване задовго до нашого часу: «не засідай у раді нечестивих». Дійсно, який сенс йти туди, де тобі все одно нічого до пуття сказати не дадуть, де українці потрібні лише як хлопчики й дівчатка для биття? Чи треба брати участь у московських інформаційних мерзотностях? Для того лише, щоб у цьому телеборделі грали в цнотливість…

А прес-конференція Путіна, де йому вперше за багато років український журналіст Цимбалюк і росіянка Собчак ставили прямі й украй неприємні запитання, нагадала події 23-річної давності, серпень 1991 року, коли на прес-конференції ДКНС солідним дядькам у президії юна журналістка сказала: «Ви усвідомлюєте, що здійснили державний переворот?» Через два дні ДКНС зазнав краху. Напрошуються паралелі й аналогії.

На телеканалі БТБ експерт Вадим Трюхан висловив здивування тим, що ми примудряємося одночасно й вести війну, й торгувати з окупованим Кримом, постачаючи туди ресурси. Це може призвести до виникнення непорозумінь з нашими західними союзниками. Дійсно, прагнення нашого керівництва сидіти водночас одразу на десяти стільцях викликає нерозуміння й роздратування. На думку експерта, страх української влади перед Кремлем зашкалює. Суспільство цим незадоволене й протестні настрої зростають. Думаю, це не лише страх, а й невиліковний бізнес-підхід, переконаність у тому, що з будь-яким негідником можна домовитися, дати йому хабар, підкупити, щось йому здати. Вони сподіваються кулуарно змовитися з Путіним (саме тому не запроваджується воєнний стан, не проводиться загальна мобілізація, не переводять економіку на військові рейки). Проте змова з Путіним можлива лише ціною поразки й розчленовування України. Бізнес-походження нинішньої влади (і внаслідок цього її специфічний менталітет) стає історичним прокляттям нашої країни…