Це вийшло випадково ‒ у процесі запінгу наткнулася на такий собі канал ТВЦ. А там у вівторок, 13-го, буяло в усій красі чорнушної антиукраїнської пропаганди ток-шоу «Право голоса». Досі на цьому московському каналі доводилося бачити хіба що «Русский вопрос» Костянтина Затуліна з неодмінним учасником від української (що під великим питанням) сторони Олегом Царьовим. Проте виявилося ‒ панові Затуліну в його зоологічній ненависті до українства все-таки далеко до ведучого «Права голоса», такого собі  вірменина, принаймні за прізвищем, але походженням зі столиці Азербайджану Баку Романа Бабаяна.

Обговорювали свіжу на той час тему ‒ результати так званого референдуму в Донецькій та Луганській областях України. Скажу одразу ‒ людині зі слабкими судинами й не менш слабкими нервами це дивитися протипоказано: коли пролунали сповнені «праведного гніву» слова «господіна» Бабаяна про, начебто, вбивство українськими фашистами 12-річного хлопчика за георгіївську стрічку, мене замалим не вхопив грець, тобто апоплексичний удар чи параліч. Ну, або щонайменше ‒ гіпертонічний криз.

Вочевидь, приблизно те саме відчував політолог Андрій Окара, який на цьому ток-шоу представляв бік захисту України. Бо він, почувши цю відверту нісенітницю, аби перекричати ведучого, який без упину ніс відверту дурню, щосили грюкнув обома кулаками по столу й закричав: «А це нормально, коли в Україні вбивають за українську мову?»

На цей крик душі Роман Бабаян просто кивнув, мовляв, ні, це неправильно, і взагалі натуральне «ай-яй-яй», але понісся в своєму словесному проносі далі. Поки не добрався до відомого в Україні персонажа Олександра Чаленка. Останньому, титрованому як «журналист информационного агентства "Россия сегодня"», на відміну від адвокатів України, було надано цілковитий карт-бланш і режим максимального сприяння в його безкарному розповсюдженні «пропагандонських міфів» а-ля Дімон Кисельов (вибачте, але інакше його назвати язик не повертається).

Через неминучі витрати професії Детектор медіа довелося терпіти (а що поробиш, ворога треба знати не лише в обличчя!) дещо «по-дебильному» написані ляльководами так званого, дякувати Богові, вже колишнього українського журналіста сентенції. Приміром, його перл, що американці хочуть мати Україну, зачищену від проросійського елементу. І тут-таки проводиться історична паралель: адже свого часу СРСР став можливим тільки після того, як Ленін зачистив Росію від білогвардійців. Ну, от де логіка? Ви вже якось визначтеся, пане Чаленку, хто вам ближчий ‒ Російська імперія чи СРСР?

Але, здається, історична каша в головах ‒ це питома ознака всіх пропагандистів у РФ, і Чаленко, який у Москві намагається натягти на свою голову ореол мученика за «вєру, царя, Отєчєство» чи нині актуального Путіна, нічим не вирізняється з-поміж легіону його російських колег. Та, власне, й самого «ампіратора всія Русі» Путіна.

Трагізм становища згаданого «проросійського елементу» в Україні володар українського паспорту проілюстрував історією своєї бабусі. Її, виявляється, 1939 року послали вчителькою на Галичину, але вона не витримала погроз зарізяк-націоналістів і виїхала разом із родиною до міста Сталіно (нині ‒ Донецьк) 1948 року. З тих часів галичани родині Чаленків не друзі, й жити з цими покидьками в одній державі носій спадкового україноненависництва не бажає.

І все це тріщало на тлі беззаперечного визнання псевдореферендумів у двох областях на сході України так, наче йшлося про споконвічні російські території. Шокували такі деталі, як, приміром, те, що мешканці цих областей, аби проголосувати в Москві за незалежність Донбасу, летіли аж із самого Владивостока! А ще ті, хто хотів проголосувати за приєднання до Росії, виявляли небувале єднання ‒ стоячи в величезній (!) черзі, вони надзвичайно доброзичливо одне одному посміхалися, й той, хто відлучався купити якоїсь їжі, брав булочки на всіх!

Отака паралельна реальність на московському телеканалі. У мене після всього побаченого одне-єдине запитання. До найбільшого українського провайдера «Воля-кабель»: чому, відімкнувши федеральні російські канали, тут у розширеному пакеті залишили шкідливий для психіки українців ТВЦ? Може, час уже зрозуміти ‒ поки в нас триває неоголошена війна з еРеФією, трансляція російських каналів мусить трактуватися як ворожа пропаганда з усіма належними оргвисновками?

Те, що Олександра Чаленка за його висловлювання проти України занесено на Дошку ганьби «Детектор медіа», на тлі трансляції пропагандистських месеждів із Москви українським оператором не надто тішить.

Тим часом у понеділок, 12-го, в ефірі телеканалу «1+1» теж сталося дещо безпрецедентне. Точніше, було це вже глупої ночі, в підсумковому випуску ТСН із Юлією Бориско. Трохи більше ніж хвилинний сюжет про те, що офіцер ГРУ ГШ РФ Гіркін-Стрєлок, той самий  історичний реконструктор, який прагне відновити історичну справедливість від імені Антона Денікіна, проголосив себе головнокомандувачем так званої ДНР і оголосив війну українським військовим підрозділам, супроводили відео з синхроном такого собі Абвера. В миру Сергія Здрилюка, котрий за сумісництвом нібито права рука Гіркіна.

Останній приїхав у Донецьк, аби закликати сепаратистів битися з неонацистським урядом Києва. При цьому в кадр потрапило, як Здрилюк грається пістолетом, розмірковуючи про свою величезну відповідальність, що на нього звалилася, й про те, що сил, утім, йому на це вистачить.

Ці кадри дуже зачепили шеф-редактора «Подробностей недели» на «Інтері» Ольгу Червакову, яка тут-таки відреагувала на них у фейсбуку. Згадавши реакцію «Детектор медіа» на появу в підвідомчій їй програмі уривків із інтерв'ю цього самого персонажа.

Зміст звинувачень Ольги Червакової можна звести до таких мотивацій: чому їм можна, а нам ‒ ні? Як на мене, то терористів показувати не можна нікому, а тим паче ‒ транслювати їхні вимоги. Навіть якщо це робиться з ініціативи не самих терористів, а журналістів.

Не можу не послатися тут на думку російського письменника Юрія Трифонова. У своїй передмові до роману Федора Достоєвського «Бесы» (стаття «Нечаев, Верховенский и другие...», окремим текстом) він писав, що тероризм і паблісіті ‒ сіамські близнюки. І якщо відтяти від терористів паблісіті (піар по-нашому), друга половина цього двоголового монстра згине без сліду. Як приклад письменник, який за життя (помер 1981 року) був незаперечним моральним авторитетом для багатьох сучасників, навів факт: коли в 70-х роках минулого століття під час суду над німецькими терористами застрайкували провідні німецькі газети, ці вбивці, знітившись через відсутність публікацій, почали давати правдиві свідчення проти себе, а одна з терористок узагалі наклала на себе руки.

На моє глибоке переконання, українські телевізійники не мають права уподібнюватися російським, ліплячи зі звичайних бандитів якихось мало не Че Гевар. Хай навіть це відбувається несвідомо, але наших журналістів така простота, що гірша за злодійство, не виправдовує. Бо вона творить паралельну реальність, що не має нічого спільного з дійсністю.

Якщо вже й давати синхрони терористів, то обов'язково в супроводі коментарів компетентних людей. Бо в нас на екранах наразі виходить явно викривлена картина дійсності: якщо бандитів показують, так би мовити, на повний зріст, у деталях, то українських спецпризначенців чи вояків армії або ж лише побіжно згадують, або ж акцентують на їхньому нестерпному побуті. Останнє було дуже помітно в репортажі з харківського шпиталю в «Подробностях недели» («Інтер») від 18 травня.

13 травня, у вівторок, у Верховній Раді відбулася подія, що може мати дуже далекосяжні наслідки. Якщо коротко ‒ Олександр Турчинов назвав Петра Симоненка брехуном (досі непритаманна голові ВРУ лексика) за перекручення фактів в описі маріупольських подій 9 травня і видімкнув останньому мікрофон. Після чого заявив: готує лист до Мін'юсту, аби той дослідив злочинну діяльність КПУ та через суд заборонив її.

Того вечора кадри словесного двобою спікера ВРУ та лідера КПУ транслювали у всіх випусках новин ‒ від «Вікон» на СТБ до новин на Першому національному. Але тільки команда «Событий» на «Україні» вирішила надати слово вже нібито опальному комуністові й запросила його до студії. За цілковитого співчуття ведучого Євгена Міхіна Петро Симоненко заявив:

«Турчинов сегодня занимался клеветой. Мы готовим судебный иск... Сейчас СБУ вместе с Наливайченко ездят по всей Украине и собирают доказательства, которые бы могли помочь им запретить деятельность КПУ. А если не найдут, то нарисуют».

І далі: «Мы призываем остановить антитеррористическую операцию и перейти к мирным переговорам».

Чим слово в слово повторив аналогічні заклики депутатів-регіоналів з трибуни ВРУ того ж дня. І вже в неділю, 18 травня, під час прямої трансляції на Першому національному жалобних заходів пам'яті жертв політичних репресій у Биківні, в. о. президента Олександр Турчинов підтвердив свій намір заборонити КПУ. Взагалі, це була одна з найкоротших офіційних церемоній ‒ тривалістю якихось півгодини. Ведуча трансляції на Першому Христина Стебельська навіть не встигла проникнутися пафосом.

Можливо, комусь це видалося блюзнірством ‒ так коротко пом'янути сотні тисяч невинно убієнних. Але ж суть не в тривалості й, тим паче, не в помпезності. Куди важливішим був інший сигнал від Олександра Турчинова ‒ він виголошував свою без перебільшення історичну промову під рясним дощем. Без парасольки. І це тоді, коли їх тримали навіть над блаженнійшим владикою УГКЦ Святославом Шевчуком. Не кажучи вже про Любомира Гузара.

Повертаючись до промови Олександра Турчинова: він уперше на офіційному рівні озвучив думку про тотожність гітлерівського та сталінського режиму. Підкресливши спорідненість обох тоталітарних систем, голова ВРУ нарешті артикулював на владному рівні те, про що давно говорять громадські діячі та історики ‒ все зло на наших українських теренах відбувається тільки тому, що сталінський режим, на відміну від нацистського в Нюрнберзі, світ не засудив.

Під завісу своєї короткої, але яскравої промови пан Турчинов повідомив: він уже підписав листа до Міністерства юстиції, якому доручив зібрати факти злочинної діяльності КПУ, аби заборонити її через суд. І цим підкреслив: слова, сказані ним під час сесії ВРУ, аж ніяк не емоційна реакція на брехню Симоненка, а цілком продуманий хід.

Тим часом 14 травня телеканали «Рада» та Перший національний явили світові нове пришестя формату, що скомпрометував себе ще за часів протистояння Майдану і Януковича, не згадуючи вже про подібні заходи за Ющенка. Йдеться, звісно ж, про Круглий стіл національної злагоди. Враження перше, друге, третє й останнє: все це було показухою для західних та східних партнерів. От, мовляв, Україна ретельно виконує всі женевські домовленості, в тому числі й про досягнення консенсусу щодо мирного врегулювання кризи в країні.

Більше нічого в сухому залишку від цього чергового, як завжди, суто академічного столу очікувати навіть не випадало. Модератори ‒ президенти Леонід Кравчук та Леонід Кучма (Віктора Ющенка чомусь не запросили) поводилися так, як уже звикли в подібному форматі, тобто почуваючись мудрими арбітрами нації. Безперечно, з формального погляду вони мають цілковите право такими себе вважати, бо за жодного з них в Україні не лилася кров. Але є одне «але». Точніше, одне запитаннячко ‒ чи не їхнє мудре керівництво вело-вело й нарешті призвело до апогею злодійсько-корупційної держави у вигляді режиму Віктора Януковича?

Всі інші гості ‒ «еліта» Донбасу в особах депутатів-регіоналів, різноконфесійні священики та інші, а також Юлія Тимошенко (ще один арбітр нації? ‒ Авт.) ‒ були цілком очікуваними. Як і їхні заклики Кота Леопольда до Мишей на кшталт «давайте жити дружно!».

Не знаю, чи варто було витрачати гроші на цей круглий стіл, де так і не досягли жодного результату. Так само, втім, як і на наступний, що відбувся в суботу, 17 травня, уже в Харкові. І який теж транслювали канали «Рада» та Перший національний.

На останній, щоправда, окрім професійних захисників інтересів глухонімого (бо з якого дива його не чують?) сходу ‒ народних депутатів ВРУ, підтяглися ще й представники харківської промислової та наукової еліти. Але, знову ж таки, з тими, хто справді прагне донести свої чіткі вимоги до центральної влади (а це реально протестна частина населення), так і не поговорили. У наслідку присутні, махнувши на все рукою, ухвалили меморандум імені Вадима Новінського з вимогами змін до Конституції України про децентралізацію влади, загальнонаціональні референдуми про вступ чи ні держави до зовнішньополітичних та економічних об'єднань. А також ‒ про амністію учасників масових акцій протесту.

До слова, заклики голубів-миротворців між Києвом та сходом за Круглим столом національної єдності дуже вже контрастували з думкою соціального психолога Олега Покальчука, який в ефірі «Громадського» 14 травня заявив: «Тільки терор може зупинити інтервенцію та контрреволюцію».

Будь-яка порядна революція, заявив цей веселий мудрий цинік, завершується контрреволюцією, інтервенцією й, відповідно, терором. І якщо ми хочемо захистити завоювання своєї революції, то мусимо діяти за її законами. Які з часів Великої французької 1789 року ніхто скасувати не зміг. Тут мені на пам'ять прийшли слова Леніна про те, що кожна революція тільки тоді чогось варта, якщо вона може себе захистити. Вочевидь, ми з паном соціальним психологом училися за одними підручниками.

А ще він висловив досить свіжу думку, мовляв, якщо псевдореспублікам на Донбасі аж так хочеться самостійності, то треба їх відпустити у вільне плавання. Якого вони просто не витримають без підтримки ззовні. Останню ж варто просто перекрити.

Такі от революційні думки знаного експерта-соціознавця дуже імпонували деяким глядачкам зі сходу. Одна з них, поспілкувавшись із паном Олегом скайпом, цілком підтримала його нетривіальну пораду.

Того ж дня канал «Україна» нескінченно крутив відеозвернення Рината Ахметова під назвою «Счастливый Донбасс в единой Украине», де на початку мільярдер пропонує поміркувати, що таке щастя, а потім ділиться його рецептом ‒ батьківщина бізнесмена може бути щасливою тільки в складі єдиної України, але з якомога ширшими повноваженнями.

Поки цей ролик крутився, в пам'яті несамохіть зринали кадри з березнево-квітневих мітингів у Донецьку з російськими триколорами та закликами до федералізації. І чомусь хотілося зловтішно вигукнути: «Ну що, догрався, ...(нецензурне)?».

Проте цей ролик, як і тупо-вперте виправдання антиукраїнських акцій на каналі «Україна» донині, так само свідчив: Ринат Леонідович продовжує шантажувати київську владу, цього разу ‒ вже вимогою децентралізації. Скасувавши як термін федералізацію.

Що, втім, «по поняттях» мільярдера означає збереження його статус-кво на споконвічних землях. Тобто одноосібне володіння всім гірничо-промисловим комплексом малої батьківщини. Чому він не зробив подібного звернення тоді, коли в його вотчині почали катувати людей, коли їх викрадали, грабували і вбивали абсолютно цинічно, залишається на совісті мільярдера.

Так само як і спроби каналу «Україна» подавати інформацію про терористичну діяльність диверсантів на Донбасі максимально відсторонено, так, ніби «великий и ужасный» до них непричетний.

Тим самим витворюючи якусь абсолютно паралельну реальність. До чого це призвело, всі охочі могли побачити ввечері понеділка, 19 травня, коли Ринат Ахметов буквально увірвався в ефір підвідомчого телеканалу, перервавши кінопоказ, з ультимативною заявою.

Цього разу ‒ без жодних посмішок і глибокодумних роздумів про щастя. Це вже був крик відчаю, бо, бачте, сепаратисти-терористи зазіхнули на святе ‒ зупинили залізницю. Ну, а коли так, то пан Ахметов вирішив оголосити страйк... самому собі. Тобто заявив, що, допоки на Донеччині не встановиться мир, на його підприємствах щодня о 12-й годині лунатиме гудок, а самі вони зупинятимуть роботу на три години. Щиро кажучи, не знаю, плакати в цьому місці чи сміятися.

17 травня пізно ввечері на «Плюсах» була «Хайтарма». Фільм, як усі знають, про депортацію кримських татар 18 травня 1944 року. Ахтем Саїтаблаєв (Сейтаблаєв), режисер і виконавець головної ролі, льотчика Амет-Хана Султана, зняв перший повнометражний кримськотатарський фільм торік.

Ані він сам, ані жоден із кримських татар, які в цьому фільмі знімалися, 17 травня 2013 року, в день прем'єри, навіть у нічному кошмарі не могли уявити, що рівно за рік сюжет «Хайтарми» знову стане актуальним. Бо ж кримські татари, яким самопроголошена влада Криму спочатку взагалі заборонила відзначати 70-ту річницю депортації, а потім, змилувавшись, дозволила провести жалобний мітинг на цвинтарі в селищі Ак-Мечеть десь на висілках Сімферополя, не можуть це сприймати інакше, аніж через власний історичний досвід.

І якщо вже нова російська влада не пускає до Криму Мустафу Джемілєва, людину, яка 15 років відсиділа в радянських тюрмах через боротьбу за право свого народу жити на батьківщині, то кримськотатарському народові, за його відчуттями, знову доведеться покинути рідну землю. Хіба що це станеться не в спосіб сталінської депортації, а через давній метод Російської імперії часів Катерини ІІ ‒ створити просто нестерпні умови для життя, коли після «покоренья Крыма» (Олександр Грибоєдов) у XVIII столітті сотні тисяч кримських татар емігрували до Туреччини. Де, до речі, їхні нащадки благополучно дожили до наших днів, на відміну від тих, кого депортували з Криму 1944-го, коли тільки в дорозі до місць заслання кримськотатарська нація втратила майже половину своїх представників.

Для мене особисто «Хайтарма» ‒ приклад того, як можна зняти великий фільм про національну трагедію без надриву, але так, що в жилах застигає кров. Це те, чого бракувало нашим поодиноким режисерам, які наважувалися в 90-х роках знімати кіно про Голодомор.

Ахтем Саїтаблаєв (Сейтаблаєв) зробив кіно про своїх предків, керуючись передусім любов'ю, а не цілком логічною ненавистю до ворогів. І ця безмежна любов помітна в кожному епізоді, де йдеться про кримських татар. Хай це буде кадр, коли кримчак, який везе тачку з тілом дружини, щоб устигнути поховати її за мусульманським звичаєм до заходу сонця, віддає воду радянським воякам, котрі буквально завтра прикладами виганятимуть його рідню з домівок. Або ж ‒ голубине воркування Амет-Хана та його дівчини, де тріпоче прозора хустинка між руками закоханих, і де навіть титри з перекладом не потрібні, аби зрозуміти: ця ніжність і вічність любові незглибимі й безсмертні.

Незважаючи на те, що наприкінці фільму герой не встигне врятувати кохану, яку заштовхають у телячий вагон і відправлять на смерть разом із сотнями земляків. Але ж він усе-таки, з допомогою «особіста» (чудова роль Олексія Горбунова) зуміє врятувати родину. А відтак автор залишає глядачеві надію ‒ якщо Амет-Хан Султан, героїчний льотчик, зміг вивести з-під удару батьків і сестру, то, може, й кохану знайде? Ну, хай пізніше, колись, у майбутньому...

Жалобний  мітинг кримських татар з нагоди 70-х роковин депортації в неділю, 18 травня, показували в прямій трансляції кримськотатарський канал ATR та в епізодичних включеннях ‒ 5 канал. На жаль, ATR перекладу промов, що їх виголошували учасники з імпровізованої сцени, не давав, а включення на 5-му супроводжувалися технічними проблемами. Проте в інтернеті з'явилася інформація, що кримські татари в своїй резолюції зажадали від самопроголошеної влади Криму створення національно-культурної автономії.

І дуже правильно, що кінофільм «Хайтарма», що з кримськотатарської означає «повернення», визнали найкращим українським фільмом 2013 року. Хоча це й сталося після того, як Ахтему Саїтаблаєву дали російську премію «Ніка».

Це хоч якось полегшує провину України перед кримськими татарами. Ми не зуміли захистити їх перед російською навалою. Як, утім, і себе.

Фото - zik.ua