12:15
Вівторок, 30 Жовтня 2018

Тут смердить, або Як у розслідуваннях дедалі сильніше запахло чимось нехорошим

Моніторинг журналістських телерозслідувань, 8–14 жовтня 2018 року.
Тут смердить, або Як у розслідуваннях дедалі сильніше запахло чимось нехорошим
Тут смердить, або Як у розслідуваннях дедалі сильніше запахло чимось нехорошим

«Детектор медіа» публікує шістнадцятий текст оновленого проекту моніторингу журналістських розслідувань, який триватиме до кінця 2018 року.

Із методологією моніторингу можна ознайомитися тут. Ваші пропозиції, зауваження, відгуки надсилайте за електронною адресою: info@detector.media.

Оновлений моніторинг «Детектора медіа» охоплює шість загальнонаціональних проектів, зокрема: «Гроші» («1+1»), «ЦРУ» («24»), «Наші гроші» («24», «UА: Перший»), «Стоп корупції» (5 канал), «Схеми» («Радіо Свобода», «UА: Перший») і «Ліга корупції» («112 Україна»). Нові учасники замінили проекти «Слідство.Інфо» («Громадське ТБ», «UA: Перший») і «Народна прокуратура» («112 Україна»), які, на жаль, припинили своє існування в колишньому форматі. Дослідження складається з аналізу якісних показників у формі таблиць і суб'єктивної думки експертів, які у своїх коментарях спираються на чітко визначені параметри оцінки та особисті враження, що ґрунтуються на досвіді та знанні жанру.

Ми, звісно, не можемо нічого стверджувати напевно й тим більше когось у чомусь звинувачувати (не доведи Боже!)... Але є ознаки (потерпіть ще трішки, ми шукаємо формулювання), що поки одні розслідувальні проекти просять у глядачів фінансової підтримки на продовження своєї справді важливої й суспільно корисної діяльності, інші... можливо (саме можливо, ми не наполягаємо, а лише припускаємо), знаходять цю підтримку деінде. Скажімо, в тих, кого чомусь (чи то за збігом обставин, чи то через особливу компетентність) багато-багато показують у рамках своїх проектів, причому навіть коли тема не надто близька й цікава глядачеві. Хух, написали. Юристи можуть спати спокійно, а ми — продовжувати розвивати свою думку.

«Стоп корупції», випуск № 180 від 13 жовтня 2018 року

«Стоп корупції» цього разу — як би це краще сказати, щоб не повторитися — здивували розмахом. Глядачів, а заодно й нас ошелешили масштабним, грандіозним, глобальним і абсолютно незрозуміло для кого зробленим сюжетом (хоча ні, в принципі, зрозуміло) про... банкіра з Казахстану. WTF, спитаєте ви? От і ми питаємо.

Але спершу оцініть зусилля! Знімали матеріал у чотирьох країнах, для коментарів людей вишукували-вичікували, відео було пристойної якості (хоча не без YouTube) і т. д. і т. п. Як? Невже «Стопкор» вирішив ґрунтовно підійти до викриття якогось корупціонера міжнародного масштабу, що завдав багатомільярдної шкоди Україні? Ні!

Це нова подача вже розказаної ще в липні 2018 року «Стопкором» історії від незаангажованої журналістки Лілії Ткачук про казахстанського банкіра-втікача з «БТА-банку» Мухтара Аблязова. Мовляв, для одних він скривджений тоталітарним казахстанським режимом Назарбаєва опозиціонер, а для інших — аферист і крадій. Ну, ви ж чули про Аблязова, правда? Пильно відстежуєте його долю і, певно, знаєте, що його заарештували у Франції ще у 2013 році. Ні? Тю. Ну, тоді дивіться 5 канал!

Отож, у пошуках «гарячих» фактів і викриттів для свого спецрозслідування авторка (хоча ні, назвімо її в цьому разі журналістка; ні, сильно сказано, нехай буде стопкорівка) побувала в Литві, Швейцарії, Італії, Польщі. Багата, скажемо ми вам, редакція. Це ж гроші редакції і громадської організації, правда? Чи, може, грант від якоїсь антикорупійної європейської структури, яка просуває демократичні цінності в Україні? Підкажіть, бо цікаво.

А ще цікаво, чому Лілія Ткачук і «Стопкор» знову взялися (і так вклалися) за (в) цю тему? Чому саме тепер і чому це важливо для України? «БТА-банк» працював і в Україні, але про це ми дізнаємося побіжно, з уст супер'юриста з однієї відомої юридичної фірми, який чи не третину сюжету розповідає нам, що до чого і хто кому Рабінович у випадку з Аблязовим. До речі, назва фірми, де працює цей самий супер'юрист, спокійно фігурує в титрах. Це оплачена реклама? Чи ні? Що скаже комерційний відділ 5-го каналу?

Ну, оскільки в сюжеті серед жертв «БТА-банку» фігурує й Україна, треба би показати вкладників його української «дочки», які потерпіли від дій міжнародного шахрая! Ні, немає. Де коментарі правоохоронців? Немає. Чому сюжети про пошук банкіра і членів його родини, які проходять у справі по розкраданню коштів банку, так активно (і насправді фактично без прив'язки до України) розкручуються «Стоп корупції»? Ну блін, ми здогадуємося, чому, але сказати не можемо. Ми ж не супер'юристи там якісь. А «висновки робіть самі», як каже авторка цього витвору.

А ще почитайте більше про Мухтара Аблязова і неоднозначність усієї цієї історії — якщо вам цікаво. Ну, а мандрівниці Лілії Ткачук на замітку: такої країни як «Білорусія» не існує. Є Білорусь. І Швейцарія не є країною — членом ЄС. Навіть якщо професійна журналістка-розслідувачка і фактчекерка Лілія Ткачук вважає інакше. Утім, факти ніколи не буде сильною стороною проекту.

На закуску до цього, гм, дивного (дуже дорогого й надзвичайно схожого на замовний) сюжету, нам докинули джинсу про банк «Аркада» (забудовник того самого житлового комплексу «Патріотика», якому «Стопкор» чи не щовипуску співає оди). Цього разу нам розповіли про плани благоустрою озера Небреж у столиці. При тому, що є досить негативна реакція на такі плани від активістів. Але про це глядачам не розказали. Це ж не джинса якась!

Висновок: сходили помили руки. Безрезультатно. Сходили ще раз. Не допомогло. Полізли в душ. Хух, ніби краще.

«Ліга корупції», випуск за 13 жовтня 2018 року

Рано зраділи. Чи то він справді тут постійний гість (якщо гість), чи то ми просто на нього натрапляємо, але якщо минулого разу народним депутатом Дмитром Добродомовим випуск «Ліги корупції» завершили, то цього разу вирішили не соромитися, а тому не тільки завершити, а й розпочати. Поки що позначений у титрах як представник «Народного контролю», а в майбутньому, напевно, ще й як «кандидат у Президенти України», цей народний депутат є для «Ліги» спеціалістом широкого профілю — експертом і з питань місць несвободи, і антикорупційних органів, і розслідувань справ корупціонерів. Чому?

Може, тому що авторка нового 45-хвилинного творіння «Ліги» — журналістка Маргарита Стронська, яка раніше, з березня 2016-го по серпень 2017-го (1 рік 5 місяців), працювала як журналістка й ведуча в медіапроекті «Народний контроль», Львів (ЗМІ). Принаймні, так було сказано в її резюме, коли вона шукала роботу. Збіг?

Та яка різниця, закине нам хтось. Ви про сюжет давайте. Бо матеріал «Хто сидить в українських в'язницях за корупцію» хороший, реально хороший. Сім хвилин вступу до переходу до суті, але очікування того варте — ми на цілком конкретних прикладах дізнаємося, що фігуранти гучних корупційних історій на керівних посадах отримують за свої злочини не таке покарання, як їхні колеги нижчого рангу. Журналістка розповіла про випадки, коли «цапи-відбувайли» отримали реальні терміни за ґратами, тоді як керівники — умовні або й узагалі жодних.

Журналісти відвідали колонію для правоохоронців, суддів. Доступ, судячи з усього, так само отримали завдяки ноу-хау — участі помічника народного депутата Добродомова. Виявилося, що за корупцію у спеціалізованій колонії покарання відбувають лише 11 «героїв», які відмовилися від спілкування з журналістами (чи помічниками народного депутата?). Цим своїм прийомом «Ліга корупції» починає дедалі більше нагадувати так званих журналістів «Стоп корупції»: тільки в них не білі чоловічки у фірмових футболках і маніжках, а помічники депутата, з якими чи за якими ходять журналісти.

Географія і розмах сюжету, звісно ж, не як у Лілії Ткачук зі «Стопкора», але теж справляють враження — Полтавщина, Львівщина, Дніпропетровщина і Київщина. Сезони теж відрізняються, отже працювали та знімали довго й ретельно.

Молодці, що розповіли історії, що відвідали різні регіони, поспілкувалися з тими, хто був фігурантами справ, розкрили деталі покарання, рішення судів, позиції прокурорів. Дивно, що не поговорили з жодним антикорупціонером. Ну, а присутність у сюжеті колишнього банкіра й регіонала Василя Горбаля як представника «світлих сил» — це трохи перебір. Але загалом дуже пристойно.

Що не сподобалося? Чуже нетитроване відео (лише наприкінці написали, що використали матеріали «Більше ніж правда» від 2017 року, які ми одразу помітили, бо вони зимові). Нетитроване відтворення подій, яке вводить в оману глядача. І питання до лексики: «буцегарня», «мотав термін», «баксів», «давати на лапу», «лапають на хабарі». Ну, не всі ж пройшли «зону», тьху-тьху.

Висновок: усе те, що між народними депутатами «Добро» і «Домовим» з їхніми мудрими сентенціями, а насправді — банальними штампами ні про що, дивитися треба.

«Гроші», випуск № 6 12-го сезону від 11 жовтня 2018 року

Соціальним тематично і слабким із погляду журналістики був аналізований випуск «Грошей». Як і раніше, він складався з чотирьох основних сюжетів, а ще — двох менших інформаційних вставок. Новинкою став майже суцільний переклад у випуску державною російської мови.

Перший матеріал стосувався маркетингових угод між аптеками та фармацевтичними компаніями, які можуть серйозно впливати на ціну ліків для клієнтів і конкуренцію між виробниками. Нам пообіцяли розповісти, чому ліки в Україні в рази дорожчі, ніж за кордоном (не довели і не розповіли), а також викрити глобальну схему, завдяки якій на українцях заробляють аптечні монополії (не викрили). Але окремі цікаві аспекти проблеми все ж таки показали.

«Крупні» мережі, кажуть журналісти, дають своїм власникам до 200 і більше відсотків прибутку (звідки дані — таємниця. Принаймні, нам джерело не сказали). Називають ціни, відсотки, які переплачують покупці через так звані маркетингові угоди, але не вказують джерел інформації. Побіжно показують типу документи невідомого походження, які навіть назвати такими важко, бо на них не видно ані печаток, ані підписів. Імовірно, це листи, видрукувані з інтернет-листування. Від кого і кому — доводиться вірити на слово.

Нам стисло розповідають про власників найбільших аптечних мереж, але не пояснюють, як вони наживаються на маркетингових договорах. І загалом незрозуміло, чи всі аптеки так працюють. Чи справді маркетингові угоди впливають на вартість ліків і яка там частка фармацевтів? Чи так страждають від цього бідні й нещасні фармкомпанії? Добре, що з людьми поговорили, але бракує державних органів контролю. Чи є маркетингові угоди порушенням? Якщо ні, то чи треба щось змінювати? Що думає з цього приводу улюблене Міністерство охорони здоров'я ведучого «Грошей»?

Наступною темою вкотре стало сурогатне материнство. Хоча в квітні 2018 року про це вже був інший сюжет, «Гроші» вирішили повернутися до проблеми й пообіцяли розповісти, як на цьому бізнесі можуть наживатися і як сурогатній мамі захистити свої права. А в результаті маємо черговий поверховий сюжет, крізь якій червоною ниткою проходить тема грошей — мовляв, вигідно українкам ставати сурогатними матерями.

Добре, що цього разу знайшли для сюжету героїню, причому «живу» й відкриту. Та чи дізналися ми з нього щось нове? Навіщо було дублювати свою квітневу роботу? Мабуть, попередній матеріал був рейтинговий. Вирішили повторити. Це ж така корупційна тема, справжнє розслідування.

Від сурогатного материнства до справді корупційної тематики на сході України — одна підводка ведучого. Фірма, яка здійснює ремонти шкіл на Донеччині, пов'язана із Сергієм Ященком, який є головою секретаріату Блоку Петра Порошенка в області. Журналісти занесли його в команду народного депутата Артура Герасимова, бо той кум помічника і водія народного депутата від БПП (!). Цей партієць має фірму, яка за три роки виграла підрядів 75 млн грн. (це зі слів експерта). Що добре, журналісти виїхали на деякі об'єкти й виявили, що одну зі шкіл із 2016 року досі не відремонтували, а в іншій якість робіт не витримує критики. До того ж, за збігом, дружина Сергія Ященка — голова райдержадміністрації на Донеччині, де працює фірма її чоловіка. Добре, що взяли коментарі в дружини, яка пообіцяла того ж дня розібратися (то розібралася чи ні, до речі? Цікаво). А от з самим Сергієм Ященком вирішили говорити вночі, виловлюючи його біля хати. Хоча в перебивках показують журналіста і Сергія Ященка, які нібито спілкуються між собою.

Надіслали запит народному депутату. Той не відповів. Доплели вибори, партійну касу й тому подібне. До чого і де докази? До виборів, а докази почекають. Насправді міг би бути хороший і змістовний сюжет, але політика й недопрацювання журналіста його поховали. І ще одне. Немає «тендері́в», ніхто не виграє на «тендера̙̐̏̍̇̅̄̃̂́х». Є російське слово «тендера» й українське «тендери», тому те́ндерів і те́ндерах. Як є флеєри і фраєри, а не флаєра і фраєра. І ні, ми не прискіпуємося. Є аксіома: безграмотність повністю нівелює авторитет журналіста і переконливість матеріалу. Як і підводки ведучого. Завжди, без винятків.

Для перебивки до наступного сюжету зробили добірку про вибухи на військових складах. Навіть Олександр Дубінський знову виїхав у люди — розкидав по полю долари, частину спалив. Очевидно, розраховували на глибокий символізм і ще глибший зміст. Вийшло комічно. Чому не розслідувати цифри і вибухи, а також численні теорії змов навколо нищення складів з боєприпасами? Чому не з'їздити в ті місця? Чому не поспілкуватися з чиновниками, людьми? Вийшло б актуально і цікаво.

І ще одне! Чому, ну от чому Ічня́ з наголосом на «я», якщо вона І́чня з наголосом на «і»? Тоді ви й ведучого перекладайте українською, а не тільки тих, хто дає вам інтерв'ю російською! Так, ми знову про елементарну безграмотність. Хоч би Вікіпедію глянув, чорт забирай!

Далі журналісти «Грошей» знайшли під Києвом приватний будинок для людей похилого віку, який нібито працює без документів. Почалося все страшнувато — «ходять чутки, що тут відкрили», але далі пішло цікавіше. Під виглядом клієнтів журналісти приїхали до будинку і потрапили всередину, щоб подивитися, в яких умовах утримуються старі люди. Нічого жахливого не побачили, але... «ходять чутки»! Документів, зрештою, ніхто так і не показав. Дещо розповіли сусіди (напевно, то сусіди, бо людей, що розповідали щось журналістам, не протитрували). І тут «Гроші» знову вдалися до маніпулятивного прийому. Коли «сусіди» кажуть, що з будинку іноді лунають не надто приємні крики, їхні слова супроводжуються моторошним воланням, від якого кров стигне в жилах. Але з реакції «сусідів» та журналістки (точніше, з повної відсутності такої реакції) зрозуміло, що звук накладено пізніше. Примітивно і тупо, якщо чесно. І трохи «фу». Ви все ж таки не Голлівуд. До того ж, там це зробили хоча би професійно.

Згодом журналістку, яка приходить з камерою і мікрофоном, у той самий будинок для офіційної розмови вже не пускають. Що далі? Логіка підказує мільйон варіантів, один одного цікавіший. Але ні. Далі не відбувається... нічого. Загальні фрази і спроби пробити на жалість. Таке...

А чого не пробили власника приміщення? Не поговорили з владою, правоохоронцями? Чого не спіймали доглядальниць чи медсестер на вході, на виході? Вранці, ввечері? Чого не... хоча до чого це ми? Мрійники.

Але ми не заспокоїмося. Скільки можна повторювати — не обдурюйте свого глядача і титруйте реконструкції подій! Ні? Нічого, нам не складно копіпейстити цю фразу в кожен моніторинг. Ось так: «титруйте реконструкції подій»! Або так: «реконструкції подій титруйте»! Бо ми — «єдиний моніторинг, який захищає «Гроші» від професійних помилок і ляпів». Ну, і на біс: «титруйте реконструкції подій»!

Висновок: дістали, правда ж? Тепер ви нас розумієте.

«ЦРУ», випуск від 11 жовтня 2018 року

У Центрі розслідувань України повернулися до безпрограшного прийому — взяти роботу активістів і екранізувати її. Тема корупції в Київському політехнічному інституті (КПІ) хоч і не нова й має безліч аспектів, але завжди цікава й жива, тому добре, що за неї знову взялися. І ще більший плюс, що розголос призвів до того, що ректор навчального закладу почав виправдовуватися, а після виходу сюжету там ухвалили купу рішень і навіть тимчасову комісію створили. Приємно. Сподіваємося на конкретні результати.

Автором сюжету «КПІ як корупційне князівство» виступив Ілля Лукаш, який впорався зі своєю місією швидше як режисер-постановник, ніж журналіст-розслідувач.

Отже, виш, який має річний бюджет більше мільярда, десь 160 га землі майже в центрі Києва, роздає гроші на ремонти гуртожитків фірмам, пов'язаним із керівництвом та працівниками закладу, на території без дозволів зводять цілі житлові комплекси, причому забудовники не виконують своїх зобов'язань перед вишем, натомість серед власників новеньких і недешевих квартир — те саме керівництво КПІ.

Журналіст сам визнає, що практично всі матеріали зібрали активісти. Так, історію про чотири житлові комплекси просто посеред студентського містечка розповідають зі слів представника спільноти «Студвотч». Інвестиційні угоди між забудовниками й КПІ журналістам на запит не надали, спілкуватися теж відмовилися. Так само активісти розповіли, що в КПІ щороку стаються перебої з електрикою та опаленням, бо вишу нема чим сплачувати борги.

Але... Це слова активістів. А де робота журналіста? Він перевірив цю інформацію? Поговорити з керівництвом КПІ, окрім проректора з госппитань, йому не вдалося. Це інтерв'ю, безперечно, каже багато про систему координат, у якій існує виш, але невже автор вважає, що все це відбувається без відома тих, хто стоїть над проректором? Тим більше, що сам ЦРУ вже давав інфу про немалі закордонні статки ректора КПІ

Із того, що різало вухо (окрім використання абревіатур), так це сленг Тетяни Мартинюк, яка фонтанувала словами «профіт», «медін», «дельта». Око ж сіпалося від помилок у субтитрах, а саме воно хотіло візуалізації, як душа — коментарів-історій нинішніх, а не колишніх, студентів, а також викладачів. І взагалі, хотілося більшого, бо було видно, що те більше є, просто до нього не дотягнулися. Але якщо цього не зробили активісти, це мав би зробити журналіст.

Висновок: хочемо сиквел.

«Наші гроші», випуск № 238 від 8 жовтня 2018 року


Після судів, оборонки і правоохоронців «Наші гроші» знову повернулися до політиків. Цього разу сюжет був про Юлію Тимошенко — точніше, про її гроші. (Нагадаємо, викривальний сюжет про спонсорів партії «Батьківщина» ще досі відгукується в інших розслідуваннях.)

Анатолій Остапенко у студійному стилі Максима Савчука зі «Схем» нагадав про контракт десятирічної давнини на 500 мільйонів доларів на постачання військового обладнання з України в Ірак. За його словами, з передбачених 420 БТРів замовник отримав далеко не всі, і лиш десята частина змогла зрушити з місця. Але звідки такі цікаві дані, журналіст чомусь не каже. Повіримо йому на слово. Ще у 2017 році розгорнуте дослідження про ці контракти вийшло в «Дзеркалі тижня».

Формат здивував. Було помітно, що попри всі намагання вдавати такого собі іронічного антикорупційного Діда Панаса, автор почувається перед камерою не зовсім у своїй тарілці. Відчуття штучності додавала занадто активна жестикуляція. Ситуацію могло б урятувати частіше використання візуальних чи графічних вставок, але їх було реально мало. Тому телерозслідування перетворилося на начитку текстового розслідування, але не з папірця, а з суфлера. Не скажемо, що вийшла х...ня, малята, але і не фонтан теж.

Про що розповідав Анатолій Остапенко? Про таємничі фірми-посередники, які отримали непогані гроші з цих військових контрактів. Назви фірм засекречені, але інформацію про деякі з них вдалося знайти в матеріалах кримінального провадження. Через логічний ланцюжок одна з компаній вивела журналіста на близьку до Тимошенко людину, Михайла Соколова, і 750 тисяч доларів. Соколов — очільник миколаївської «Батьківщини». Раніше він засвітився у скандалі, коли його британська компанія Trident Foundation оплатила лобістські послуги в інтересах Юлії Тимошенко у США. Загалом за три роки британська фірма Соколова витратила на лобізм лідерки «Батьківщини» 1,26 млн доларів.

І хоча форма подачі нам не сподобалася, сам матеріал логічний. Плюс за розмову із Соколовим та іншими фігурантами. Реакція Юлії Тимошенко, як завжди, неперевершена за своєю щирістю. Ставимо «плюс» за штори з романтичною музикою, на які замріяно дивиться Юлія Володимирівна.

Але, будь ласка, не треба краундфандингу. У слові «crowd» немає «н».

У другому сюжеті «Нагріті Ахметовим» Валерія Іванова зробила досить розлогий огляд надзвичайно болісних для киян проблем із гарячим водо- і теплопостачанням у столиці. Нас переконували, що винен в усьому найбагатший український олігарх Рінат Ахметов, який завдяки хитрій схемі втюхав київській владі теплокомунальні підприємства з мільярдними боргами та ще й вибив собі компенсацію за так звані попередні інвестиції в мережі. У результаті кияни отримали 5 млрд боргів, закупівлі газу за завищеними цінами і проблеми з постачанням гарячої води.

Чесно кажучи, про все це вже багато говорилося й писалося, а сюжет можна було скоротити втричі, оскільки він фактично дуже багато разів повторював одну й ту саму тезу: Ахметов віддав з боргами, тепер киянам за все платити.

Нарізка відео різної давнини й авторства не додала новизни, але після такого сеансу нейро-лінгвістичного програмування ми реально лягаємо і прокидаємося з думкою про те, що Ахметов — зло. Це, в принципі, можна назвати великим плюсом сюжету.

Висновок: бувало й краще.

«Схеми», випуск № 188 від 4 жовтня 2018 року

Ми вирішили взяти в аналіз трохи раніший випуск «Схем», оскільки в моніторинговий тиждень на нас чекала солянка про результати розслідувань.

Випуск почався з того, як розвивається ситуація зі спробами Генпрокуратури отримати доступ до даних із телефонів журналісток Наталії Седлецької та Христини Бердинських. У ГПУ пояснюють свої дивні апетити необхідністю підтвердити факт зустрічі з журналістками у певну дату голови Національного антикорупційного бюро (НАБУ) Артема Ситника.

Якщо чесно, верстка здивувала. Зрозуміло, що з погляду журналістського цеху і спроб зазіхати на свободу слова розвиток цієї ситуації вкрай важливий, але з погляду глядача — не факт. Ми би спершу поставили щось новеньке, але то таке.

За дорученням Генпрокуратури Служба безпеки України в особі фігуранта численних журналістських розслідувань першого заступника голови СБУ Павла Демчини з'ясувало, що на аудіозаписі зустрічі зафіксовано голоси, які, ймовірно, належать двом журналісткам. Як служба дійшла такого висновку без голосової експертизи, неясно. Говорять адвокати журналісток, багато фактажу й цікавинок. Але, знову ж таки, чи цікаво це пересічному глядачу і чи дочекається він наступного сюжету? Не впевнені. До того ж, відповідей на запитання журналістів від СБУ і ГПУ ми не почули.

Наступний сюжет «Схем» стосувався улюблениці ЗМІ Юлії Тимошенко, яка прилюдно постійно декларує боротьбу з олігархами. Михайло Ткач вирішив перевірити, наскільки це співвідноситься з її діями.

Автор розповідає про це на фоні екранів. Потім повертається до свого фірмового стилю, й ми бачимо нічне відео стеження знімальної групи за фешенебельною будівлею біля Софіївської площі в центрі Києва. Звідти виїжджає кортеж лідерки «Батьківщини». І так двічі. Ну, виїжджає, та й виїжджає, думаємо ми. Що тут такого? А те, що одразу за Тимошенко звідти обидва рази виїжджають дві автівки, якими пересувається один із провідних українських олігархів Віктор Пінчук. Як так? Мабуть, у них було щонайменше дві таємні вечері. Про що вони говорили? Очевидно про щось нехороше.

Автор припускає: сам факт зустрічей свідчить про те, що декларована Тимошенко боротьба з олігархією — брехня! Теза смілива, якщо не сказати спірна. Але він намагається її довести.

Нам показують кілька спроб знімальної групи «Схем» взяти інтерв'ю в Тимошенко. При цьому поведінка її оточення викликає і сміх, і сльози. Які ж вони в нас... неважливо.

Зрештою, Михайлу Ткачу вдається отримати коментар лідерки «Батьківщини». Вона підтверджує, що так, зустрічі справді відбулися, й вони були пов'язані з організованим Пінчуком міжнародним форумом YES. Мовляв, у нього серйозні зв'язки, говорили про Україну, за яку ми всі дуже вболіваємо. За словами автора, він зафіксував зустрічі Тимошенко і Пінчука за 5 місяців до і кілька днів після форуму. Кому вірити? Теоретично Юлія Володимирівна могла сказати майже правду, але довести, що вона збрехала, Михайлу Ткачу нереально.

Отже, сюжет цікавий лише фактами зустрічей, які можна повернути так, а можна інакше. Причому журналіст не знає, про що говорили політик і олігарх. Тому в нас запитання: про що сюжет?

Наприкінці матеріалу нам показують і зачитують дуже довгу відповідь на запит від Віктора Пінчука. Каже, нікого не фінансує. А ще працює над тим, щоби вибори 2019 року відбулися без дезінформації, фейків, кібербатак, але як громадський діяч і далі спілкуватиметься з політиками, в тому числі Юлією Тимошенко.

Окрім теорій змови Михайла Ткача і відповідей у стилі «хочеш вір, а хочеш — ні» від Тимошенко й Пінчука, в сюжеті експертних думок більше немає. Утім, будь-які припущення про суть розмов і можливих домовленостей лідерки «Батьківщини» й олігарха наразі є конспірологічними. Навіть для журналістів, які фіксують факт двох їхніх зустрічей із різницею у п'ять місяців.

Висновок: нетипово.

Інформація про експертів:

Автор звіту, експерт із моніторингу журналістських розслідувань Федір Сидорук, медійний експерт, тренер, колишній головний редактор програм розслідувань «Знак оклику» та «Слідство.Інфо». Колишній автор та ведучий проектів «Перший відділ» та «Останнє попередження» продюсерського центру «Закрита зона». Має досвід телевізійних розслідувань у національних ЗМІ. Співпрацював з телеканалами «1+1», 5-м, ТВі, «Громадським ТБ».

Авторка звіту, експертка з відкритих даних і моніторингу журналістських розслідувань Надія Бабинська (Вірна), медійна експертка, тренерка. Працювала кореспонденткою «Громадського радіо», кореспонденткою відділу нормативної аналітики ІАЦ «Ліга», розслідувачкою в Corruptua. Фундаторка ініціативи #насудзадоступ з допомоги журналістам та активістам в судах. Досвід у журналістиці з 2001 року.

Проект ГО «Детектор медіа» здійснюється за підтримки DANIDA.

Фото: g.rohs, Flickr.com

 

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1455
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop