Прем'єра нового російського серіалу «Сучі війни» («Інтер», 6-9 жовтня, 20.40) в нинішніх умовах могла викликати обурення патріотично налаштованої громади, до якої себе зараховує й ваш автор. Група «Бойкот російського кіно», будучи послідовною, цілком могла пікетувати офіс каналу, протестуючи проти показу чергового низькопробного російського продукту. Хоча цей серіал і не вихваляє російських ментів, спецпризначенців, військових-агресорів та іншої нечисті, про його зміст можна здогадатися вже з назви. Романтизація кримінального світу українцям така ж чужа, як контент радіо «Шансон», і між ним та «Сучими війнами» можна й, мабуть, треба ставити знак рівняння.

З подібними аргументами важко не погодитися. Не маю жодного наміру ставати самопроголошеним адвокатом окремо взятого російського серіалу. Тим більше, постановка Миколи Борца «Сучі війни» не відзначена зірковим складом, не є зразком телевізійного кіно високої якості. Хоча низькою цю якість теж називати не можна. Маємо зразок типового, більш-менш добротного телекіно для одноразового перегляду. І дай Бог, щоби незабаром Україна нарешті почала в належній кількості виробляти жанрові стрічки хоча б такої якості, звісно, нарощуючи м'язи та прагнучи більшого.

Проте історія, розказана та показана в «Сучих війнах», зацікавила насамперед тематикою. Бо за змістом навряд чи вона потрапляє під санкції тією ж мірою, що й «Десантура», «Братани», «Біла гвардія» та інший супровід переможної ходи «русского міра». Пропонуючи черговий інгредієнт для соусу, котрим присмачують нав'язливу реабілітацію СРСР. Навпаки, сам сюжет і характеристики більшості дійових осіб не просто антирадянські за сутністю. Серіал «Сучі війни» взагалі суперечить нинішній російський ідеології, котра угноює ґрунт для вдячних ватників.

Інша річ, пересічного патріотичного інтелігентного українця відштовхне не лише назва. Наша національна культура ніколи не культивувала подібного жанру - хіба що згадуються в цьому контексті «Хіба ревуть воли, як ясла повні» й «Повія» класика Панаса Мирного. Українське суспільство, як будь-яке інше, має соціальне дно. Натомість в українській масовій культурі практично відсутні традиції описування його звичаїв.

Тоді як більшість європейських країн її має, а Росія в цьому плані взагалі посідає ледь не лідерські позиції. І то - досить давно. Саме російський суспільний устрій породив у російській масовій культурі з ХVIII століття «воровской роман». Буквальний переклад як «злодійський роман» не дасть правильного розуміння.

Значення слова «вор» для самої Росії, її суспільства, звичаїв, культури та навіть внутрішньої політики набагато ширше, ніж «той, хто незаконно заволодів чужою власністю». Ще з часів Івана Грозного «вором» у Московії, пізніше - в створеній Петром Першим Російській імперії називали всякого, хто протиставляв себе в будь-який спосіб чинній владі. Та волів жити за власними законами, котрі ніде не були прописані, але пункти яких знав усякий, хто обирав для себе такий життєвий шлях.

За «воровство» карали на смерть повсталих отаманів Степана Разіна, Ємельяна Пугачова, вірних царівні Софії, старшій сестрі юного Петра. У «воровстве» звинуватили також дворян-декабристів, хоча жоден із них уже точно не міг красти ані дрібно, ані у великих обсягах. Кримінальним елементом росіянин ставав уже в той момент, коли починав думати інакше й сумніватися в правильності чинного ладу в своїй країні та сакральності державної влади.

Закони, спущені згори державою, застосовувалися як завгодно, до кого завгодно, коли завгодно й при потребі мінялися. Натомість паралельний світ, у якому діяли закони злодійського суспільства, був організований за сталими правилами. Наприклад, провина кожної окремо взятої людини виносилася на відкритий розгляд. І якщо в процесі з'ясовувалося, що на невинного наклепали, знаходили й карали наклепника.

Парадокс у тому, що злочинний світ при всій своїй специфічності дотримувався принципів вивихнутої, здебільшого умовної, сумнівної з багатьох поглядів, але все ж демократії. Красномовний приклад тому: класична сцена громадського суду над піратським ватажком Джоном Сільвером з «Острову скарбів» Роберта Стівенсона. Надіславши отаманові «чорну мітку», команда висловила йому вотум недовіри. І Сільвер повинен був або злізти з діжки, або довести розгніваній братії їхню помилку, свою непричетність та ініціювати власні перевибори.

Героїзація кримінального світу, котру почав ще російський класик Олександр Сергійович Пушкін романом «Дубровський», від самого початку не стільки оспівувала крадіїв та душогубів, скільки створювала образ такого собі нонконформіста. Бунтаря, в якого нема іншої можливості протиставити себе наскрізь прогнилій владі, окрім як взятися за сокиру, запалити панську садибу й піти до лісу. Показово, що саме радянська влада, очільники якої майже на 80% вийшли з криміналу (тероризм, замовні вбивства, збройні пограбування в ім'я революції тощо), наприкінці 1940-х років остаточно придушила «чистий кримінал» руками так званих «сук». Тобто тих, хто всупереч неписаним правилам почав співпрацювати з державними структурами. Зокрема з правоохоронцями, табірною й тюремною адміністраціями.

Таким чином, відбулося повне й остаточне злиття радянської влади з криміналом. А той, хто культивував непокору й називав учорашніх товаришів зрадниками й «суками», підлягав фізичному знищенню. Злочинний світ перестав бути опозицією до влади як у центрі, так і на місцях. Красномовний приклад ми з вами тут, в Україні, бачили від 2010 року. Коли, втративши пристойність, влада перестала це приховувати й почався бєспрєдєл, мільйон громадян вийшов на київський Майдан.

Повертаємося до «Сучих війн». За сюжетом, жили собі в селі під Воронежем однолітки - Мишко та Левко. Кохали обидва одну дівчину - Любу. Але - увага! - дія відбувається в 1933 році. Перші кадри - взвод червоноармійців їде забирати в селян захований хліб, а в колгоспах народ із голоду пухне. Приблизно на п'ятій хвилині Мишко каже щось про мудрого товариша Сталіна, а вже на десятій ламає щелепу товаришу чекісту, котрий забирає в селян останнє. Після чого хлопці тікають із села, й змушені діставатися до Воронежа манівцями: колгоспники не мають паспортів, а отже не вільні в пересуванні. Кругом облави на «бігунів», затриманим шиють кримінал.

Далі в обох нема іншого виходу, крім як стати на криву злодійську стежку. Радянські міліціонери, затримавши хлопців, жорстоко катують обох на допитах. Після чого Левко стає стукачем, а Мишко - йде в Колиму з етапом. Там зустрічає «політичного» - репресованого професора, котрий сидить як «ворог народу». Симпатії авторів фільму явно на боці того, хто постраждав від радянської влади.

Доля Левка цікавіша. Вчорашнього кримінальника відмазує, женить на собі та влаштовує в карний розшук на слідчу роботу донька впливового червоного командира. Потім новоспечений міліціонер пише донос на тестя, звинувативши в антирадянській діяльності. Вагітна дружина, котра готова була зробити для Левка все, стріляється. Згодом його переводять у НКВД, де перспективний офіцер фабрикує справу за справою. При цьому безпробудно, запоями п'є, отримуючи горілку в спеціальному пайку.

Допившись до зелених чортів, майор НКВД кидається з оголеним пістолетом на рідного батька та вбиває рідну матір. Все це отримує високу оцінку керівництва: «Пора вам, як комуністові, ставити перед собою більш високі завдання. Нам перевірені люди не завадять». Чекіст і комуніст - алкоголік та вбивця батьків. Прямолінійно, але логічно й правильно.

Власне, про самі «сучі війни», коли кримінальники, що пішли на фронт та вижили в штрафбатах, поверталися в табори й там, названі «суками», на смерть билися зі «ворами», в серіалі говориться лише під фінал, в останній серії. Решта - типовий «воровской роман». Коли хлопчина, пройшовши всі пекельні кола й залишившись «правильним», не служачи владі й вперто не беручись за розум, таки вийшов на волю - в обійми відданої коханої дружини.

У світлі актуальних розмов про те, яким повинен бути український герой, якось забувається - він може також бути в'язнем Системи. Причому йдеться про суто кримінальний світ. Колись письменник Василь Шкляр зробив висновок: «У тюрмах не говорять українською мовою. Отже, українці в тюрмах не сидять». Дещо провокаційно, але ніхто не дасть гарантії, що герой, показаний у «Сучих війнах», той самий кримінальник Мишко Матвеєв на прізвисько Матвєй, не має українського родича. Наші земляки потрапляли в таку саму життєву карусель. Але якщо російських радянських міліціонерів та офіцерів НКВД показано саме так, що в українського глядача вони не викликають заперечень, навпаки, лише схвалення, то серед в'язнів свого героя в нас чомусь не прийнято бачити. Бо відразу заводять про «шансон». Забуваючи: тема в'язниці та втечі з тюрми, тема прориву на волю була й лишається універсальною. Просто в європейській та американській масовій культурі її представлено інакше, ніж у питомо російській. Зрештою, американський серіал «Втеча з в'язниці», де увагу зосереджено саме на звичаях суспільних низів, вважається одним із найуспішніших проектів минулого десятиріччя.

Між іншим, описані «сучі війни» припинили українські повстанці, потрапивши в полон та опинившись у концтаборах. Мемуари в'язнів лише підтверджують це - лісові хлопці швидко навели лад. Ставши не лише третьою силою між «злодіями» та «суками», тобто криміналом та ренегатами. Полонені повстанці за десять років розхитали та знищили ГУЛАГ. Хоча репресивна машина працювала в інших формах ще довго, та й дотепер лишилася в сучасній Росії, набуваючи інших форм. Ось лиш один із можливих форматів «українського злодійського роману». Варто просто почати, відкинувши комплекси. Національного героя можна знайти й серед мешканців дна...

На фото - кадр із фільму «Сучі війни»