Сергій Смальчук: «Стати «говорящєй головой» – точно не межа моїх мрій»

Я вже давненько і прискіпливо спостерігаю за Сергієм Смальчуком, який працює журналістом «Фактів тижня» на ICTV і редактором «Козирного життя». Але спостерігати - то одна справа, а поспілкуватися віч-на-віч - інша. Тому я зателефонувала Смальчуку і запросила його на чашечку кави.

Сергій видався мені сором''язливим, але цікавим співбесідником. Ми почали зі звичного інтерв''ю, а вимкнувши диктофон, обговорювали спільні захоплення. Що з усього цього вийшло, читайте самі.

- Знаю, що ти вчився на актора. Це була дитяча мрія?

- На Волині була така газета, здається, Super Star називалася, де писали про зірок. Я там кросворди розгадував і навіть одного разу книжку виграв. То от я вважав, що якщо вступатиму до театрального, то це точно перший крок до Голлівуда. Найближчий інститут культури був у Рівному. Мій Голлівуд там і почався. І закінчився там.

- Де працював у театрі?

- Із третього курсу ‑ у Рівному, на півставки. У Львові рік у театрі Прикарпатського військового округу, а потім у ТЮЗі.

- Які ролі запам''яталися найбільше?

- Не скажу, щоб я десь особливо грав як актор. У Рівному, оскільки там обласний театр, я бігав у масовках, у Львові теж невеликі ролі мав. От у ТЮЗі нарешті довелося багато грати, великі ролі були, принців різних. Потім, коли переїхав до Києва, то намагався й тут влаштуватися до театру, але не склалося. Ходив до Ступки, він пропонував мені дочекатись нового сезону і туди йти на проби. В Києві я навіть у кіно знімався. Найяскравіша моя роль тривала хвилини три, я грав скінхеда. Грошей на перукарню не було, то мене друг побрив, шматками, на лишай схоже було. Ну й кілька разів у масовці знімався.

"Великі ролі були, принців різних..."

- Чому вирішив переїхати до Києва?

- Не я вирішив, за мене вирішили. Жити у Львові в принципі було ніде, я мешкав у гримерці, мав навіть свою плиточку, щось там готував. У ТЮЗі нам повідомили, що час іти у відпустку, а коли ми повернулися, там зробили ремонт і сказали: йдіть шукайте собі общагу. А зарплата тоді у мене була 140 гривень, це був 2001 рік. Тобто платити за житло я не мав фізичної можливості.

Тоді я поїхав додому, був керівником театрального гуртка. А потім набридло. Вирішив пошукати щастя в столиці. Спочатку, приїхавши, роздавав якісь листівки на Майдані. Був згоден на будь-яку роботу: і заправщиком, і барменом, але не брали. Працював у двох BTL-агенціях.

"От візьми того ж Парфьонова, зламай йому ніс, зроби пластику, відірви руки ‑ він усе одно залишиться неперевершеним журналістом"

- Як ти потрапив на телебачення?

- У мене був товариш, який працював на Першому національному. Коли моя зарплата була 140 гривень, то у нього ‑ 500 доларів! От я і зрозумів, що не працюю, а фігньою страдаю.

В той час Оксана Соколова відкривала канал КРТ. Я прийшов і попросився до неї журналістом, нічого не знаючи, просто мріючи побачити телебачення зсередини. Свій перший текст я писав годин вісім. Він нікуди навіть не пішов, але з часом у мене стало виходити краще. Я вчився, виїжджав на зйомки, навіть не заїкався на роботі про гроші. Але через місяць заплатили мені гроші і запропонували практику чи роботу.

Через якийсь час я пішов парламентським журналістом, думаю, то було круто. Потім почалася Помаранчева революція, я кілька ночей ночував на Майдані в наметі. Вночі пікетували під Верховною Радою, а зранку поверталися в намети, приводили себе до тями і йшли у парламент уже працювати.

" Свій перший текст я писав годин вісім"

- А потім ти пішов на ICTV...

- Оксані Соколовій запропонували повернутися на ICTV вести новини. От вона і взяла мене із собою. Я працював у «Фактах», спочатку було страшно, бо то здавалося вже дуже серйозно. Кілька років тому я й не мріяв про таке, сидячи вдома перед телевізором. Але Оксана сказала мені : «Перестань. Не святі горщики ліплять...», і я поборов свій страх. Потім Оксані запропонували робити «Тижневик», ми почали робити з нею. Відзняли два пілоти, які забракували, а через рік уже мали перший «Телетріумф». Потім ми і «Максимум в Україні» запустили, їздили на НТВ стажувались. Хотілось далі й далі розвиватися, починати щось нове. Так з''явилося «Козирне життя».

- Які у тебе плани на майбутнє, у творчому і професійному плані?

- Все одно кожна людина повертається до того, з чого починала. Так що тему з театром я не закриваю. Але у мене вже сформувалась думка, що я не надто хороший актор. Те, чим я зараз займаюся, вдається мені краще, ніж те, що було в театрі. Але театр однозначно приваблює. Так, можна йти далі і на телебаченні. Але стати «говорящєй головой»  - точно не межа моїх мрій.  Іноді я зайвий раз від стендапів відмовляюсь, якщо вони не виправдані. Кажуть, що якщо кожен день по телевізору кінську дупу показувати, то й вона стане впізнаваною. Це й стосується деяких наших телеведучих. Я такою фігньою бути не хочу. От візьми того ж Парфьонова, зламай йому ніс, зроби пластику, відірви руки ‑ він усе одно залишиться неперевершеним журналістом.

"Я такою фігньою бути не хочу"

Якщо думати у цьому напрямку, то хотілося б свою авторську програму, щось пов''язане з тим, чим я й зараз займаюся. Робив би програму про знаменитостей. Але не про труси, а про тих людей, які викликають у мене повагу. Це Юрський, Гафт, Віктюк, Хабенський. От нещодавно знімав інтерв''ю з Арбеніною, яку слухаю з 98 року. То приємно, коли ти відчуваєш, що і їй зі мною спілкуватися цікаво. Це відчуття не передати ‑ бути поруч із такими великими людьми. Я розумію, що людям дивитись мою філософію може бути й нецікаво, але іноді такі люди трапляються, що 20 хвилин із ними не вистачає.

Записував я нещодавно В''ячеслава Бутусова з Nautilus Pompilius, людям свідомим і нормальним це цікаво. Хочеться створити авторську передачу про таких особистостей.

- Тобто твій проект відрізнятиметься від інших подібних саме гостями, тими, кого запросиш?

- Іноді для глядача цікавими і затребуваними бувають не лише Влад Яма й Наталя Могилевська. А й ті, від кого часом не очікуєш якоїсь щирості і глибокої душі.

Я, наприклад, був у позитивному шоці від Борі Моїсеєва. Ми два дні його знімали. Їздили по ресторанах, гуляли. Він геніальний для кожного журналіста, бо завжди знає, що тобі сказати. Він може показати і сум, і зіграти треш. Але Моїсеєв дуже глибока людина. Мені такі подобаються. Для мене статусні люди - то Гармаш, Маковецький, Безруков. Так, вони можуть сто разів казати, що піар їм не цікавий, але якщо за тобою стоїть назва якоїсь програми, газети чи журналу, то вмовити легше. Іноді мені закидають, що «Козирне життя» ‑ то жовтуха, але коли чують навіть не рейтинги, а імена людей, яких ми знімали, то погоджуються.

"Був у позитивному шоці від Борі Моісєєва"

- Хто тобі імпонує серед колег, журналістів з інших каналів?

- Без пафосу можу сказати, що мені дуже подобається Соколова ‑ як організатор, як менеджер, як людина. Вже не кажучи, про неї, як про ведучу. Про що можна казати, якщо саме вона мене й навчила усьому. Мені подобається, як працює Лілія Ребрик із СТБ. Спочатку я уяви не мав, хто вона така, не бачив жодної програми. А потім ми познайомились, і я зрозумів, що вона реально класна: Ліля дуже щира. Вона не грає, не мавпує нікого.

Якщо брати щось з більш розважального, то, в принципі, як на мене, непогано працюють Фреймут, Педан і Притула. Я дивився «Підйом» ще з того часу, як із ними був Гена Попенко. Прокидався рано і дивися під каву їх ефіри.

З самого дитинства подобалася Алла Мазур. Парфьонов і для мене, і для Соколової - верх професіоналізму. Подобається, як працюють люди на НТВ. А так ‑ якщо когось забув, ‑ то вибачайте.

- Який у тебе графік?

- Можна почати з того, що вихідних у мене нема. Не знаю, що там у робочому договорі написано, але так виходить, що всі програми ми видаємо у неділю, тож вихідні сидимо на роботі. Офіційний вихідний - понеділок. Але я часто роблю сюжети на «Тижневик», а це займає багато часу.

Зазвичай я прокидаюсь о п''ятій, пів на шосту. Спочатку важко, а потім звикаєш. На роботу на десяту, але я приїжджаю набагато раніше. В суботу ми часто засиджуємось до дванадцятої, до першої-другої ночі. А так о восьмій-дев''ятій можу вже поїхати додому.

- Де ти мешкаєш? Є власне авто?

- Квартиру знімаю, щойно купив машину. Захотів, назбирав трохи грошей, купив Мitsubishi lancer. Удома я практично тільки ночую, тому квартиру орендую. У мене така позиція, що поки ти сам, то це не так і важливо. А коли з''явиться якась конкретика щодо сімейного майбутнього, то стану думати й про житло.

"Удома я практично тільки ночую"

- Що ти читаєш?

- Зараз на це часу дуже мало, але обожнюю Ремарка, Цвейга, Сенкевича. Збираюсь колись перечитати шкільну програму класиків, бо тоді або «забивав», або ще не розумів. Іноді в поїзді можу прочитати навіть якусь фігню, типу «Я вор в законе» або «Невеста страсти». Слухаю старенький добрий російський рок.

- Тебе впізнають на вулиці? Слава прийшла?

- Ні, абсолютно нічого такого. Хоча, мабуть, був би не надто проти фанаток під вікнами. Кохання хочеться. А якщо серйозно, то Ви питаєте, чи мене впізнають, а є справді люди, які того варті, а їх у натовпі часто навіть не помічають.

"Хоча, мабуть, був би не надто проти фанаток під вікнами"

Я тільки що повернувся з Москви, з кінофестивалю. І от там посеред вулиці ми з колегою зустріли Гафта. Він просто так собі йшов, із сумочкою якоюсь, а люди навколо проходили повз. Ми були такі здивовані. Побігли за ним, десь із годину чекали під будинком. Хотілося просто поспілкуватися. Дочекалися, поки Гафт вийде, а він так дивувався нашій увазі. Сказав, що ми його єдині фанати. Тому сішно думати про себе як про якусь знаменитість.

Але нещодавно трапилася така ситуація. Підійшов хлопчик і каже : «А я вас знаю». Я мало не ошаленів від щастя. А він питає далі: «Ви ведучий на «1+1?». Тут я й подумав ‑ ні, не воно. А хлопчик довго думав і далі: «Ну то шо, є у нас свобода слова?». Що йому відповісти?!

Ще у нас тут поруч, біля ICTV, є кафе, то там одного разу я нарешті відчув себе справжньою зіркою. Прийшов, а мене питають: «Ну що, їжатинки?!».

 "Мене питають: «Ну що, їжатинки?!»"

- Їжатинки?..

- Ага, була така історія. На Волині є село, де люди їдять їжаків. Я вирішив зняти про це сюжет у «Максимум». Приїжджаємо туди, а там усі шифруються, бо їжачок занесений у Червону книгу, їсти його не можна. Але ми втерлися в довіру, напросились на полювання на їжачків, уламали одного місцевого діда. Тих їжаків уже в селі нема, бо закінчились. То ходять по навколишніх селах. З собаками - все, як треба.  

- Ти їв?

- Так! Щоправда, перед тим мені потрібно було випити немало алкоголю, щоби примусити себе. Каюсь. Якщо вам цікаво, то схоже на качку, таке щось... От після того сюжету й прийшла до мене слава - багато людей і досі згадують. Більше запам''ятовуєшся не собою, а саме тими сюжетами, що знімав ‑ якщо вони цікаві, певна річ.

 Допивши каву, ми домовилися, що Сергій обов''язково запросить нас із Мусею на зйомки «Козирного життя». Смальчук, я все пам''ятаю і чекаю на телефонний дзвінок! Подякувавши Сергієві, я пішла додому, а наш герой ‑ назад на ICTV, працювати в поті чола.

 Цілую. Дуся

Фото Анни Агафонової