«Опіум для народу» чи «опіум народний»?

«Опіум для народу» чи «опіум народний»?

14 Лютого 2014
11568
14 Лютого 2014
19:04

«Опіум для народу» чи «опіум народний»?

11568
Сенсаційними в новому фільмі «Українських сенсацій» («1+1») можна назвати справді ексклюзивні кадри, зняті прихованою камерою на сеансі «обміну енергіями» в «школі» Езри Щебальського «Соматичне блаженство»
«Опіум для народу» чи «опіум народний»?
«Опіум для народу» чи «опіум народний»?

Канал «1+1» не запідозриш у якихось особливих симпатіях до релігійних культів. Принаймні, тут ніколи не надавали час комерційним релігійним програмам, не рекламували діяльності релігійних сект. На відміну, скажімо, від деяких державних установ та навіть від деяких державних телеканалів на кшталт каналу «Культура» (дивіться логотип на 3-й хвилині та перелік тих організацій, що допомагають діяльності новоявленої Вікторії Преображенської, екс-діві Марії (Цвигун, гуру «Великого Білого братства»)).

 

Проте випуск «Українських сенсацій» від 13 лютого, фільм під назвою «Секта. Почім опіум для народу» змусив замислитися: чи має пильна увага каналу до досліджень діяльності тоталітарних сект в Україні бодай якісь позитивні наслідки для суспільства?

 

Позаторік, пригадую, 13 листопада, в ефір вийшов прем'єрний випуск «Українських сенсацій», і присвятили його «Вбивчій секті» «Посольство боже» пастора Сандея Аделаджі.

 

У листопаді минулого року випуски ТСН і «ТСН. Тижня» жахали обивателя поверненням «Білого братства» з усіма можливими й малоприємними наслідками.

 

І от, маємо – 13 лютого «Українські сенсації» повернулися в ефір, щоби знову нагадати глядачеві: поки він там майданить чи антимайданить, його рідню затягують у тенета сект, порівняно з якими «Біле братство» разом із Аделаджею – просто квіточки. Судячи з анонсів про «найстрашніші секти України», можна було подумати – йдеться щонайменше про людські жертвопринесення чи взагалі канібалізм. Але вже слова «Почім опіум для народу» в назві трохи попустили: люди, які зібралися справді жахати глядача, навряд чи вдадуться до цитат із Ільфа й Петрова.

 

Так і вийшло. Перша частина фільму, про харизматичну церкву «Відродження» пастора Володимира Мунтяну, виявилася як дві краплі схожою на фільм 2012 року про «Посольство боже». Воно й не дивно, адже, як стверджує адвокат Іван Боднарук (він веде справи потерпілих від фінансової піраміди «Кінгс кепітал», тісно пов'язаної з «Посольством божим»), більша частина парафіян Аделаджі (близько 20 тисяч!) після скандалу з «Кінгс кепітал» мігрували до пастора Мунтяну. У їхньому числі – й нинішня теща екс-мера Києва Леоніда Черновецького – пастор Софія Жукотанська. Після її палкої промови перед паствою Мунтяну, де вона розповіла, як охмурила майбутнього зятя, коли Бог усе підготував для його вербування, хотілося запитати в авторів: це що, реклама Мунтяну? Бо якщо це журналістське розслідування, тут мало показати розкішні маєтки пастора під Дніпропетровськом і навести матюкливий синхрон місцевого мешканця на адресу сусіда. Хотілося б іще знати, хто з високопосадовців як у Києві, так і на рівні області прикриває бурхливу діяльність Мунтяну, який свого часу відсидів за шахрайство. Адже зрозуміло, що не може людина на очах у тисячного натовпу безкарно збирати сотні тисяч доларів, якщо на те немає дозволу «господарів життя» в особах або ж чинів МВС, або ж чиновників місцевих  адміністрацій, або й центральних відомств.

 

Натомість глядачеві як доказ злочинної діяльності Мунтяну показують знедолену мешканку Дніпропетровська, яка звернулася до «1+1» із відчайдушним проханням – допомогти знайти в Києві її дочку. Остання, приставши до секти Мунтяну, винесла з дому все, що могла, а також набралася кредитів, аби віднести всі ці кошти улюбленому «вчителеві».

 

Момент, коли мама виводить сходами київського Палацу спорту свою заблукалу доньку, замість почуття торжества справедливості викликає лише сильну недовіру. Як можна було так одразу знайти дочку в велелюдному приміщенні, де твориться казна-що під час так званих богослужінь, зцілення недужих чи вигнання бісів? Це по-перше. По-друге, дівчину, яку мама нібито щойно вирвала з хижих пазурів сектантів («20 мужчин удерживало!» – як вона емоційно висловилася на камеру), ніхто чомусь не відбиває. Журналіст за кадром каже, що охорона секти буцімто просто боїться телекамер, із якими група приїхала брати інтерв'ю в Володимира Мунтяну.

 

На камеру заблукала овечка трохи пручається, але в цілому спокійно сідає в «швидку», яку викликав невідомо хто, і їде разом із мамою до психіатричної лікарні. Незважаючи на цілком професійний коментар психіатра Віктора Спірідонова, що жертву буде дуже складно вивести зі стану зміненої свідомості, в якому вона перебуває, увесь цей епізод залишає враження абсолютно постановочного. До речі, фільм завершується кадрами, де сам Володимир Мунтяну з помічником знущально співають у мікрофон пісеньку «И пусть на Украине по "1+1" расскажут небылицы о нас, Не стоит прогибаться под изменчивый мир, Пусть лучше он прогнется под нас». Цей парафраз Андрія Макаревича у глядача залишає відчуття програшу всієї знімальної групи.

 

Адже нічого нового, чого б той глядач, який цікавиться тоталітарними сектами й їхніми методами впливу на психіку адептів, не знав, у першій частині «Українські сенсації» не показали. Методи ці  вже давно описані дослідниками, починаючи з 90-х років минулого століття, коли епідемія повального захоплення новими харизматичними церквами тільки починалася. Ті самі ритмічні рухи на сцені і в залі під ритмічну музику, відповідна риторика проповідників, введення в транс великих мас через синергію та колективну сугестію...  Про це, до речі, у фільмі вже вкотре повторюють релігієзнавець Володимир Пєтухов та психолог-криміналіст Юрій Ірхін, які колись робили експертизу щодо церкви «Посольство боже». Обоє зазначають: жодних сумних наслідків для Сандея Аделаджі, поки він був у фаворі, ця експертиза не мала. Але про все це поінформований глядач знав і без одкровень експертів у новому фільму «Українських сенсацій».

 

Сенсаційними в новому фільмі «Українських сенсацій» можна назвати справді ексклюзивні кадри, зняті прихованою камерою на сеансі «обміну енергіями» в «школі» Езри Щебальського «Соматичне блаженство». Хоробра журналістка програми Ярослава, прочитавши оголошення Езри (перекладається як «пророк») у соцмережі, наважується за півтори тисячі гривень осягти науку обміну енергіями. Те, на що зрештою перетворюються на початку безневинні заняття йогою, тобто неприкрита сексуальна оргія голих дівчат із голісіньким «гуру», ввергає журналістку в шок. Ярослава після відвертого запрошення до сексуальної оргії просто тікає далі ніж бачить. Але й того, що показали, досить, бо навіть попри маскувальні смужки на екрані, геніталії учасників проглядалися досить чітко.

 

У цьому сюжеті теж є жертва «гуру» – пані Віра, яка вже два роки безуспішно намагається вирвати свого сина з обіймів сексуальної секти. Дійшло до того, що на її прохання проти «вчителя» Щебальського в міліції розпочали кримінальне провадження, але віз і нині там. Тобто із її сина й далі роблять сексуального зомбі, а «гуру» успішно продовжує свою «наставницьку» діяльність за півтори тисячі гривень з носа.

 

Знову ж таки, окрім авторських мораліте, мовляв, що ж це робиться, люди, й куди дивляться правоохоронні органи, коли в них на очах калічать людські душі, більше нічого у фільмі не пролунало. Принаймні, жодних коментарів від тих самих «внутрішніх органів», які б мали опікуватися незаконною діяльністю явно не духовної організації, ми не бачимо. Хоча вони сюди просто-таки напрошувалися.

 

А ось у третій новелі «Сенсацій», заявленої як «про найстрашнішу секту України», «Чорне братство», винуватцем того, що спершу у Львові, а згодом і по всій країні, почала діяти так звана Правовірна українська греко-католицька церква, яку релігієзнавці й вірні УГКЦ називають сектою догналітів, виявилася... Оксана Білозір. Так-так, саме вона, співачка, колишній народний депутат та ще й екс-міністр культури України, 2007 року своїм листом до тодішнього глави СБУ Валентина Наливайченка попросила посприяти такому собі Антонінові Догналу з Чехії отримати українське громадянство. Тож автори доходять глибокодумних висновків: якби не пані Оксана з її зв'язками, секти прогналітів в Україні не було б. Від коментарів Оксана Білозір, до речі, відмовилася, кинувши слухавку, коли почула, що йдеться про її сприяння догналітам.

 

Серед найжахливіших злочинів новопосталої церкви, яку, і це особливо підкреслили автори, в Чехії та Польщі визнано сектою, – вбивство Романом Свистуном своєї дружини та самогубство. Автори фільму саме й починають третю його частину з реконструкції цього епізоду, наголошуючи: пан Роман убив дружину, бо та не хотіла віддавати майно секті Догнала.

 

Ще один відтворений епізод – напад «святого отця» на журналістку львівської газети. За цей напад псевдосвященика за вироком суду мали депортувати, але він і досі лишається на посту.

 

Якщо звернутися до джерел (а вони доступні кожному, хто володіє мінімальними пошуковими навичками в мережі), то список недобрих справ догналітів у самому лише Львові може скласти кілька сторінок (дивіться тут і тут).

 

Але автори «Українських сенсацій», розповідаючи про так звану УПГКЦ, просто називають її «Чорним братством», не заглиблюючись у деталі. Хіба що зауважують – догналівці категорично проти європейської інтеграції України й уже оголосили анафему всім світовим лідерам, як світським, так і духовним. За винятком одного – Володимира Путіна. Коли ж автори кажуть, що ця секта розповсюдила свої мацаки вже й на Київ, і на Софійській площі її адепти вербують київських мажорів, вони не можуть чи не хочуть підтвердити це жодним прикладом.

 

Експеримент же авторів фільму – спроба зібрати мешканців маленького містечка під Києвом на організаційні збори нової релігійної громади, виявився цілком успішним. Як підкреслили журналісти, у Сквирі для цього ґрунт дуже благодатний – уже в першій половині дня молодь ходить або п'яна, або під кайфом.

 

Щоправда, після успішної лекції «просвітленого» через Господа колишнього пияка телевізійники зізналися в своєму жарті, й незадоволена публіка потяглася до виходу з місцевого будинку культури.

 

Отож, маємо чергову спробу з боку великого й рейтингового каналу заглибитися в релігійну тематику. Точніше сектантську. З якою метою це зроблено, для автора так і залишається загадкою. Якщо автори цих розслідувань хочуть застерегти співгромадян від легковірного рішення вступити до лав якоїсь тоталітарної секти, то навряд чи потенційні жертви ловців душ дивляться подібні фільми. Якщо вони потрапляють до секти, значить, мають потребу саме в такій духовній практиці, й ніхто від цього кроку їх не відверне.

 

Якщо ж антисектантський пафос спрямовано на глядача пересічного, який не потребує жодних духовних отців, цілком задовольняючись серіальним милом, то вони своє майно якомусь сумнівному пасторові й так не понесуть.

 

Отож, викривальний пафос подібних програм має вигляд холостого заряду. Щось на кшталт антирелігійних лекцій у совєцькому сільському клубі – для галочки.

 

Що ж до ефекту розслідницького... Враження таке, що творці фільму або бояться заглиблюватися в тему, або ж їм не дозволяють цього зробити... Хто не дозволяє? Можливо, саме це й було б найважливішим елементом розслідування... Без цього, без дослідження того, хто саме «кришує» секти, без  серйозних коментарів представників правоохоронних органів, кваліфікованих експертів фільми не мають головного результату: впливу на владу, відповідні структури, які мають захищати суспільство від тоталітарних псевдорелігійних течій.

 

Тож і виникає неминуче запитання в глядача наприкінці фільму: «Ну то й що?», запитання, яке залишається без відповіді.

 

Ну, а з опіуму для народу, точніше – «опіуму народу» (Карл Маркс), я б узагалі не стала іронізувати. Адже той самий народ завжди як міг захищав свою психіку від страхітливої реальності. Байдуже, реальний це наркотик чи духовний.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
11568
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду