Ото живеш собі, живеш, дбаючи про хліб свій щоденний, і раптом озирнувся - аж воно, виявляється, апокаліпсис настав! Тільки він якийсь не грандіозний, як у справжньому Одкровенні Івана Богослова, а такий собі непомітний, непафосний. І не одноразовий, після чого - капець і Страшний суд, а повзучий, щоденний. Але вимотує душу й тіло набагато ефективніше за той, із Євангелії.

Причому поселився цей буденний апокаліпсис light виключно в телевізорі. Бо варто лише вийти з хати чи й просто визирнути на вулицю, як усі жахіття «мирної» війни розчиняються у весняному буянні барв і щасливому сонячному промінні.

Ну, а в телевізорі капець розвивається згідно зі сценаріями, вже написаними чи такими, що лише в процесі створення, далеко не Іваном Богословом, улюбленим учнем Христа. Тобто за логікою невідворотності, яка не передбачає жодних тобі хепі-ендів, а веде кудись у прірву або ж часткової втрати суверенітету, або ж узагалі в небуття цілу країну.

Відповідно, в логіки такого апокаліпсису для вбогих, які не відлипають від телеекранів, є свої герої й колізії. Найвідомішими персонажами Одкровення Івана Богослова є загадкові коні з їхніми вершниками - Кінь білий, Кінь червоний, Кінь вороний та Кінь чалий. Кожний із них уособлює якусь біду для людства - Війну, Голод, Смерть, Мор.

У варіанті українського телебачення чотирма вершниками повзучого апокаліпсису  обмежитися складно, адже претендентів на апокаліптичні ролі для України набагато більше. Щоправда, вони якісь убогі, карикатурні й геть не страшні. Приміром, чому б не призначити на роль когось із вершників Голоду, Смерті чи Війни такого собі Олега Царьова? Бодай за його постійне ворохоблення національного телепростору. Адже щойно автор поставила крапку в попередньому огляді, де одним із головних героїв вимушено став непримиренний борець із яйцями, кулаками народних ополченців та синьо-жовтими стрічками Олег Царьов, як він знову вийшов на арену, тобто на телекамери раннього ранку 15 квітня. Цей красень подякував «Правому сектору» за те, що врятували йому життя під час нічних протистоянь під офісом каналу ICTV, де він знайомив охочих зі своєю програмою президента.

Найбільше часу присвятили цьому персонажеві «Подробиці» на «Інтері».

«Корреспондент: Эти сутки для Олега Царева были насыщенными. Вначале его забросали яйцами и зеленкой, избили и частично раздели возле офиса телекомпании ICTV сторонники Майдана. В машинах охраны политика, они нашли солидный арсенал и сменные автономера. Активисты вызвали милицию, а самого Царева доставили в Генпрокуратуру. Там он, c обнаженным торсом, благодарит своих идеологических оппонентов за спасенную жизнь.

Олег Царев: "Я благодарен ребятам, которые помогли сохранить жизнь".

Журналіст: "Це хлопці з Правого сектору, до речі".

Олег Царев: "Да - я знаю!

Журналіст: "Вы можете сказать спасибо "Правому сектору"?

Олег Царев: "Я могу сказать спасибо вот этим ребятам, которые мне помогли".

Журналіст: "Из "Правого сектора"?"

Олег Царев: "Из Правого сектора!"».

Подібність до карикатурного вершника апокаліпсису посилювалася голим торсом цього безпросвітно безталанного кандидата в депутати, бо, до пояса роздягнений, він скидався вже й не на вершника, а на міфологічного кентавра. Відповіді на цілком природне запитання глядача - чому раптом кандидат на найвищу державну посаду України виперся до журналістів у дезабільє, він, той глядач, так і не отримав. Натомість ця розкішна картинка запала в голову тим, хто давно підозрює - якщо в нас такі кандидати, то, може, ну їх узагалі, ці вибори? Отож, на початку тижня Олег Царьов чудово спрацював на власне надзавдання - за будь-яку ціну зірвати президентські вибори.

У напрочуд апокаліптичній атмосфері вторгнення чи то його відсутності сусідньої держави з її експортом «зелених чоловічків» на південний схід нашої країни дивовижним дисонансом у злагодженому хорі телевізійників прорізалося стримане повідомлення в ТСН («1+1») від 15 квітня.

«Лідія Таран, ведуча: Видобутку сланцевого газу завадили сепаратисти. Через ситуацію в Слов'янську на невизначений строк компанії Shell i Chevron відклали зведення розвідувальної вежі. Вона мала стати однією із трьох поблизу Юзівського родовища. Воно розташоване на території Донецької і Харківської областей і, за приблизними підрахунками, має обсяг чотири трильйони кубічних метрів газу. Українські чиновники не раз наголошували, що це могло неабияк допомогти в питанні енергетичної незалежності України. Представники газовидобувних компаній цю ситуацію коментувати не стали. А посол Великої Британії пообіцяв Україні посилену підтримку в питаннях альтернативної енергетики. Водночас, українські урядовці сподіваються, що політичні перешкоди тимчасові».

Тут нарешті всі, хто ще не забув про вікопомну угоду між урядом Азарова та згаданими Лідією Таран іноземними компаніями щодо видобутку сланцевого газу, нашорошили вушка й таки почули те, що вперто замовчується абсолютною більшістю як українських, так і західних аналітиків - в Україні для Путіна найважливіше не «мистецтво кіно», тобто його мова, а банальний економічний інтерес. Ну, ви зрозуміли: сланцева революція в Україні Росії аж ніяк не вигідна.

Далі пішов дуже дипломатичний синхрон пана Саймона Сміта, посла Великої Британії в Україні: «Для нас, як і для України, величезне значення має питання пошуку альтернативних джерел енергетики, особливо у тій ситуації, що склалася. І ми всіляко підтримуватимемо спільні проекти».

Ну, а завершив сюжет вельми показовий синхрон українського чиновника.

«Вадим Улида, заступник міністра енергетики та вугільної промисловості України: "Для нас актуальні проекти, які збільшують видобуток власного газу, і ми будемо їх підтримувати. Щодо тих складнощів, які є політичні, я сподіваюсь і дуже вірю в те, що нам вдасться спільними зусиллями ці складнощі подолати"».

Цей мікроскопічний за мірками ТСН сюжет одразу розставив на місця всіх вершників апокаліпсису, пофарбувавши їх у сірий колір тих кардиналів, які думають, що вони щось вирішують.

«Вікна» СТБ продовжують гнути свою лінію, виконуючи, вочевидь, «благородну» місію - надавати ефір чи то сепаратистам, чи то терористам.

«Ігор ЛЕВЕНОК, кореспондент: Терористи, котрі захопили будівлю СБУ у Луганську, і нині перебувають у споруді. По периметру табору сепаратистів нині з'явилась протитанкові "їжаки". Утім у Луганську ситуація сьогодні нагадує відносне затишшя. Адже жодних активних дій як з боку представників влади, так і з боку сепаратистів ми не зафіксували. По обіді заколотники, що засіли в будівлі силового відомства, призначають зустріч журналістам на нейтральній території. Під стінами луганської мерії. До камер підходять два чоловіки. Ось цей здоровило представляється радником Володимира Путіна з питань прав людини. Каже, він щойно з будівлі СБУ, дивився, як там дотримують демократії.

Максим Шевченко, громадський радник Президента РФ: "Моя задача - донести до киевских властей, что эти люди - не террористы, не сепаратисты, не бандиты, не российские военнослужащие. Что это народ, который не уверен в своем будущем".

Ігор Левенок, кореспондент: А це вже представник самопроголошеного штабу луганських сепаратистів. На камуфляжі носить відзнаки з тризубом. Пояснює, радника російського Президента вони покликали, аби той дав знати, чи слід їм чекати на підмогу армії "зелених чоловічків", як у Криму.

Сергій Корсунський, представник штабу сепаратистів: "Будут эти человечки, не будут. Для того, чтобы довести до сведения определенных групп в нашем революционном движении. Нам ответил - нет".

Максим Шевченко, громадський радник Президента РФ: "Я считаю, что даже сама мысль о том, что Российская Федерация готовит какое-то военное вторжение, она глубоко провокационна и неправильна.

Ігор Левенок, кореспондент: Після такої заяви представник сепаратистів робить сенсаційне зізнання. Мовляв, він за єдину країну, за синьо-жовтий стяг і за мирні перемови з Верховною Радою.

Сергій Корсунський, представник штабу сепаратистів: "Мы боремся под украинским флагом за свои идеи. На данный момент мы признаем единственный легитимный орган, с которым можно общаться, - это Верховная Рада. Нравится нам или не нравится ее председатель - это второй вопрос. Но единственный орган легитимный - это Верховная Рада. С остальными структурами мы переговоры не ведем".

Ігор Левенок, кореспондент: Попри все, українські вояки під Луганськом залишаються у повній бойовій готовності, а в самому місті за межами барикад триває цілком мирне та спокійне життя"».

Особливо розчулюють пасажі про «демократію» в Луганській СБУ. Чи можна з таких синхронів зрозуміти, чого ж насправді хочуть терористи-сепаратисти на південному сході, запитання до тих, хто ці сюжети робив і пускав в ефір.

Ще один вершник нашого побутового апокаліпсису, Михайло Добкін, напередодні, разом зі своїм суперником-напарником пофарбований «шанувальниками» на біло-зелене, але вже відмитий, знову з'явився в студії Савіка Шустера на Першому національному 15 квітня. До слова: уявляю, як зловтішалися Сергій Власенко чи Арсен Аваков, коли споглядали наполовину облитого зеленкою свого заклятого ворога! Справедливість подеколи все-таки торжествує, обертаючи зброю проти її ж винахідників. Адже розчин діамантової зелені досі був прерогативою харківських «гепників» і «допників».

«Шустер live. Будні» перетворився на майданчик передвиборчої агітації кандидатів у президенти вже давненько. Як і його побратим за трагікомічними битвами на яйцях Цапа, Допа теж уляпався в геть невигідну для себе дискусію з суворим представником робітничого класу. Голова незалежної профспілки гірників Донбасу Микола Волинко   вперше в прямому ефірі відкритим текстом заявив, що проблема російської мови в шахтарському краї надумана. Ну, це такий собі літературний переклад слів донецького шахтаря.

Епізод із Миколою Волинком знову показав, як «люблять» офіційного кандидата в президенти від ПР шахтарі в Донецьку, багаторічній традиційній вотчині цієї самої партії.

Пригрозивши 17 квітня вивести на мітинг за єдність України тисячі людей, суворий донеччанин відімкнувся, лишивши мене в роздумах: якщо лише 17% мешканців регіону виступають за приєднання до Росії, то де весь цей час були всі інші, яких незмірно більше? Чому вони дозволили захопити ДонОДА й пальцем об палець не вдарили, щоб розігнати «Донецьку республіку»? Чи це вже новий тренд від «хазяїна тайги», пардон, Донбасу?

Недарма ж слово «федералізація» ще на початку тижня безслідно зникло з лексикону депутатів-регіоналів (про що сумлінно повідомили всі випуски новин у понеділок - вівторок)?

17 квітня ми таки справді побачили в Донецьку не просто мітинг за єдність України, а просто-таки бандерівський шабаш! «Еспресо.TV» транслювало його наживо, що дало нагоду почути промову того самого Миколу Волинка, який заявив, що в дитинстві дуже ображався, коли його дражнили «бандерівцем» (мама походила з Івано-Франківщини), а тепер він цим прізвиськом просто-таки пишається. Радісний натовп, закутаний у національні прапори, не менш радісно підхопив тезу промовця, закричавши: «Ми всє здєсь бандєровци!». Якщо не знати, що то був Донецьк, можна було подумати, що телебачення показує архівні кадри листопадових євромайданів десь на заході країни.

Про те, що господарі (як вони досі думають) Донбасу розвернули курс на 180 градусів, свідчили й мітинги в Краматорську та Луганську. Причому якщо «Вікна» дали розлогий репортаж із Краматорська, то у «Фактах» ICTV чомусь наголосили - в цьому місті ніхто під синьо-жовтими прапорами на мітинги не виходить, бо дуже бояться. І як це можна було зрозуміти?

17 квітня нарешті розставило за ранжиром усіх вершників апокаліпсису - на чолі бравої четвірки, не суть уже, грізної чи карикатурної, став той, кого в анекдотах досі називали їхнім стажером.

Частково пряму лінію Володимира Путіна з підданцями транслював канал «112 Україна», цілком - «Дождь».

Як на мене, це був істинний тріумф посередності, трієчника, який нарешті «вмив» усіх відмінників і помстився їм за підліткові комплекси. Тобто цей карликовий різновид диктатора настільки впевнено маніпулював чи просто нехтував історичними фактами, що змусив публіку повірити в свою правоту як істину в останній інстанції. І про шахтарів, які, виявляється, тільки й відпочивали в Криму до його «приєднання» до Росії, «махнув полстакана - и на пляж». І про те, що в царській Росії до України не належали ні «Адэса» («Адєсса» російською взагалі-то!), ані Харків, ані Донецьк, ані Запоріжжя, не кажучи вже про Луганськ, бо все це називалося гучним словом «Новороссия»! Звісно ж, не належали, бо жодної України, як і Фінляндії з Польщею, в Російській імперії не було, а були звичайні собі губернії. А Новороссією неофіційно в позаминулому столітті називали приєднану внаслідок війн до Російської імперії частину Гетьманщини та Слобожанщину, тобто - етнічні українські землі.

«Пряма лінія», на думку Станіслава Бєлковського, передусім адресувалася споживачеві зовнішньому, як допіру Сочинська олімпіада, й через це Путін дві третини часу присвятив питанням Криму зокрема та України в цілому.

Якщо це так, то новий «ампіратор» зробив усе, щоб остаточно відмобілізувати як Захід у його досі дуже лагідних спробах поставити на місце дещо знахабнілого «збирача земель руських», так і українську владу. В якої тепер два шляхи на вибір - або сторч головою в прірву разом із державою, або ж нарешті консолідувати зусилля в неймовірному пориві й захистити такі слабенькі паростки Революції гідності.

Безперечно, в цьому чотиригодинному ярмарку тріумфального невігластва й освячення махрових стереотипів із найвищого московського трону цікаво було спостерігати за поведінкою російських журналістів, які обслуговували «Пряму лінію».

Вони, зокрема най-най-найзаслуженіший пропаганд...н Дмитро Кисельов аж із шкури пнувся, аби догодити височайшому патронові. Так уже його те кляте НАТО душить, що він аж за горло хапався, демонструючи класичні симптоми анафілактичного шоку. Патрон на ці конвульсії улюбленого блазня поблажливо відповів, що «мы сами всех задушим!» І тут орденоносця Кисельова попустило, наче йому якась конотопська відьма пошептала!

З огляду на цей височайший цирк, розрахований на народну любов і взаєморозуміння, надій на позитивні для України рішення в 4-сторонніх переговорах у Женеві не залишалося. А проте, коли «Факти» першими 17 квітня подали синхрон Сергія Лаврова за підсумками 8-годинної зустрічі глав дипломатичних відомств США, ЄС, України та Росії, автор було подумала, що апокаліпсис переходить у фазу замороження. Адже міністр закордонних справ РФ вперше за кілька місяців у списку вимог до України не вжив слова «федералізація». Вони з регіоналами змовилися, чи що? - подумалося.

Цікаво, що, коли Олена Фроляк вже розповідала у «Фактах» про основні пункти досягнутих домовленостей, у програмі «События» на каналі «Україна» заступник міністра закордонних справ України переконував Євгена Міхіна, що Росія наполягатиме на федералізації України, але наша сторона на ці вимоги ніколи не піде. Може, в студії не мали змоги переглядати стрічку новин чи просто інтерв'ю записувалося заздалегідь? Але ж це наче прямий ефір...

Симптоматичним зникненням поняття «федераліція» зі словника політиків, чиновників та обраних представників робітничого класу позначилося й ток-шоу Іванни Коберник на цьому ж каналі «Майдан. Точка відліку». Уже перший виступ, шахтаря, якому надали слово, вибачившись за ігнорування принципу «першим виступає той, хто мав найвищий рейтинг у попередній програмі», засвідчив: на Донбасі нині бояться того, до кого по допомогу звертаються «федерасти», «сепарасти» й терористи. Тобто - Володимира Путіна з його «зеленими чоловічками». Царя Путіна шахтарі не хочуть, але натомість прагнуть вони стабільності, високих зарплат і світлого майбутнього. Ну, в сенсі пенсійного забезпечення на високому рівні.

Розмовляли учасники ток-шоу напрочуд спокійно й чемно, нікого ніхто не перебивав, і всі майже три години програми запрошені вдавали, що справді «почути схід» (назва теми програми) треба, а для цього варто враховувати особливості регіону. Що це за особливості - ніхто не пояснив, обмежившись туманними розумуваннями про єдиний доступний спосіб зайнятості, шахтарську працю з ризиком для життя.

Від цього сиропу в студії стало аж млосно, поки на зв'язок не вийшов один із заступників голови Дніпропетровської ОДА Геннадій Корбан. Який пояснив, чому в області нема ніяких проявів сепаратизму. Та просто тому, що тут кожен має справу. Хтось на заводах працює, хтось у малому й середньому бізнесі, хтось виховує дітей, а ще хтось бавить онуків. Проблема тільки в тому, де знайти такий 3Д-принтер, щоб розмножити Ігоря Коломойського, який би й забезпечив стабільність і порядок у кожному окремо взятому регіоні. Це вже, до речі, моя думка, а не заступника пана Коломойського.

Не обійшлося й без Юлії Тимошенко. Можливо, образившись на «Юлю-гулю» від «Кварталу», лідерка «Батьківщини» та кандидатка в президенти перед зустріччю з заколотниками в ДонОДА знову причепила косу. Проте її пряме включення з Донецька вже традиційно містило набір популістських гасел. Пані Тимошенко навіть не відповіла на запитання Іванни Коберник, хто стоїть поруч із нею у військовій формі. Пообіцявши прояснити ситуацію згодом. Залишивши народ у тяжких роздумах, чи не взяли в полон Юлію Володимирівну «зелені чоловічки», політик вкотре продемонструвала - інтригу вона тримати вміє.

Того ж дня на спільному брифінгу після засідання Верховної Ради Олександр Турчинов та Арсеній Яценюк оголосили про призупинення Антитерористичної операції, по-перше, на виконання женевського меморандуму, а по-друге - через Великодні свята.

Цим оголошенням вони ніби намагалися відтягти Апокаліпсис справжній, кривавий і прекрасний, як у Євангелії, але натомість укотре його наблизили. Бо де ви бачили терористів, які дослухаються до порад виконувати міжнародні угоди?

Ну, на Великдень воно й вибухнуло. Про стрілянину в Слов'янську з кількома людськими жертвами вже о 9-й ранку 20 квітня оперативно повідомили на супутниковому каналі «Россия 24».

Тут усе було зроблено за суворими канонами класики пропаганди - згорілі дощенту джипи з чомусь уцілілими номерами, купою американських доларів та візитівкою «Правого сектора», а також накриті ковдрами трупи засвідчували кровожерливість «ПС». Котрий, - підлий такий Ярош! - порушив женевську угоду й розстріляв «мирну самооборону».

Сюжет цей міг справити враження хіба що на вірних церкви Кисельова, але канал «112 Україна» у неділю «потішив» майже повною ретрансляцією його в редакторському включенні. Сумлінний редактор переказав українському глядачеві все, що побачив на каналі «Россия 24», супроводжуючи начитку тими самими кадрами з візитівкою «Правого сектору» та купою доларів. А також - без жодних коментарів - вивів на екран та зацитував заяву МЗС РФ, яке надзвичайно оперативно вину за цей інцидент поклало на націоналістів та екстремістів.

І вже насамкінець тут аж надто стисло переказали реакцію заступника РНБО Вікторії Сюмар на цей інцидент та коментар «ПС» про непричетність їхньої організації до стрілянини. Наче й баланс збережено, але в глядача все одно залишається стійке враження - диму без вогню не буває. Адже всі слова редактора наприкінці витіснили набагато дієвіші щодо сприйняття кадри з відео «России 24» на початку.

Згодом стало відомо, що запис наслідків стрілянини в курортному містечку Донеччини, знятий для російського ж каналу LifeNews, з'явився на YouTube ще 19 квітня.

Ці російські коняки апокаліпсису перетворили трагедію на фарс. Утім, вони вкотре дали зрозуміти: наші вершники повзучого кінця світу все-таки менш кровожерливі й навіть мультяшно-зворушливі. А отже- не страшні. Якось нам із ними вдається співіснувати. На засадах гумористичного сприйняття реальності.

Колаж - Facebook