10:53
П'ятниця, 1 Червня 2007

Хто дасть документалістам інформаційний простір?

Лишається зібратися не за круглий стіл, а в потужну ініціативну групу і просувати на телебачення стрічки – призери «фестивалю некрофілів».
Хто дасть документалістам інформаційний простір?

«І ти прийшов на фестиваль некрофілів?» – такими словами знайомі синефіли зустріли мене ввечері 21 травня біля входу в кіноклуб Києво-Могилянської академії. Там саме починалася презентація стрічки «Пам’ятати про Чорнобиль», знятої італійськими митцями Мануелем Балдіні та Фабіо Фернандо. Якщо когось цікавить моя думка, що склалася після перегляду, то «Пам’ятати про Чорнобиль» – взагалі не кіно, це радше абстрактне сумне полотно, змонтоване з чорно-білої чорнобильської хроніки, пейзажів італійської вілли, де надавали допомогу чорнобильцям, фоторобіт Ігоря Костіна та інсталяцій Анатолія Гайдамаки. Подібна робота приречена не лише до фестивальних показів – вона може стати в пригоді тим, хто захоче наочно продемонструвати невігласам, як виглядає «духовність».

 

У цей самий час в Українському Домі починалася церемонія відкриття VI Міжнародного фестивалю документальних фільмів «Кінолітопис», у програмі якого було заявлено згадану стрічку. «Кінолітопис» здається мені одночасно й дивним, і показовим. Дивним через те, що не все так архаїчно в програмі «Кінолітопису». Якщо переступити скептицизм, переконати себе, що «Пам’ятати про Чорнобиль» – виняток, а не типовий конкурсний фільм, і налаштуватися на перегляд бодай частини фестивальної програми, – враження про українське документальне кіно складеться не найгірше. Наголошую саме на українській програмі: згадка про фільми, представлені кіномитцями Росії, Італії, Франції та Китаю автоматично викличе необхідність порівняння, що апріорі некоректно: в документалістів різних країн різні можливості для реалізації творчих планів.

 

Водночас, цей кінофестиваль показовий, бо про існування сучасного українського документального кіно українські глядачі віком за 30 геть забули, а молодші про нього й не знали. Причина проста: чого не показують по телевізору, того не існує. Очевидно, й самі вітчизняні документалісти поступово звикають до такого стану речей. Інакше як пояснити, що серед стрічок, представлених на суд журі від України, більшість мають промовисті назви «Микола Вінграновський», «Лицар Чорнобильського воскресіння», «Зоря Українського театру. Марія Заньковецька», «Після смерті», «Воскресіння» і так далі. Здається, наче спеціально для скептиків, котрі не вірять у сам факт існування сучасної актуальної документалки, режисеру Віктору Гресю дали диплом у номінації… «Найкращий дебют минулих років». Ліпше б уже давали спеціальні відзнаки «За заслуги» – пан Гресь, поза сумнівом, заслужений, хоча й не надто затребуваний режисер. При всій прискіпливій увазі «Кінолітопису» до «неживого» – як у прямому, так і в переносному значенні цього слова – звертаю вашу увагу: місією та одним із завдань фестивалю є «підтримати й популяризувати документальне кіно як факт літопису життя (підкреслення моє. – А.К.) країни».

 

Документальне кіно, незалежно від того, короткого воно метру чи повного, на моїй памяті завжди крокувало або намагалося йти у ногу з часом, фіксувати життя і коментувати зафільмоване в залежності від світогляду автора. Воно по суті своїй більше належить до публіцистики і є складовою журналістики, зокрема репортерства. Тоді як пафосні розповіді про Заньковецьку, Рериха чи Чорнобиль лишаються у форматі часів ранньої перебудови.

 

Уперше фестиваль «Кінолітопис» відбувся 2001 року у Кривому Розі. 2003-го він переїхав до Києва, а міжнародний статус отримав у 2004-му, коли почав приймати роботи зарубіжних кінематографістів. За час свого існування «Кінолітопис» презентував понад три сотні документальних фільмів. Найпрестижніша нагорода, гран-прі фестивалю – статуетка «Золотий кадр». На конкурс цьогорічного фестивалю було подано понад 150 кінострічок із 16-ти країн світу. До участі у фестивалі було допущено 87 фільмів. Упродовж фестивалю відбулося 8 прем’єр, із них – шести українських фільмів. Покази проходили паралельно на трьох майданчиках. Правда, виникла несподівана перешкода – саме на фестивальний тиждень, 21-25 травня, припала воістину аномальна спека. Тому члени оргкомітету втомлено зітхали: журналісти й потенційні глядачі скаржилися по телефону, що встигнути на все і всюди заважає погода. Перевірено на собі: постоявши в пробці в районі Московської площі, другий раз поспіль їхати в Інститут екогігієни і токсикології на Голосієві, де тривав перегляд основної програми, не кожному стане сили.

 

Як бачите, розмови про смерть документального кіно дещо передчасні. Однак і не безпідставні: кіно помирає тоді, коли втрачає глядача. І поважне фестивальне журі – не зовсім той глядач, для якого хотіли б у перспективі працювати документалісти. Але задля того, аби вийти зі своїми фільмами на ширшу аудиторію, треба бодай трошки відповідати її запитам. За моїм глибоким переконанням, стрічка, скажімо, Людмили Михалевич «Промениста кераміка Людмили Мєшкової» якщо і буде десь показана, то хіба на каналі «Культура». Та й там загубиться, попри щирі наміри режисера показати цей самий променистий світ кераміки непересічної майстрині.

 

Кінороботи, що мають таке, скажімо, вузькоадресне й «нетоварне» призначення, врівноважують інші, котрі є прикладом класичної документалістики з широко затребуваною і тому вічною соціальною проблематикою. Це – відзначені дипломами фестивалю «Стояла собі хатка» Олени Фетісової (розповідь про будні дитячого будинку сімейного типу), «Правда про тютюн» Лідії Буцької (жива ілюстрація того, чому ж саме Мінздрав попереджає про небезпеку куріння) та «Шамани і шарлатани» Євгена Васильченка (інформація для тих, хто шукає способів альтернативного лікування).

 

І все ж таки гран-прі підтвердило: справжнє документальне кіно – це клопіткий пошук і дбайлива робота. Стрічка Павла Фаренюка «Чому білий птах із чорною відзнакою» вже під час перегляду стала явним фаворитом журі і жваво обговорювалася під час перерви на каву-брейк. Погодьтеся, говорити про шкідливість тютюну можна завжди. Про дитячі будинки сімейного типу – теж: дізнався адресу, приїхав, побачив, зафільмував. А в фільмі Фаренюка двоє неповнолітніх сільських хлопців ведуть господарство власними силами, тоді як рідний батько, черговий раз звільнений із тюрми, живе поруч і скаржиться – не допомагають йому рідні сини. По-перше, таких героїв ще треба знайти, а це непросто, знаю з особистого досвіду. По-друге, треба умовити їх не боятися відеокамери, що теж добрячий шмат роботи. Нарешті, треба вміти розповісти історію, суть якої – в бажанні недолугих батьків паразитувати на працелюбстві дітей. Фільм Павла Фаренюка, як ви зрозуміли, здобув гран-прі фестивалю.

 

Однак повертаємося до проблеми відсутності заслуженої кількості глядачів навіть у фільмів-переможців. Навряд чи хтось заперечить: телепокази, нехай навіть не у прайм-тайм, були б ідеальним варіантом. Проте, як одностайно визнали учасники круглого столу «Соціокультурний прогрес України через інформаційний простір», це неможливо. Бо український інформаційний простір давно захоплений, поділений і переділений іноземцями та вітчизняними політичними силами, тому використовується в основному для політичного, антиукраїнського і просто негативного впливу на свідомість українських глядацьких мас, особливо молоді. Якщо в когось виникне бажання, можу при нагоді більш докладно переповісти зміст доповідей, повідомлень та реплік, що звучали на цьому зібранні. Але коли ваш кореспондент запитав: «Чим, окрім програми Сільський час, на вашу думку, треба заповнити український інформаційний простір?», конкретної відповіді не почув. Натомість прозвучало що: а) ми ще не готові до боротьби і не можемо нічого протиставити; б) для інформаційного простору головне не культура і духовність, а рейтинги, яких культура і духовність не дають; в) з приводу мого запитання треба організувати і провести ще один круглий стіл.

 

Пізніше, під час неформального спілкування, дехто з учасників круглого столу попросив мене з такими питаннями більше сюди не приходити. З чого роблю висновок: за круглим столом зібралися однодумці, для яких формат дискусії прийнятний лише в тому випадку, коли треба дискутувати, що гірше – Вєрка Сердючка (тут її іменують Смердючкою) чи серіал «Бригада» (ну не дає це кіно спокою борцям за чистоту вітчизняного інформаційного простору!). Відтак відповідь лежить на поверхні: є фестиваль «Кінолітопис», в рамках якого подібні круглі столи проходять. Ось, за деякими винятками, та сама розумна альтернатива – документальне кіно, позбавлене екрану. Лишається тільки зібратися не за круглий стіл, а в потужну ініціативну групу і просувати на телебачення стрічки, що стають призерами фестивалю. Робити це важче, ніж ненавидіти Андрія Данилка, але зробити це можна.

У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
для «Детектор медіа»
Всі матеріали розділу / жанру:
Теги:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
17787
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop