У кожного ‒ свій Крим. У тому числі й для тих, хто там ніколи не бував, але уявляє собі півострів за сімейними фото, документальними фільмами чи прочитаними книжками.

Крим Лівадії, Массандри, мису Тарханкут, Бахчисарайського фонтану, Воронцовського палацу, Херсонеса Таврійського ‒ безлічі культурних артефактів, через призму яких розглядає курортний півострів віртуальний мандрівник. Останнє ‒ про автора цих рядків. Ну, отак склалося.

Тож, здавалось би, мав би мені той Крим бути по цимбалах, але чомусь із його анексією чи не вперше пошкодувала, що так ні разу й не вдихнула цілющого тамтешнього повітря й не поплавала в морі десь на південному узбережжі. Коли в українця відбирають добрячий шмат земельки та ще й разом із її законними мешканцями, це неабияк б'є по нашому споконвічному інстинкту власника. «Дрібнобуржуазного», як учили класики марксизму-ленінізму.

Тож з'являється гостра потреба дізнатися все-таки, що ж там у цій колишній Автономній Республіці Крим у складі держави Україна відбулося за чотири місяці після тріумфальної промови Путіна. Потреба ця десь на самому дні трансформується в одне-єдине бажання: хай вони, ті, хто голосував на так званому референдумі за приєднання Криму до Росії, на власній шкурі відчують, як погано Криму без України! Думка, що й казати, паскудно-зловтішна, далека від гуманістичних ідеалів, але, судячи з френд-стрічки в ФБ, досить популярна.

Настільки, що більшість телевізійних журналістів, їдучи знімати будні «російського» Криму, несамохіть знаходять їй підтвердження. Не стомлюючись при цьому зловтішатися з порожніх пляжів, дорожнечі, «націоналізації» кримської нерухомості й промисловості, відсутності прав і свобод громадян та інших «принад» російського вибору.

Спецпроект «Крим» каналу «24» вибивається з цього загального тренду. Його автори, Артем Лисак та Христина Стець, вирішили дослідити, чим насправді живуть кримчани ‒ і ті, які й досі заходяться в щасливих істериках від «воссоединения», й ті, хто цього категорично не сприйняв, уперто вважаючи Крим Україною.

Чотири 20-хвилинні фільми циклу побудовано в жанрі подорожніх нотаток. Автори спеціально «забули» вдома професійне спорядження тележурналістів разом із посвідченнями, аби приспати пильність свідомих «кримнашистів». Бо, чого доброго, ті не лише донос би написали на «укрошпійонів», а й просто попід білі руці відтарабанили до офісу місцевого ФСБ.

А так ‒ ну, гуляють собі туристи, фоткаються на набережній Севастополя з морячками. Які претензії?

Завдяки цьому невибагливому підходу Христі й Артемові вдалося досить глибоко прозондувати настрої місцевого населення. Першими найяскравішими враженнями стали розмови зі «шпацірниками» на севастопольській набережній. Морячки, на вигляд типові «друзья степей ‒ калмыки», похизувалися своїми медальками за «освобождение Крыма», а колишня мешканка Луганська, яка роздавала флаєри, не шкодуючи епітетів, хвалила президента Путіна за мир і спокій у Криму.

Ну що ж, на перший погляд, у Севасі нічого не змінилося ‒ те саме море, ті самі аніматори на набережних, ті самі ресторани. Хіба що відпочивальників мало, ото й уся різниця. Катастрофічна порожнеча кримських пляжів ‒ то взагалі чи не головний привід для зловтіхи українських журналістів у Криму. А отже ‒ загальник. Проте Христина з Артемом усе-таки, по-перше, не влаштовують танців на кістках курортного сезону. По-друге, вони знайшли людей, яким це подобається, бо не заважає на берегах пустельних пляжів спілкуватися з морем сам-на-сам.

Автори спецпроекту «Крим» руйнують щонайменше два стереотипи, що їх уперто насаджують українські ЗМІ. Стереотип перший ‒ про те, що на півострові жорстко переслідують за українську мову, національну символіку та вишиванки. Стереотип другий ‒ порожні полиці в продуктових крамницях.

Перший спростовує випускниця севастопольської гімназії, яка разом із однокласниками вбралася на свято останнього дзвінка у вишиванку. Насправді ж, каже дівчина, хоч на неї й писала заяву до ФСБ завуч школи, жодних кримінальних наслідків це не мало. А найбільше погроз вона чує від ботів у мережі, але вони далі цього не йдуть.

До речі, в Севастополі до авторів, які спілкувалися українською, підійшов хлопець, сказавши, як приємно чути рідну мову й привітавшись: «Слава Україні!». Трохи сторопілі Христя й Андрій автоматично відповіли: «Героям слава!» ‒ й продовжили свою справу. Та ще й, наче навмисно, в таксі, що везло їх до Севастополя, лунали «Бумбокс» і «Океан Ельзи».

Другий стереотип, про порожні полиці в супермаркетах, спростовує блогер і дизайнер Ліза Богуцька, та сама, яка їздить на авто-вишиванці» й носить національне вбрання. Ліза, патріотка України, росіянка, показує журналістам, що в кримських крамницях є все. Різниця лише в цінах: якщо в російських мережах вони десь утричі вищі, ніж у материковій Україні, то в українських ‒ такі самі. Відповідно, в російському «Метро» з покупців ‒ ні душі, а в українському «Фоззі» ‒ натовпи біля кас.

І це, виявляється, така помста «хохлам» від кримського населення. Вочевидь, цьому населенню самого факту «добровільного» відокремлення від України мало, тепер вони її хочуть ще й об'їсти. Шукати в цих словах логіку не варто.

Та сама Ліза Богуцька показує порожні вулиці в туристичних мекках Криму ‒ Сімеїзі, Ялті, Алупці. Немає черг до Воронцовського палацу, жодного відвідувача ‒ в прибережному кафе та найдорожчому ресторані Ялти «Еспаньйола». Проте пляж Ялти заповнено, хоча й переважно за рахунок місцевих, яким чи не вперше на віку випала нагода відпочити від вередливих курортників, засмагаючи замість них на кримських пляжах.

Невгамовна активістка-дизайнерка взагалі вважає, що Крим для Росії послано як початок неминучого кінця Росії. Це її самоцитата з інтерв'ю російському телеканалу. Пояснює Ліза свої слова просто ‒ новозагарбаний федеральний округ РФ фінансується нині за рахунок інших регіонів. У тому числі тут виплачують допомогу при народженні дитини так, як це робилося за української влади, чого в Росії немає. Гроші на це йдуть із бюджетів інших, не менш проблемних регіонів Росії. І коли їм це зрештою набридне, Росія стане дибки.

Христина Стець і Артем Лисак руйнують ще й третій стереотип української пропаганди ‒ буцімто кримські татари готові боротися з самопроголошеною кримською владою не на життя, а на смерть. Тим часом, коли кореспонденти зустрічаються в селищі Ак-Мечеть на околиці Сімферополя з членами Меджлісу, виявляється зрештою таке: вони, звісно, дуже незадоволені діями нової влади, бо вона забороняла їм навіть за народними звичаями вшанувати пам'ять депортованих і загиблих 1944 року. Але... Ті ж таки співрозмовники визнають: аби залишитися на своїй землі, дорогу до якої вони всі тяжко вистраждали, їм доведеться йти на компроміс із цієї незаконною, але реальною владою.

Дорожні нотатки журналістів, які працювали під прикриттям туристів, нагадують частинки пазлу, з яких урешті постає картина того, чим живе нині Крим.

Попри всі старання самопроголошеної кримської влади, відрубати півострів від материкової України остаточно не вдалося. України тут іще багато, і це підтверджують слова одного з кримських татар ‒ свідоцтва про народження дитини в Криму видають українські.

Загальне ж враження від спецпроекту «Крим» на каналі «24» ‒ півострів зачаївся у вичікуванні. З одного боку, тут є люди, які «счастливы до безумия» через те, що вони тепер знову почуваються частиною великої держави Росії на чолі з неймовірно мудрим президентом. З другого ‒ поки тут є такі, як Ліза Богуцька або севастопольська поетеса Олена Соколан (а разом із ними 3,5 тисячі українців, які офіційно відмовилися від російського громадянства), за Крим варто боротися.

До речі, слова про «фантомні рани» ‒ з поезії Олени про те, як вони болять, коли її батьківщину позбавили права так називатися для тисяч і тисяч корінних кримчан, які вважають батьківщиною Україну.

Одне слово, здається, я колись усе-таки пірну в хвилі Чорного моря десь у районі Великої Ялти чи Сімеїзу. Суто з принципу, і лише тоді, коли... Ну, ви розумієте, щоб не зурочити.