Здається, лави інтелектуалів у Партії регіонів тануть із кожним днем. Бо коли на екранах правлять бал Микола Левченко чи Олег Царьов, це може означати одне: криза в ПР зайшла занадто далеко і її вже не подолати квазі-інтелектуальними виправами таких ідеологічних брил, як Олександр Єфремов, Юрій Мірошниченко або ж Володимир Олійник.

Котрі хоч і коливаються разом із генеральною лінією, проте намагаються надати цим негармонійним коливанням бодай подобу якоїсь логіки.

Насправді ж ефект від таких спікерів, як уже згадані Царьов чи Левченко, вичерпується хіба що бажанням протерти очі та помити руки після їхніх промов на різноманітних ток-шоу або ж коментарів до актуальних подій.

Минулий тиждень без натяжок можна назвати, в числі інших сенсацій, ще й бенефісом регіонала Олега Царьова. Розпочався цей бенефіс у понеділок, 16 грудня, в програмі «Свобода слова» на ICTV. Ведучий Андрій Куликов прагнув розібратися, хто з наявних політичних опонентів хоче війни, а хто - миру. Проте розмова скотилася до неминучого напередодні робочого візиту Віктора Януковича до Москви обговорення гіпотетичних вигоди чи втрат від можливого підписання угод між Москвою та Києвом.

Чому регіонали відрядили на цю дискусію саме Олега Царьова й Миколу Левченка, це вже запитання до генштабу ПР. Ніде правди діти: той-таки Царьов для певної категорії прихильниць московської інтеграції може видаватися надзвичайно привабливим.

Брутальністю, приміром, яка ніколи не вийде з моди. Або ж - агресивною риторикою на захист «інтересів простого трудівника». Проте вже в першому наближенні до цієї постаті зрозуміло: його фізично-ментальна й досить сумнівна привабливість - це «чарівливість» неандертальця з дрючком під час полювання на мамонта. З усіма можливими й неможливими наслідками.

У понеділок Олег Царьов буквально на грані фолу вражав публіку кавалерійськими наскоками на «Свободу» та «Батьківщину» в особах Андрія Іллєнка та Володимира Яворівського. Дивно, але цей відносно молодий політик (принаймні, він точно молодший за аксакалів українського політикуму Олександра Єфремова чи Михайла Чечетова) так зумів перейнятися риторикою проросійськи налаштованих сил, ніби вчився основ пропаганди в Дмитра Кисельова з каналу «Россия-2» (нині - гендиректора новоствореної агенції «Россия. Сегодня»).

З іншого боку, нічого дивного в цьому немає для тих, хто бачив Олега Царьова у програмі «Русский вопрос» Костянтина Затуліна на московському каналі ТВЦ. Те, що російські Детектор медіа називають ТВЦ маргінальним, для Затуліна не має жодного значення. Наш герой там з'явився, щойно український уряд призупинив підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. В «Русском вопросе» український народний депутат демонстрував чудеса лояльності до московського господаря в особі одіозного для українських журналістів Затуліна й запевняв того в незмінних братерських почуттях українців до Москви. Відтак дивуватися тому, що городив Царьов у студії «Свободи слова», вже й не випадає.

Отож, цитата.

Царьов: «По существу вопрос. Экономика в России находится в гораздо лучшем состоянии, чем экономика многих европейских стран. У них 1,5 миллиона... У них 1,5% роста валового продукта. У них 500 миллиардов долларов на всевозможных фондах. У них Путин собирает директоров машиностроительных предприятий, ВПК и делает накачку, потому что они не успевают осваивать те средства, которые выделяются бюджетом. Мы всё это видели в новостях. Они не успевают строить танки, самолёты и так далее, и так далее».

Голос: «А для чего?» 

Царьов: «Космические корабли...» (тут хотілося продовжити цитатою з фільму Леоніда Гайдая: «Бороздят просторы Большого театра». - Авт.)

Куликов: «Танки и самолёты - это самое нужное для России производство».

Але, попри все, цей оратор таки вміє вразити, адже, як виявилося, володіє не лише російською та українською, але й англійською мовою.

«Да, почитайте, пожалуйста (мова про текст Угоди про асоціацію. - Авт.). Я читал на русском, английском, украинском, после первого парафирования, после второго... И я очень хорошо знаю все эти нормы, которые там записаны. Это значит, что Украина должна была участвовать в Ираке, в Ливии и во всех остальных войнах, которые будут дальше. Вся эта ситуация могла привести к тому, что на границах России могли быть рано или поздно установлены... установлено натовское вооружение. И тогда России пришлось бы тратить деньги на какие-то противоракетные системы, на наращивание своей военной мощи. Потому что Россия - это богатая страна, с богатыми природными ресурсами. И есть партия мира, которая убеждала в том, что лучше дать скидки, лучше наладить какие-то партнёрские договора для того, чтобы создать общие проекты, которые будут выгодны Украине и России. И это будет... и это создаст дружественную атмосферу. Таким образом, соседи будут друзья. Да, это придётся... да, может быть, там где-то сделать скидку на энергоресурсы, да, придётся вынуть деньги и вложить в эти проекты. Но эти проекты потом будут приносить средства и Украине, и России. И в любом случае жить в окружении друзей лучше, чем в окружении врагов».

Нічого не скажеш, що не слово - то окремий перл. Точно проходив стажування в Дмитра Кисельова!

Але найбільше автора цих рядків пан Царьов буквально вбив у середу своєю неприкрито дитячою радістю, яку привіз йому президент із Москви 17 грудня. В «Подробицях» на «Інтері» ексклюзивно подали синхрон нардепа на сцені антимайдану.

«Это Ватерлоо, это Бородино, это Сталинград нашей дипломатии!» - кричав депутат, не стримуючи виру палких емоцій.

Якщо розібратися, то для незчисленної армії фанатів Наполеона по всьому світові Ватерлоо - це ганебна й багато в чому випадкова поразка кумира. Бородіно, з погляду військової стратегії, теж викликає певні сумніви в істориків.

От Сталінград - так, це по-їхньому, по-совєцьки. Тут перемога беззастережна. Але такі аналогії з боку відповідального політика (яким, очевидно, Олег Царьов усе-таки не є) змушують запідозрити його в тому самому, в чому так любить звинувачувати опонентів його політсила - спробах деструктивного поділу країни на «своїх» і «чужих». Бо якщо московські угоди - це перемога, то в нас, вочевидь, досі тривала війна? Та сама, в розпалюванні якої пан Царьов так палко звинувачував Андрія Іллєнка та Володимира Яворівського в понеділок у «Свободі слова».

І ще одне. Якщо вже Олег Царьов мислить московськими категоріями, то приплітати Ватерлоо до перемог російської зброї аж ніяк не можна. Адже 1815 року, коли під фламандським селом Ватерлоо війська Європейської коаліції поклали край амбіціям узурпатора-імператора, російських військ там не було. Вони вже всі давно повернулися на батьківщину. Хіба що нашому нардепові дуже вже імпонує постать англійського герцога Веллінгтона, який, власне, й завдав вирішального удару під Ватерлоо. Вдячні нащадки навіть на честь нього назвали столицю Нової Зеландії.

Навряд чи Олегові Царьову світить щось подібне. Але він робить усе, аби його не забували, намагаючись, утім, при цьому залишатися сірим кардиналом. Скажімо, наприкінці минулого тижня по ЗМІ почала ходити інформація про «список Царьова».

Точніше, 22 грудня в інтернет-ЗМІ з'явилися повідомлення про те, що грузинського бізнесмена Георгія Кіквадзе 21 грудня не пустили в Україну, бо він відкрито підтримав майдан.

Більш-менш оперативно на це повідомлення The Financial Times зреагували хіба що на каналі «112 Україна». Тут у неділю ввечері, в потоці новин і розмов про «Євробачення» українських дизайнерів та інді-гурти спромоглися вставити й цю новину.

Вранці понеділка, повернувшись до цієї новини, редактори взяли коментарі в Надзвичайного й повноважного посла Грузії в Україні Міхеїла Уклєба та людини, якій приписують авторство списку небажаних осіб - того самого Олега Царьова.

Останній, коментуючи колізію, як завжди, в стилі «рубаки-хлопця, свого в дошку», пояснив, що йому не подобається, коли в Україну приїжджають «грузини», які вчать наших громадян здіймати заворушення.

«Грузинами» пан (чи краще вже «ґаспадін») Царьов називає всіх без винятку, незалежно від національності, віросповідання чи громадянства іноземців, хто, на його думку, так чи інакше може запудрити слабенькі мізки українців і підбурити їх на повстання проти чинної влади.

Зауважу - Олег Царьов анітрохи не приховує задоволення з того, що має вплив на СБУ, яка, власне, одна й має право оголошувати когось персоною нон-грата.

Ані 22-го, ані 23 грудня жоден інший із великих загальнонаціональних каналів не дав інформації про безпрецедентний випадок у міжнародному аеропорту «Бориспіль».

Новинарі з «1+1» та «Інтера» «прокинулися» аж у вівторок, 24 грудня. Втім, і в ТСН, і в «Подробицях» про «список Царьова» дали скупу інформацію, що він, начебто, складається з 36 осіб, і серед них - грузинський екс-президент Михаїл Саакашвілі та німецький журналіст та політолог Андреас Умланд. У якого «Подробиці» й узяли коментар телефоном. ТСН обмежилися усіченим синхроном міністра закордонних справ Леоніда Кожари з прес-конференції. Останній відхрестився від «списку Царьова», сказавши, що досі нічого про це не чув, а самого списку не бачив.

Програма «События» на каналі «Україна» 24 грудня теж відреагувала на інформацію про «список Царьова» й поцікавилася, що думає з цього приводу Міхеїл Уклєба, Надзвичайний і повноважний посол Грузії в Україні. Останній повідомив, що посольство Грузії звернулося до українського МЗС із офіційною нотою й наразі чекає пояснень від міністерства закордонних справ. До міністра закордонних справ журналісти «України» теж звернулися, але отримали більш ніж офіційний коментар. Мовляв, забороняти в'їзд на територію України - не в компетенції цього відомства.

Подібні бенефіси Олега Царьова в телеефірі та поза ним можуть мати одне пояснення - в ПР нині домінують «яструби», й саме їм доручено донести до телеглядача думку про цілковите Ватерлоо цього крила в зовнішньополітичному курсі країни. Як на мене, тут цю назву варто вживати на позначення поразки. Наполеона все-таки суто по-людськи можна пожаліти більше, аніж тішитися з перемоги герцога Веллінгтона.

Про те, як українські загальнонаціональні канали висвітлювали тему домовленостей Януковича з Путіним 17 грудня, можна прочитати тут.

19 грудня, в день Святого Миколая, український глядач майже дві години вкотре споглядав на своїх екранах президента Януковича. Головні враження від чергового великого інтерв'ю глави держави провідним ЗМІ (включно з деяким обраними газетами) описав Борис Бахтєєв.

Вашого оглядача ж того вечора зацікавила реакція колег-журналістів на те, як саме відбулися прес-конференція президента РФ Володимира Путіна та інтерв'ю президента України. Саме це стало темою програми «Час. Підсумки дня» на 5-му каналі. Тему назвали «Президент говорить» (очевидний парафраз назви оскароносного фільму "Король говорить") і запросили до обговорення Олексія Гараня, Олену Громницьку, Іванну Коберник та Ігоря Попова. Коли зайшлося про порівняння того, як підготувалися два президенти до спілкування з пресою, Олена Громницька акумулювала загальне враження всіх, хто мав змогу дивитися обидва дійства: Володимир Путін підготувався набагато краще. І це, мовляв, треба врахувати прес-службі Януковича на майбутнє. Тобто - на підсумкову прес-конференцію, що її Віктор Янукович пообіцяв дати в січні.

Не знаю, яка прес-служба може впоратися з президентом, який «падежов не знает», але пані Олена, враховуючи її досвід прес-секретаря президента Кучми, мабуть, знає, про що каже, й може підказати колегам, як уникнути чергового ляпу. Бо те, що мало оживити бесіду президента з журналістами, перевівши її в площину не прибутків від російських знижок і кредитів, а суто гуманітарних цінностей, стало не ознакою людяності, а виявом кричущого невігластва.

Ну гаразд, не знає людина ні Чехова, ані Ахматової. Хай би собі, бо це ж таки класика, а не масова література. Але приписувати пісню легенди російського року «Чайф» «Не спешите нас хоронить» суто попсовому й давно забутому гурту «Фрістайл» - це вже занадто навіть для нашого президента.

Політолог Олексій Гарань, коли Святослав Цеголко поцікавився, чому про майдан президент заговорив лише на другій годині розмови з журналістами в своїй адміністрації, роздратовано кинув: «Президент або не контролює ситуацію, або клеїть дурня!». Додавши, що коли, на думку Віктора Януковича, головна проблема для України, записана в Угоді про асоціацію з ЄС, - ширина залізничних колій, яку в разі підписання довелося б міняти, то це - цілковита маячня. Бо в угоді про це не згадується.

Висновки зі спілкування Віктора Януковича з пресою присутні зробили невтішні - він, як і раніше, чує лише себе й ні на кого зважати не збирається. Хіба що на Бога.

Від себе додам, що оці повсякчасні й переважно недоречні посилання президента світської держави на Господа дратують дедалі більше. І в цьому сенсі цілком авторитарний Путін викликає набагато більше симпатій, бо він, вочевидь, сам собі й Бог, і Цар, і Герой. Відповідно до «Інтернаціоналу».

20 грудня, в п'ятницю, той самий Володимир Путін подарував сенсацію всім світовим ЗМІ, помилувавши Михайла Ходорковського. Точніше, про свою «милость к падшим» він заявив одразу по закінченні прес-конференції в Москві 19 грудня, але сенсаційне звільнення стало фактом наступного дня. Того вечора всі телевізійні новини на загальнонаціональних каналах вийшли з повідомленнями про цю подію. За винятком «Подробиць» на «Інтері», щоправда, за відсутністю точної інформації про те, як саме й коли звільняли найвідомішого бранця Росії, всі наші телеканали подали розтиражовану інформагенціями картинку з машинами телевізійників під ворітьми колонії в Карелії та архівні кадри з зали суду.

У «Подробностях» же спробували роздобути хоч якийсь ексклюзив. Лариса Задорожна, власкор каналу «Інтер» у Москві, поспілкувалася з перехожими на столичних вулицях. Які геть не переймалися сенсацією дня.

Також тут подали телефонний синхрон матері Ходорковського, яка, виявилося, дізналася про звільнення сина з повідомлень ЗМІ й наразі не знає, де він і що з ним. Далі автори почали будувати власні версії того, як і коли звільнили Михайла Борисовича, а також - на чому саме він покинув колонію. Висловлювалися припущення (з великим бажанням видати їх за правду), що екс-бранця вивезли з колонії вертольотом до Санкт-Петербурга, а звідти він вилетів приватним літаком до Німеччини, де його зустрів колишній міністр закордонних справ Німеччинни Ганс-Дітріх Геншер. Далі, як стверджували журналісти «Подробностей», Ходорковський полетить до Швейцарії, де на нього чекає дружина.

«Подробности» в цій ситуації, звісно, мали досить професійний вигляд в очах пересічного глядача, адже гралися в дорослі ігри, аж до конспірологічних теорій про те, що готова німецька віза - ознака того, що в ЄС знали заздалегідь: Ходорковського скоро звільнять.

Проте далеко не все, що навішали глядачеві увечері 20 грудня «Подробности», виявилося правдою. Але ж хіба це має значення? Головне - оперативно зреагувати на справжню сенсацію. Тим паче, що про всі деталі «спецоперації» щодо звільнення Михайла Ходорковського знали хіба що люди, які воліють не патякати багато.

Зате вже наступного дня, в суботу, коли екс-олігарх дав своє перше інтерв'ю в Берліні, наші телевізійники отримали всю інформацію з перших вуст і синхронно випустили її в ефір вечірніх новин. Особистих заслуг українських журналістів у цьому не було, але й оминути сенсацію вони ніяк не могли.

Тим часом Савік Шустер, якого, до речі, не покликали до президента України в день Святого Миколая, вирішив вкотре запросити до своєї студії Миколу Азарова.

Режим «допиту» прем'єра України розпочав Савік Шустер із помпезно-приховано-саркастичного вступу:

«Это была историческая неделя. Во вторник, после встречи президентов Владимира Путина и Виктора Януковича, мы узнали, что Российская Федерация понижает цену на газ до 268,5 долларов за тысячу кубометров, также Россия размещает 15 миллиардов долларов в государственных облигациях Украины. В среду на заседания правительства Премьер-министр Украины Николай Азаров сказал, что в противном случае страну ожидали банкротство и социальный коллапс. Премьер-министр Украины у нас в студии. Господин Премьер-министр, скажите, пожалуйста, контракт 2009 года, который вы назвали кабальным не один раз, он существовал до сегодняшнего дня, не было угрозы банкротства и социального коллапса в 2010, 2011, 2012 годах, а вот в этом году такая угроза появилась. Почему?»

Відповідь Азарова була настільки ж розлогою, наскільки й туманною. Тут були й погано приховані образи на Європу, й спроби виправдати зміну зовнішньополітичного вектора, й батьківська турбота про нещасних робітників на заводах, які залежать від кооперації з російськими підприємствами.

Одне слово, звичайний набір усіх агіток Партії регіонів, відколи вона розвернула корабель інтеграції на 180 градусів.

Але головне прем'єр-міністр усе-таки сказав наприкінці свого виступу: «Наконец, мы должны принять такой закон с благозвучным названием - "О равенстве сексуальных меньшинств", пояснять его не надо...

Савік Шустер, ведучий: Нет, это отсутствие дискриминации...

Микола Азаров, Прем'єр-міністр України: "Об отсутствии дискриминации".

Савік Шустер, ведучий: Давайте перестанем с этим играть...

Микола Азаров, Прем'єр-міністр України: "Мы не играемся, мы этот закон в Верховный Совет еще в феврале месяце предоставили... Ну, если моя точка зрения говорит, то я за то, чтоб его приняли, и чтоб он нам не мешал, вот..."».

Це просто разюче відрізнялося від того, що прем'єр-міністр казав на мітингу на підтримку курсу президента на Європейській площі 14 грудня, коли він у найкращих гомофобських традиціях імені Дмитра Кисельова лякав аудиторію, буцімто Європа - це передусім одностатеві шлюби, а нам це не потрібно!

Закриваючи тему Азарова, ведучий підкреслено шанобливо промовив слова про те, що його візаві увійде в підручник історії, й продовжив обговорювати знижку на російський газ та кредит у $15 мільярдів із Віктором Пинзеником, Юрієм Бойком, Олександром Мирним, Сергієм Соболєвим, Наталею Королевською, Юрієм Мірошниченком та Володимиром Олійником.

Незважаючи на цілковито різні підходи до проблем чи то ціни на газ, чи то бюджету, проект якого щойно вручили депутатам, від представників влади та опозиції, атмосфера в студії панувала така доброзичлива, що здавалося: ще хвилина, й присутні кинуться одне одному в обійми. Вочевидь, далася взнаки передноворічна втома. Та й ейфорія з приводу ухвалення Закону про амністію для в'язнів майдану, ухваленого абсолютною більшістю 20 грудня в парламенті, приспала пильність учасників дискусії.

Щоправда, не без допомоги ведучого. Савік Шустер попросив навести синхрон із виступу посла ЄС в Україні Яна Томбіньського з круглого столу, де він днями був модератором. Коли ж редактори вивели на екран зовсім не те, що просив ведучий, останній цитату все-таки озвучив, але потім «благополучно» про неї забув. Так само, як і його гості.

Таке враження, що синхрон цей виявився занадто вже незручним для всіх учасників ток-шоу.

Тим часом, слова Яна Томбіньського дають відповіді на всі інсинуації влади про неможливі умови кредиту від МВФ:

«В Україні є субсидії з державного бюджету для газового сектору. І ми це перераховували, скільки це йде од кожного господарства на субсидії для "Нафтогазу". Це кожного року більше двісті доларів іде з кожного господарства, перераховано з державного бюджету на субсидії для "Нафтогазу". Це можна було би запитать людей, це лучше достати цих грошей і після того зберігати енергію, щоби платити нижчу ціну ілі перебивати це через державний бюджет? Для цього сектору енергетики в Україні це 7,5% валового продукту іде в субсидії для сектору енергетики. Це на кожне господарство в Україні 750 доларів, яке іде субсидії з державного бюджету для енергетичного сектору в Україні. Це треба людям також сказати: нам неможливо понизити ціну, бо ми вже на цю ціну платити субсидії. Бо це гроші, які ви могли би іти на образованіє, на медичну реформу».

Як показали подальші події, майданівцям, яких засудили за те, чого вони не скоювали, на Закон про амністію, навіть уже підписаний президентом, сподіватися марно.

Тепер зрозуміло, чому так щиро тішилися Олександр Єфремов та Володимир Макеєнко, коментуючи консолідоване голосування цього закону в кулуарах Верховної Ради журналістам усіх каналів.

Тим часом «Інтер» напередодні фіналу вокального шоу «Одна родина», де музичним продюсером був Костянтин Меладзе, показав нібито новий документальний фільм про композитора. Чому «нібито»? Та просто тому, що нічого нового, чого б широка публіка не знала про старшого брата Валерія Меладзе, їй не показали. Хоча й назвали це кіно дуже претензійно - «Костянтин Меладзе. Сірий кардинал», але роль цього сірого кардинала, який, до речі, давно перетворився на червоного, тобто публічного, лишилася нерозкритою. Давні відеокадри з миколаївської дискотеки, мама, яка скаржиться на непристосованість старшого сина, брат-співак, котрий молиться на свого композитора, дівчатка-віагрянки...

Усе це тягне хіба що на піар музичного продюсера проекту, на який «Інтер» покладав великі надії, що, втім, не надто справдилися.

Модернізоване правило про те, що музи не мовчать навіть під час соціальних катаклізмів, у неділю підтвердили на ТВі у програмі театрознавця Наталі Грабченко «Третій дзвінок». Цього разу говорили про музику в театрі. Автор присвятила свою програму театральному композиторові Юрію Шевченкові й зібрала в студії акторів та режисера (Стас Мойсеєв), які тісно співпрацюють із цим композитором. І це було справжнім ковтком свіжого повітря.

Воістину ars longa, vita brevis est, що в перекладі з латини означає - мистецтво вічне, а життя коротке. Іван Франко, до речі, колись у своїй поезії переклав це по-своєму: «Життя коротке, та безсмертна штука // І незглибиме творче ремесло».

Вийшла дуже щира й безпосередня розмова про те, як народжується музика, що стає невід'ємною частиною театральної вистави.

Тим часом, у неділю ж таки, 22 грудня, на «Інтері», в програмі «Подробности недели» видали досить розлогий сюжет про те, які настрої перед новорічно-різдвяними святами панують у двох крайніх точках країни - Львові та Харкові. При цьому до Львова послали Веніаміна Трубачова, який довший час пропрацював власним кореспондентом як у Москві, так і в Вашингтоні.

Не знаю, чи хтось, окрім нього, знайшов би у Львові противників євроінтеграції, але він, вочевидь, заряджений на відповідне завдання, таки з ним упорався. Знайшовши все-таки хоч когось, приміром, таксиста, якому нічого робити в Європі.

Іще один кореспондент, Євген Онопрієнко, перегукувався з колегою, перебуваючи в Харкові. Ось як починалася його частина сюжету:

«Харьковская площадь Свободы побольше киевского Майдана Незалежности. Елка здесь наряжена, но аполитична. А вместо костров и палаток здесь домики да снеговики. При этом харьковский евромайдан тут же, рядом. Только, по мнению писателя и активиста Сергея Жадана, стать главным явлением городской жизни ему помешала информационная блокада.

Сергей Жадан, писатель: До мене постійно приходять якісь люди і питають, а чому в Харкові нічого не робиться? І коли я розказую, що ми вже третій тиждень збираємося, вони страшенно дивуються».

Далі пішли синхрони Михайла Добкіна, який стверджував, що місто живе спокійним розміреним життям, а також представників харківського авіазаводу чи історика Харкова, який стверджував: «Харьков все-таки всегда был военно-промышленный город; у харьковчан это милитаристское прошлое сильно давит на сознание и ко всяким новшествам и демократическим ветрам они относятся настороженно».

Синхрони звучали так.

«Евгений Оноприенко, корреспондент: Именно в Харькове подписаны прошлые громкие соглашения с Россией. Для того, чтобы понять, как Харьков относится к новым соглашениям с Москвой, надо хорошо понимать сам Харьков, считает местный историк.

Леонид Мачулин, историк, автор книг о Харькове: Не надо забывать о родовых корнях, харьковчане помнят, что 300 лет Харьков был под Москвой, центром государства для Харькова всегда была Москва. Львов ближе все-таки к Европе и все европейское туда быстрее проникает, и поэтому Львов более активно реагирует и отвечает на все эти процессы».

Дивує те, що Веніамін Трубачов у цьому сюжеті виступав то в ролі кореспондента, то в ролі модератора, а Євген Онопрієнко майже одночасно коментував як євромайдан у Львові, так і малочисельний, за його словами, євромайдан у Харкові. Це вже якісь «чудеса на віражах», та й годі.

Тим часом, особливо спостережливі люди, які знають усе про ситуацію з євромайданом у Харкові, зауважили: насправді там було значно більше людей, але ніхто, крім «Інтера», навіть не зробив спроби це показати. Хоча той-таки «Інтер» кількість харківських євромайданівців звів до півтисячі, але, як кажуть, і на тому спасибі. Бо більше ніхто з загальнонаціональних каналів про Сергія Жадана й ініційовану ним акцію взагалі не згадав.

Це можна було б назвати великою прикрістю, якби не замах на життя Тетяни Чорновол (саме так, через третє «О», вона підписується під своїми текстами) в ніч на 25 грудня. Саме тоді, коли ніхто цього не чекав.