detector.media
Інна Долженкова
для «Детектор медіа»
04.12.2014 14:33
Чорна смуга першої річниці
Чорна смуга першої річниці
Документальні прем’єри тижня представили різні підходи до осмислення драматичних подій у сучасній Україні. Огляд телепрограм за 24–30 листопада

Ми неминуче увійшли в смугу річниць. Вона триватиме ще довго, почавшись 21 листопада, новопроголошеного Дня гідності та свободи, і невідомо коли скінчиться.

 

Осмислення початку Майдану було головною темою в телепросторі позаминулого тижня. Минула ж семиденка додала емоцій, завершившись цілком очікуваними спогадами про перший розгін Євромайдану в ніч із 29 на 30 листопада.

 

Хоча тиждень розпочався з цілком позитивних і обнадійливих новин. Приміром, у топ понеділка увійшла інформація про робочий візит до України Президента Литви Далі Грибаускайте. Щоправда, ця новина чомусь геть не зацікавила випускових редакторів «Подробиць» на «Інтері», де докладно розповіли про все на світі, за винятком візиту, якому надавалося надзвичайно важливе значення ще напередодні. Проте на інших загальнонаціональних каналах, де інформацію про робочий візит Президента Литви подали в числі топ-новин, обмежилися стислою інформацією прес-служби Президента Порошенка про те, як Литва допомагатиме Україні в її боротьбі з російською агресією (надання зброї, лікування поранених у зоні АТО, навчання офіцерів тощо), та синхроном Далі Грибаускайте:

 

«Українці, ви не одинокі, Литва з вами (сказано українською мовою. - Авт.). Наші люди підтримують ваше прагнення до встановлення вашої незалежності, і я особисто дуже підтримую Україну, українських людей в вашій боротьбі за свободу, за процвітання вашої країни. Я бажаю лише найкращого вашому народу і бажаю сміливості вашим політикам: такої сміливості, яка була у ваших людей, коли вони були на Майдані (сказано англійською. - Авт)».

 

У «ТСН» на «1+1» 24 листопада все-таки зуміли більш розлого донести головні домовленості між президентами України та Литви, подавши фрагменти спільної прес-конференції Далі Грибаускайте й Петра Порошенка. Це тим важливіше, що тут ішлося про можливість вступу України до НАТО.

 

«Лідія Таран, ведуча: Литва допоможе Україні з озброєнням. Це сьогодні пообіцяла литовський президент Даля Грибаускайте під час візиту до Києва. Про яке саме озброєння йдеться, гостя не уточнила, але при цьому постійно наголошувала - Литва всіляко підтримуватиме Україну і в боротьбі за територіальну цілісність і в лікуванні, і навчанні військових, і в тому, як позбутися залежності від російського газу.

 

Олександр Шилко, кореспондент: Даля Грибаускайте спеціально вивчила фразу українською, щоб передати головну ідею свого приїзду до Києва. Причому не лише словами, а й дією. На спільній прес-конференції президенти Литви та України повідомляють про початок військової допомоги.

 

Петро Порошенко, Президент України: Домовилися по співпрацю у військово-технічній сфері і конкретних постачаннях конкретних елементів озброєння для українських Збройних сил. Я думаю, що це є конкретна демонстрація підтримки в дуже складній ситуації, в якій зараз перебуває Україна із-за війни, яку агресор розв'язав на сході країни.

 

Олександр Шилко, кореспондент: Грибаускайте не називає ні видів озброєння, ні обсягів, на уточнювальне запитання прямо не відповідає.

 

Даля Грибаускайте, президент Литви: Я можу відповісти як завжди відповідаю на ці питання. Україна дістане усю можливу підтримку, яку має Литва, яку Литва може надати.

 

Петро Порошенко, Президент України: Хочу додати. У нас і справді дуже ефективна співпраця, зокрема в галузі військової техніки.

 

Олександр Шилко, кореспондент: Натомість достеменно відомо, що в литовських клініках лікуватимуть півсотні українських військових після їхньої служби у зоні АТО. А ще українці візьмуть участь у спільних військових навчаннях у Литві, яка є членом НАТО. Президентів запитали також і про їхню реакцію на слова міністра закордонних справ Німеччини Штайнмайєра про те, що він бачить тільки партнерство України з Альянсом, але не членство. Порошенко у відповідь наголошує - ще 6 років тому саміт НАТО в Бухаресті вирішив, що двері Альянсу для України відчинені. Тож, чи вступати до НАТО, українці вирішуватимуть самі на референдумі.

 

Петро Порошенко, Президент України: Рішення про вступ чи не вступ в НАТО - це виключно компетенція українського народу.

 

Даля Грибаускайте, президент Литви: Ніхто не може зупинити жодну країну від того, аби вступати в НАТО. Ніхто не може диктувати Україні, в якому напрямку їй іти, навіть, і особливо, ваші сусіди.

 

Олександр Шилко, кореспондент: Але, щоб подавати заявку до НАТО, треба провести реформи в Україні, нагадала Грибаускайте. З цим Литва також буде допомагати, зокрема постійно ділитиметься досвідом, як позбутися залежності від російського газу. Литва цей шлях уже пройшла. А ще реформувати органи влади. Порошенку уже сподобався приклад з Вільнюса, там в уряд брали міністрів тільки зі знанням хоча б однієї європейської мови.

 

Петро Порошенко, Президент України: Я думаю, що знання англійської, німецької або французької мов є дуже бажаним, якщо не обов'язковим для європейського уряду».

 

25 листопада, у вівторок, добрі новини для України з-за кордону стали в контексті попереднього візиту Президента Литви таким собі трендом. Того дня Франція остаточно відмовилася віддавати Росії вертольотоносці «Містраль», і на цьому тлі деякі українські телеканали влаштували справжню феєрію. Приміром, у вечірньому ток-шоу на 5-му каналі «Час. Підсумки дня» учасники змагалися в тому, хто запропонує дотепніший спосіб передачі французьких кораблів Україні. Ігор Козій, військовий експерт Інституту євроатлантичного співробітництва, запропонував: нашим олігархам варто скинутися й викупити вертольотоносці, адже вони набагато простіші й надійніші в експлуатації, ніж авіаносці.

 

Юрій Береза, народний депутат, комбат «Дніпра-1», цю думку палко підтримав, уточнивши - «Містралі» повинні стояти в Одесі!

 

Сергій Куніцин, нинішній радник Президента України, заявив: «"Містралі" - це козир, який зможе зупинити Москву».

 

Одне слово, склалося враження, що ми або самі всіх ворогів перебили, або ж вони, за допомогою світової спільноти, самі згинули, «як роса на сонці», відповідно до Гімну України. Бо начебто ця спільнота - виключно на боці України, а Путіна тим часом усі поховали й викинули зі світового розкладу.

 

Якби це відповідало дійсності, то, мабуть, нам би не довелося платити аж таку ціну за свою Революцію гідності...

 

Про ціну справедливості нагадала Ірина Соломко, автор документального фільму «Братство Червоного хреста», який вийшов на ICTV 26 листопада.

 

Здавалося б, українського глядача вразити буднями медиків на передовій складно. Адже бачили ми вже й «Ангелів війни» на СТБ, і випуск програми «Хоробрі серця» на «1+1», присвячений військовим лікарям у зоні АТО.

 

Але щоразу, коли на екрані з'являються люди, які рятують життя та здоров'я бійців, ризикуючи найціннішим, серце стискається й не вірить тому, що все це відбувається в нас, у XXI столітті, в серці Європи.

 

«Братство Червоного хреста» з цього правила не виняток. Його герої витягають поранених з-під обстрілів на собі; роблять їм операції в бліндажах, сяк-так пристосованих під потреби польової хірургії; прикривають хворих власними бронежилетами, щоб хоч якось убезпечити їх від смерті; під шквальним вогнем евакуюють поранених на санітарних гелікоптерах... Одне слово, роблять свою роботу, не скаржачись на нелюдські умови праці не те що без вихідних, а без хвилини перепочинку.

 

Наскрізною в своєму фільмі автори «Братства Червоного хреста» зробили лінію рятувальника-врятованого. На початку стрічки Ірина Соломко зустрічається з легендарним лікарем із Донецького аеропорту - Сергієм (Наркозом). Ні, це не лікар цивільного летовища з мирного життя. Це людина, яка вважає своїм обов'язком надавати першу медичну допомогу тим самим «кіборгам». Виявляється, навіть під безперервними обстрілами лікар може і, на глибоке переконання Наркоза, мусить робити все, що від нього залежить і навіть не залежить, для порятунку бійців. Лікар Сергій під час інтерв'ю з журналістом розповідає, як витягає з аеропорту практично безнадійних товаришів. Які, за всіма показниками мирної медицини, не мали шансів.

 

Наприкінці фільму Ірина Соломко зустрічає одного з тих, кого врятував Наркоз, витягши з Донецького аеропорту, в офтальмологічній клініці Дніпропетровського шпиталю. Олександр Терещенко, якому в цій клініці врятували око, згадує того, кому завдячує життям. Того самого Сергія Наркоза з Донецького аеропорту. Руки бійцеві відірвало гранатою, що вибухнула буквально в цих самих уже відірваних руках, які вже ніхто не зумів би врятувати. Але око - ось воно, живе, ним можна дивитися на світ. У тому числі - на кохану дружину Ларису. Коли журналіст спочатку показує на планшеті фото Наркоза, а потім набирає його номер, подружжя Терещенків завмирає в недовірі й надії водночас. Невже їхнього рятівника, якого вони щойно впізнали на відео, показного журналісткою, можна ще й реально почути? Коли виявляється, що можна, обоє кричать у слухавку слова подяки.

 

Так у «Братстві Червоного хреста» реалізовано тему фронтового братства взагалі, а не лише між тими, хто рятує поранених під цим міжнародним знаком милосердя.

 

Фільм цей надзвичайно щільно населений персонажами. Тож виділити когось одного з усього величезного загону лікарів, медсестер, санінструкторів чи водіїв «швидких», здається, неможливо. Однак є тут персонаж, чиї кількахвилинні одкровення видаються досі ніким не артикульованими. Санінструктор Андрій, який між іншим зауважує, що в нього болять коліна, бо, виносячи поранених, він тільки на них і повзе, зізнається в речах, гідних окремого фільму.

 

Найважче і найстрашніше в його роботі - так зване сортування поранених. Тобто санінструктор мусить за частку секунди вирішити, кого витягати з поля бою, а кого залишити. І якщо в момент вибору рішення приходить автоматично, то опісля хлопець може цілу ніч ридати, намагаючись зрозуміти: чому все-таки він витягнув із поля бою саме цього бійця, а не іншого? Відповіді нема й не може бути, а от посттравматичний синдром після такого досвіду чоловікові забезпечено. Але все це буде потім, після війни. А зараз вони всі - під знаком Червоного хреста. Такою зручною, як показали події ще на Майдані, мішенню для ворога, що відверто глумився й глумиться з усіх міжнародних конвенцій.

 

Що ближче насувалася перша річниця розгону Євромайдану з 29 на 30 листопада, то більше активізувався український істеблішмент. У телевізійному просторі 27 листопада стало бенефісом новообраної Верховної Ради вже VIII скликання. Пряма трансляція першого засідання (телеканали «Рада», Перший національний, 5-й, «24», частково - «112») показала - нова Рада сповнена рішучості працювати консолідовано, як ніколи. Для демонстрації цієї консолідованості й відсутності чвар усередині коаліції ВР нового скликання монолітно проголосувала за спікера-Гройсмана та прем'єра-Яценюка. Чим заслужила на підвищену увагу від усіх загальнонаціональних каналів у випусках новин.

 

Автора цих рядків у засіданні ВРУ цікавив передусім момент присяги народного депутата. Надто ж прочитавши численні пости нових обранців, які вважали: Юхим Звягільський, попри записану в Конституції процедуру, хоч і найстарший депутат, але не має морального права зачитувати присягу через одіозне голосування руками за закони 16 січня. Їм протистояли люди, впевнені: закон є закон, і якщо Верховна Рада, не допустивши Юхима Звягільського до мікрофона, порушить Конституцію, вона тієї ж миті має саморозпуститися. Через порушення Основного закону.

 

Робоча група, яка готувала перше урочисте засідання нової ВР, викрутилася так, щоб і вовки наситилися, і вівці вціліли. Олександр Турчинов, якому довелося вести урочисте засідання ВРУ нового скликання, запропонував колегам виголосити присягу народного депутата «разом із найстаршим за віком» народним обранцем. При цьому мікрофон увімкнули лише Олександрові Валентиновичу. Але Юхимові Звягільському таки надали слово, доручивши оголосити відкритим урочисте засідання Верховної Ради України.

 

Подібній еквілібристиці можна було б аплодувати, якби не хробачок сумнівів у легітимності того, що відбувалося в прямому ефірі. Якщо вже нові народні обранці так не хотіли, щоб присягу зачитував одіозний депутат, чому заздалегідь, задокументувавши всі порушення в процесі виборів, не можна було подати до ЦВК клопотання про визнання виборів у цьому мажоритарному окрузі такими, що не відбулися? Це можна було зробити ще й тому, що всі знали, скільки голосів з усього виборчого округу отримав депутат Звягільський. Натомість ми отримали чергове підтвердження повернення до кланово-олігархічної системи влади. Хіба що цього разу - вже на конкурентній основі. Ну й то хліб, як кажуть. Конкуренція все-таки за визначенням ліпше, ніж асфальтовий коток «вертикалі влади» одного-єдиного клану.

 

Ще одним підтвердженням «спадкоємності» української влади стали неодмінні, як пам'ять про урочисті подій у попередній ВРУ, велетенські букети червоних троянд, що їх Петро Порошенко вручив Володимирові Гройсману та Арсенію Яценюкові по обранні їх головою ВРУ та Кабміну відповідно. Букети були достоту такими ж, які вручав своїм поплічникам його попередник. Ну чому не відмовитися від цієї ганебної традиції? Навіщо дорослим мужикам ці, вибачте за мимовільний сексизм, суто «бабські» витребеньки? Хай би вже краще віскі дарували або ж х'юмідори з сигарами. Навіть якщо високопосадовці не схильні до шкідливих звичок, це все одно більш по-чоловічому, аніж оберемки троянд у зеленій сітці. Але найкраще було б узагалі відмовитися від будь-яких знаків уваги з нагоди отримання високої посади, тим паче - виборної.

 

28 листопада, коли від першої річниці побиття й розгону Євромайдану країну відділяла якась доба, канал «Україна» здобувся на прем'єру документального фільму-експерименту «Код нації».

 

Автор, Ілларіон Павлюк, відомий гучними стрічками «ДНК. Портрет нації» та «ДНК-2. У пошуках жінки», а також «Планета мавп. Куди зникають розумні діти?», цього разу представив шановній публіці результати своїх пошуків так званого коду нації.

 

Запитання, на яке шукала відповіді творча група фільму, - чому українці, яких усі споконвіку вважали нацією мирних толерантних людей (або ж узагалі не мали за окрему націю, але це інша тема), раз на сто років здіймають повстання, які не снилися нікому, навіть народам, що вважаються войовничими? Приводом до пошуків для знімальної групи став Майдан. Точніше, його активна фаза, яку назвали Революцією гідності.

 

Зусилля знімальної групи, яка намагається розібратися, чому в єдиному революційному пориві на Майдані об'єдналися власне українці, українці російськомовні, етнічні росіяни-громадяни України та представники інших етнічних груп, які поклали «душу й тіло за нашу свободу», воістину титанічні. Тут тобі й експерименти з реакцією мозку представників різних груп (україномовних українців, російськомовних українців та росіян, які не знають української) на вимову українських та російських слів. Маємо й повторення експерименту працівників Музею Івана Гончара з музейною вишиванкою XIX століття, яку надягають українцям та чужинцям. Суть експерименту, під час якого біополе піддослідного з України, вдягнутого у вишиванку, різко поліпшується, а в громадянина інших країн, одягнутих у ту саму сорочку, геть не змінюється, повторює результат дослідників із Музею Гончара.

 

На початку фільму нам узагалі показують різницю в ментальності українців та росіян через реакцію на рекламу пива. Виявляється, російська реклама цього напою, яка, суто традиційно, демонструє переваги конкретної марки в плані смакових якостей, на українського споживача не діє. На думку російського маркетолога, який досліджував цей феномен, на українця діє лише рідний пейзаж. Лише якщо така картинка є в рекламі, українець на неї зреагує.

 

Творці «Коду нації» проводять глядача лабіринтами наукових гіпотез і досліджень за допомогою різних інструментів так само різних наук - етнології, біології, фізіології. Але відповідь на запитання, поставлене на початку фільму, яка зрештою матеріалізується у фіналі цього феноменального дослідження ментальності українців, звучить якось геть не по-науковому.

 

Ця відповідь відсилає глядача до висновків етнопсихологів та етнологів, озвучених на самому початку стрічки - до основоположних цінностей українців, якими є рід, родина, рідна земля. Але головне в цій ієрархії цінностей, на думку авторів фільму, - ставлення до дітей. Виявляється, вкупі з суто індивідуалістичним ставленням до світу-влади (те саме сто разів прокляте хуторянство!) українці споконвіку плекали особливе ставлення до дітей. Полягало це ставлення в любові, але й у ранньому привчанні до праці, яка не повинна була виснажувати, а вимагала лише тих зусиль, яких дитина могла до неї докласти.

 

Ілларіон Павлюк та його творча група, випробувавши всі можливі інструменти досліджень такої дивовижної етнопсихофізіологічної групи, як українська нація, доходять висновку: найбільше обурення українців викликає насильство щодо їхніх дітей. Саме тому 30 листопада, коли «Беркут» жорстоко побив абсолютно беззахисну групку студентів, на вулиці Києва вийшли вже сотні тисяч їхніх умовних батьків. Бо, на думку дослідників, сакральне ставлення до дітей в українців - це те єдине, чого не могли заборонити жодні жандарми з жодної імперії, під якими перебували українські землі. Бо саме через дітей українці передавали свій код нації з колисковими, які містили в собі й національний триб життя.

 

У мене лише одне зауваження до цих досліджень. Коли такий собі Кирило Петрін, той самий російський маркетолог, який розмірковує про особливості сприйняття реклами пива росіянами й українцями, каже про різницю між ментальністю росіян, українців і західних європейців, наголошуючи, що українці буцімто ніколи не здають батьків у будинки пристарілих, на відміну від скандинавів, подібних до українців індивідуалізмом, це означає, що він не знає української літератури доби модерну. Конкретніше - оповідання Михайла Коцюбинського «Що записано в книгу життя». В цьому оповіданні герой, за звичаєм гуцулів, везе свою пристаркувату матір, яка вже не годна працювати, до урвища. Куди її, негодящу, велять викинути звичаєві закони. Ну щоб їсти не просила. Але, дійшовши до краю прірви, герой оповідання повертає сани зі старою матір'ю назад, до рідного села, бо не може зробити того, чого вимагав тогочасний язичницький звичай.

 

Не знаю, наскільки науковим є висновок авторів «Коду нації» про те, що саме виховання українських дітей вільними й любимими і є тим самим кодом нації, що передавався впродовж тисячоліть. Але суто емоційно він відповідає настроям, які збурили українське суспільство 30 листопада, після побиття юних учасників Євромайдану. «Нас не можна бити!» - з такими плакатами сходився Київ на Михайлівську площу того дня.

 

29 листопада, в день, який передував річниці розгону Євромайдану, «1+1» видав в ефір власний проект «Рік очима ТСН». Сповіді ведучих служби новин каналу про те, як вони переживали Майдан, а потім - відрядження до зони АТО, навряд чи можна назвати одкровенням на тлі того, наскільки близько до серця сприймав прямі ефіри, спершу про смерті на Грушевського, а згодом - про масові розстріли на Інститутській, глядач цих ефірів.

 

Ясно, що ведучі «ТСН» Марічка Падалко, Лідія Таран та Наталія Мосейчук, які першими дізнавалися про загибель людей, щосили стримували емоції й дозволяли собі розплакатися тільки вдома. Але ці факти нічого не додають до розуміння того, хто винен у тому, що творилося в центрі європейської столиці впродовж 22 січня - 20 лютого. Занадто багато глядачів прямих ефірів у різних українських телеканалах тоді потрапляли на лікарняні ліжка з гіпертонічними кризами чи інфарктами-інсультами. А от із ведучими «ТСН» нічого не сталося, дякувати Богові.

 

Чесно, я особисто не розумію, навіщо цей проект узагалі треба було робити. Щоб показати, як важко було стримуватися від сліз ведучим «ТСН», бо вони, попри всю професійність, теж люди, як і їхні глядачі? Але в цьому, здається, ніхто ніколи й не сумнівався. Так само, як ніхто не сумнівався в професійності військових кореспондентів «ТСН» - Олександра Загороднього, Олександра Моторного, Руслана Ярмолюка та Андрія Цаплієнка. Які в цьому документальному проекті «ТСН» розповідають, що, побувавши на фронті, дуже бояться перетворитися на «людину війни». Тому щоразу, повертаючись із відрядження на лінію вогню, намагаються все-таки перемикатися на мирне життя, прагнучи забути про реалії війни.

 

Відверті зізнання військових кореспондентів «ТСН», які відчули різницю між мирним і воєнним життям, - це чи не єдиний момент стрічки «Рік очима ТСН», який не викликає опору матеріалу. В усьому іншому цей проект сприймається не більш ніж спроба єднання високооплачуваних працівників «1+1» зі своїм глядачем, який не може похвалитися добрими заробітками, але водночас віддає останнє на армію.

 

Під завісу тижня, 30 листопада, в неділю, увагу вашого автора поглинув другий фільм із грузинського документального циклу «Окупація», який у вечірньому прайм-таймі демонстрував канал «Еспресо TV». Перший фільм циклу, «Голодомор», показали в День пам'яті жертв голодоморів та політичних репресій 23 листопада. Зроблений 2011 року суспільним мовником Грузії й тоді ж таки перекладений російською, фільм «Зимова війна» з циклу «Окупація» розповідає про те, що відбувалося у 1939-40 роках, під час радянсько-фінської війни, коли величезна імперія Сталіна напала на геть маленьку в плані території Фінляндію. Саме «на той войне незнаменитой», про яку чи не єдиний з усіх радянських поетів написав Олександр Твардовський, загинуло 380 тисяч радянських бійців проти 24 тисяч солдатів фінських.

 

Кореляції цього фільму з не менш «незнаменитою війною» Росії проти України більш ніж прозорі. Якщо задля 35 кілометрів території Сталін міг пожертвувати майже чотирма сотнями тисяч вояків, то страшно уявити, на що може піти явний послідовник цього «ефективного менеджера» Путін, аби влаштувати суцільний апокаліпсис для України.

 

Тим паче, якщо нинішній правитель «Усія Велікой, Бєлой, Малой» і ще хрін його знає яких «Русєй» геть не переймається тим, кого треба «мочить в сортире», а кого - перетворити на «ядерный пепел».

 

Цей цикл грузинських фільмів - абсолютно однозначне попередження для всіх, хто досі плекає туманні надії на те, що наслідки Майдану розсмокчуться в голові російського президента самі собою, без нашої боротьби та допомоги Заходу.

 

Фото - euromaidan.tsn.ua

detector.media
DMCA.com Protection Status
Design 2021 ver 1.00
By ZGRYAY