detector.media
17.12.2014 13:47
Міністерство на одну війну
Міністерство на одну війну
Яким бачать Міністерство інформаційної політики його творці та якою ж насправді має бути політика держави в інформаційній сфері в умовах гібридної війни? Юридичний аналіз

Створення Міністерства інформполітики викликало чимало дискусій. На жаль, вони переважно стосуються самого Міністерства, а не того результату, досягненням якого виправдовують його створення. Спробуємо проаналізувати, яким бачать Мінінформполітики його творці та якою ж насправді має бути політика держави в інформаційній сфері в умовах гібридної війни.

 

Проект Положення про Міністерство вже оприлюднений в інтернеті. Якщо йти за змістом даного документу, то Мінінформполітики визначається головним держорганом у сфері державної інформаційної політики, але цей термін надто абстрактний, і його зміст не уточнюється. Подальший огляд повноважень міністерства показує, що планується охоплення дуже різних сфер, при цьому в проекті Положення чітко не визначено, на яких суб'єктів (органи влади чи й приватні особи) і на які правовідносини поширюватимуться повноваження Мінінформу.

 

Якщо зупинятися детальніше на повноваженнях міністерства, то насторожує пп. 6 п. 4: «здійснює нормативно-правове регулювання у сферах поширення інформації...». Перше питання: поширення інформації ким? Якщо і приватними суб'єктами також, то наскільки це навіть реалістично, зважаючи на існування інтернету, мобільного зв'язку, мовлення через супутник і т.д. Є питання й до законності регулювання такої діяльності приватних суб'єктів (зважаючи на п. 1 ч. 1 ст. 92 Конституції основні обов'язки громадян визначаються Верховною Радою України, а не міністерствами; обов'язки щодо поширення/непоширення інформації, очевидно, належать до основних).

 

Сумнівним також є норма пп. 9 п. 4 щодо координації міністерством діяльності органів місцевого самоврядування в інформаційній сфері, що може бути виправданою й законною хіба в умовах воєнного чи надзвичайного стану.

 

Цілком логічним виглядає пп. 27 п. 4 проекту щодо проведення моніторингу інформації у вітчизняних і зарубіжних ЗМІ - такий моніторинг необхідний, аби виявляти тенденції в зміні позиції Кремля і мати аргументи перед демократичною спільнотою щодо обґрунтованості блокування російських каналів в Україні. Але для здійснення моніторингу не потрібно створювати міністерства, крім того, в телерадіопросторі такий моніторинг уже й так повинна здійснювати Нацрада, а щодо ЗМІ закордоном - МЗС. Тобто достатньо було утворити структурний підрозділ в МВС чи СБУ (або навіть апараті РНБО) для моніторингу українських преси та інтернет-ЗМІ.

 

Аналогічно для організації мовлення на закордонну аудиторію (пп. 29 п. 4 проекту) достатньо не цілого міністерства, а лиш наявності відповідної телерадіоорганізації зі штатом кваліфікованих працівників та ресурсами на виробництво якісного контенту. Відповідними мовниками могли б стати Державна ТРК «Всесвітня служба "Українське телебачення і радіомовлення"» та/або канал Нацбанку БТБ. Уповноваженим органом управління для мовника на закордон цілком міг би виступати Державний комітет телебачення і радіомовлення, який у низці аспектів можна було б законом прирівняти до міністерства або закріпити за ним одне з міністерств у якості «куратора» (МЗС, Мінкульт), аби воно лобіювало потреби іномовлення на найвищому рівні.

 

Окремо варто виділити спробу прописати в проекті Положення регулювання Міністерством інформполітики просвітницької діяльності та «державного інформаційного патронажу» в системі освіти (пп. 6 п. 4). З одного боку, в Україні існує ціле Міністерство освіти і науки. З другого, на жаль, у документі не уточнено, що мається на увазі під просвітництвом та інформаційним патронажем. Але варто згадати про норму ч. 2 ст. 15 Конституції, за якою жодна ідеологія не може визнаватися обов'язковою. Заідеологізоване «просвітництво» або інформування може бумерангом вдарити через кілька років, якщо до влади знову прийдуть проросійські сили (а вибори показали, що в них зберігся чималий шмат електорату) і почнуть пропагувати єдність із Кремлем або вторинність української культури порівняно російською чи з питаннями економіки.

 

Що ж мала би протиставити держава Україна у відповідь на інформаційну агресію?

 

Передовсім - дослідити дану проблему, зокрема шляхом проведення моніторингу інформаційних меседжів Кремля в ЗМІ, про потребу в якому вже згадувалося вище. При цьому, моніторинг мав би також охоплювати активність російських ботів і тролів в інтернеті, оскільки цей фронт також задіяний в інформаційній агресії проти України і має свою специфіку.

 

Далі моніторинг виступатиме фактологічною основою для реагування на російську інформаційну агресію:

- тимчасового обмеження ретрансляції російських каналів (наразі обґрунтування цього обмеження слабке через нестачу моніторингу контенту та недооцінку ксенофобського аспекту в контенті російських ЗМІ);

- ініціювання притягнення їх менеджменту до відповідальності, зокрема за розпалювання війни і ксенофобії щодо українців (що дасть можливість хоча б запровадити Заходу санкції щодо відповідних топ-менеджерів);

- демонстрації демократичному співтовариству найбільш яскравих і найтиповіших прикладів маніпуляцій у російських ЗМІ (не треба забувати, що РФ поширює маніпулятивний контент і в країнах Європи, а їхній аудиторії важко в ньому розібратися через брак інформації про події в Україні).

 

Окремим аспектом є мовлення української підконтрольної уряду телерадіоорганізації на закордонну аудиторію та на окуповані території. Звісно, що тут ідеться про державні інтереси України закордоном (і за лінією фронту), тому в контенті такого мовника не буде настільки досконалого балансу точок зору на події в нашій державі, як, скажімо, в контенті Суспільного мовника, який мовить всередині країни. Телеканали, які могли б стати базою для відповідного мовника на закордон, уже згадувалися вище.

 

Якщо брати загалом, то в умовах війни державний апарат має не лише швидко й ефективно працювати, а й швидко та ефективно адаптуватися до нових умов. Наявні державні органи повинні швидко організувати виконання нових функцій, необхідних державі у військових чи напіввійськових умовах (після розподілу урядом або парламентом відповідних нових функцій між держорганами, які вже здійснюють найбільш подібні функції, тобто мають певний інституційний досвід). Адже простіше дати нову роботу вже наявним державним органам, аніж створювати з нуля нові для її виконання. А зараз Держкомтелерадіо, зі створенням суспільного мовлення, саме залишився фактично без роботи.

 

У Європейського суду навіть існує спеціальний принцип правозастосування, який визначає закон як живий інструмент, тобто зобов'язує правозастосувачів застосовувати старі правові норми в нових умовах, адаптуючи відповідну практику їх застосування до суті нових умов на основі змісту відповідних старих норм, а не їх «букви». На жаль, створення Мінінформполітики є прикладом більше радянського, аніж західного підходу до вирішення нових викликів, які насуваються на державу.

 

Роман Головенко, Інститут масової інформації, для «Детектор медіа»

 

Фото - Facebook Юрія Стеця

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY