На українському телебаченні з міжнародкою завжди було сутужно. Про часи радянські взагалі марно говорити, бо тоді на Центральному телебаченні виходила одна «Международная панорама», а на УТ коментувати події за кордоном якось було не заведено.

Бо яка така могла бути традиція, коли йшлося про звичайну глибоку провінцію «великого Радянського Союзу»? Зрозуміло, що погляд радянського громадянина на зарубіжні події формувало телебачення метрополії. Та ж сама «Международная панорама» з Генріхом Боровиком чи Валентином Зоріним на Центральному телебаченні показувала, зазвичай, суцільні вади західного світу, пропагуючи принади радянського трибу життя.

Що не заважало її авторам, привілейованим журналістам-міжнародникам, впадати в легку фронду, спорадично показуючи щось таке, що геть не вписувалося в пропагандистські догми «двох світів - двох способів життя». Власне, саме задля таких, з легким флером антирадянщини, сюжетів, більшість глядачів і чекала на ту «Міжнародну панораму». Це, звісно, дуже відрізнялося від «ворожих голосів» по радіо, але теж допомагало певній ідеологічній дефлорації зрадянщеного населення. Вже вибачте за таку фізіологічну метафору.

Але... Починаючи з 1991 року, коли українське телебачення позбулося статусу провінційного придатку до ЦТ (Москва), з міжнародкою в нас краще не стало. Ну тобто, в України як не було власного погляду на світ, так і немає. За 23 роки, щоправда, деякі українські телевізійні канали все-таки спромоглися розбудувати власну кореспондентську мережу за межами держави. Проте вона охоплює хіба що два напрямки - США, Євросоюз і Москва. Причому зазвичай один журналіст, якому дико пощастило працювати вдалині від батьківщини в одному з трьох корпунктів, змушений розриватися навсебіч - сьогодні він розповідає про землетрус десь у Каліфорнії, завтра летить у Чикаго, а позавтра - в Лос-Анджелес. Це якщо він у США.

З Європою чи Москвою - ситуація та сама. Одна людина відповідає і за Велику Британію, і за Францію, й за Балкани. Про Москву наразі говорити не випадає, бо нині там українським журналістам працювати просто небезпечно.

Цього ганебно мало тоді, коли на ту ж Москву за кордонами Росії працює ціла армія як власних кореспондентів провідних ЗМІ, так і журналістів місцевих. І всі вони досить успішно лобіюють інтереси свого роботодавця-Кремля, показуючи й розказуючи в своїх сюжетах те, що йому вигідно. Це явище, звісно, можна засуджувати, але воно працює досить ефективно, формуючи імідж «великої держави».

Україна ж досі залишалася на такій самій периферії світу, як і за часів УРСР. Системного висвітлення життя за межами наших кордонів український глядач не мав. Залишаючись сам-на-сам із російським поглядом на міжнародну політику. Адже не таємниця - українські ЗМІ часто-густо не заморочуються пошуками оригінальних першоджерел, передруковуючи російські переклади іноземних видань.

Безперечно, не можна відкидати регулярних виходів «Вікна в Європу» та програми «Час. Тайм» від «Голосу Америки» на 5-му каналі. Проте ці програми (до речі, переважно іміджеві) не можуть зробити погоди на всьому телепросторі великої європейської держави, надто ж з огляду на покриття 5-го. Були ще деякі спроби запровадити повноцінну програму міжнародних новин - від проектів «Інтерньюзу» в 90-х роках із Миколою Вереснем, Віталієм Портниковим, Ларисою Івшиною до програми Ігоря Слісаренка у 2000-х на тому ж таки 5-му каналі. Але це не стало для українського ТБ трендом.

Певним проривом була поява «Евроньюзу» українською мовою, але в подачі подій в Україні та навіть у світі він часто-густо накладав під єдину для всієї Європи телекартинку меседжі, вигідні чільній владі, на той момент владі Януковича, нерідко ці меседжі були суголосні кремлівським. Достатньо згадати висвітлення подій на Майдані у 2013‒2014 роках.

І ось зараз на Першому національному почала виходити щоденна програма «Новини. Світ». Це не п'ятихвилинки «Голосу Америки», які теж з'явилися в ефірі ICTV нещодавно, а повноцінний випуск тривалістю 10-15 хвилин, що передує щоденному випускові новин о 18.30. І не програма World Stories на ТВі, де ведучі оглядають переважно екзотичні країни з не менш екзотичними подіями.

«Новини. Світ» зазвичай тісно прив'язані до основного випуску новин, і його ведучі Юлія Куценко та Андрій Городиський завжди відсилають глядача по внутрішні, українські подробиці події, про яку розповідають у міжнародному аспекті, до ведучих «Новин» на Першому національному.

Тож, як можна зрозуміти, «Новини. Світ» - суто україноцентрична програма. Основна її частина присвячена тому, як найважливіші події за межами України можуть вплинути на внутрішню політику держави. І навпаки - «Новини. Світ» інформують глядача про те, як реагує цей далекий-близький світ на події в Україні. Тобто маємо класичний двосторонній рух в інформаційному потоці. Що не може не тішити.

З огляду на досі небачену активність українських дипломатів на чолі з Президентом Порошенком на міжнародній арені, тем для програми ніколи не бракує.

Ну, а минулий тиждень був настільки насиченим на події такого плану, що в програми «Новини. Світ» були справжні жнива.

16 вересня, коли відбулася синхронна ратифікація Угоди про асоціацію України та ЄС, цей процес у прямому ефірі транслював і Перший національний. Проте журналісти команди зосередилися на непарадних, сказати б, моментах ратифікації в Європейському парламенті. Вони надали слово як палким поборникам Угоди Україна - ЄС, так і її противникам, подавши синхрони особливо активних скептиків.

При цьому тут не обмежилися офіційними кадрами, а зв'язалися скайпом із «міжнародним оглядачем» Сергієм Воропаєвим у Брюсселі, який проаналізував, чи були в України шанси на ратифікацію.

Лайфовий сюжет, про видалення пухлини з голови золотої рибки в Австралії, потішив, по-перше, самим фактом такої операції (у нас би жоден господар-акваріуміст після 10 років життя улюбленця просто не став би заморочуватися станом її здоров'я!), а по-друге, збагатив знанням про тривалість життя такої рибки. Бо досі я щиро вважала, що такі акваріумні мешканці живуть не більше семи років. А виявилося - цілих 30!

18 вересня, в день візиту Петра Порошенка до Вашингтона й референдуму в Шотландії, «Новини. Світ» зробили акцент на референдумі, теж показавши як прихильників відокремлення від Об'єднаного королівства, так і юніоністів.

Проте найголовніше, що зробили автори сюжету, - підкреслили демократичність процедури, до якої не має претензій ніхто, навіть палкий прихильник незалежності від Великої Британії перший міністр регіонального уряду Шотландії Алекс Салмонд.

Тут явно простежуються паралелі з так званим «Кримським референдумом», який не визнала жодна міжнародна організація через його очевидну юридичну нікчемність. Бо якщо шотландський народ був і залишається нацією, яка має право на самовизначення згідно зі Статутом ООН, то кримське населення нацією назвати ніяк не можна. На таке звання може претендувати хіба що кримськотатарський народ, але йому, як свідчать останні події в Криму, російські маріонетки відмовляють не те щоби в праві на самовизначення, але й у самому праві на існування.

Щодо візиту Президента Порошенка до США, то редактори зосередилися на коментарі про можливе надання Україні статусу особливого союзника поза межами НАТО. І для цього зв'язалися телемостом із Зореславом Байдюком, ведучим «Голосу Америки» на 5-му. Який розповів про шанси України здобути цей статус, а також пояснив, що саме він може дати (чи навпаки) у війні з Росією.

Відсутність власних кореспондентів за кордоном, а отже й необхідність вдаватися до послуг хоч і не «сторонніх», але все-таки «людей зі сторони» - чи не єдина вада проекту. Адже маючи власкорів, можна працювати набагато ефективніше. Не обов'язково лізти під ковдри монарших осіб, але дізнаватися з перших рук подробиці й механізми тих ти інших рішень у справді великій політиці було б оптимальним варіантом для такої програми.

Тим паче, після десятиліть відкритості, коли велика кількість українських громадян хоч раз та побували за кордоном, стома сортами ковбаси чи сиру нікого вже не шокуєш. А отже його більше цікавить реальна, а не конспірологічна «світова закуліса».

Ні для кого не таємниця - Перший національний наразі не може собі дозволити утримувати повноцінну кормережу за межами країни. Але початок інформуванню глядача каналу, який має найбільше покриття, про те, що відбувається за тридесять земель від нього, покладено. Отож, свою місію щодо формування українського погляду на світ у голові українського глядача генеральний директор НТКУ Зураб Аласанія цілком усвідомлює. І «Новини. Світ» - одна з цеглинок перезавантаження Першого національного, яке, за мірками тієї ж таки НТКУ, відбувається просто-таки фантастичними темпами.