«Детектор медіа» продовжує публікувати відгуки наших оглядачів на новий проект телеканалу ТВі «Зелена лампа» з Антіном Мухарським. Після вражень Інни Долженкової подаємо рецензію Андрія Кокотюхи.

Якщо комусь цікаво моє справжнє ставлення до телевізора й телебачення, то воно цілком збігається з думкою, яку Штірліц висловив із приводу радіо та радіопрограм. «Люди вигадали радіо для того, аби його слухати», - сказав розвідник-інтелектуал, і ваш автор, розвиваючи тезу, продовжує: «Люди придумали телевізор, аби його вмикати й дивитися». Зрештою, практично те саме озвучив актуальний український митець із культовим статусом Лесь Подерв'янський у дебютному випуску нового проекту Антіна Мухарського «Зелена лампа», котрий уже місяць виходить щонеділі пізно ввечері на ТВі.

Люди дивляться те, що їм показують. Проте розуміння цієї простої істини мені замало. Адже навіть кулінарні програми та інші зрежисовані претензії на відтворення нашої реальності у форматі шоу мають під собою якийсь контекст. І для чогось створюються, вимагаючи певної кількості грошей.

Скажімо, менеджери вважають: готувати банани в клярі, вимочені перед цим у віскі з содовою, на оливковій олії з додаванням індійських спецій, повинен не рядовий Вася, якому це стукнуло в голову, а, наприклад, співак Олександр Пономарьов. Глядач мусить повірити - Олександр Валерійович споживають подібне щоранку. Є простіша відповідь: виробник каструль став спонсором, і хоч-не-хоч кулінарне шоу знімати треба. Ну, а проект, у якому онуки та бабусі з особливими потребами в побуті міняються місцями, повинен зробити наше повсякдення дещо привабливішим, не таким монотонним. Бо формат «прокинувся - похмелився - пішов на роботу - прийшов - випив - ліг спати» аж занадто повсякденний, аби ця цю реальність показувати по телевізору.

З огляду на це програма «Зелена лампа» теж, напевне, має контекст. Й запустилася не просто, аби заповнити вечірній ефір. При цьому реабілітуючи мої улюблені слова «підарас», «мудак» та «гавно» - реабілітація полягає насамперед у їх злісному незапікуванні, хоча «х.й» далі цнотливо супроводжується противним «п-і-іп». В даному випадку прошу не перекручувати змісту - ваш автор у жодному разі не засуджує цю телевізійну мовну революцію. Навпаки, я постійно кажу, що «сука» - це не лайка, а собака жіночого роду. До того ж притомні батьки вже вклали своїх дітей спати. Отже, бодай ввечері їхні вуха будуть позбавлені того, що вдень чують на кожному дитячому майданчику або в салоні маршрутки, коли кудись необачно їдуть із батьками. Нарешті, Антін Мухарський та запрошені гості просто вирішили називати речі, явища та мудаків своїми іменами. Цього вимагає формат «анархо-кабаре».

Так само не слід вважати, що «Зелена лампа» - адекватна заміна «Кабаре "Веселий песець"» чи «Шаленому тижню». Попри збереженні неодмінної провокативно-іронічної складової програма подається як культурологічна, і говорять тут із діячами культури та політиком Олесем Донієм, що примкнув до них, про культуру, яка повинна бути в Україні актуальнішою за культивований гламур.

Сам Антін Мухарський пройшов певний шлях від шоумена з претензією на власну нішу в так званому гламурному дискурсі до діяча культури, котрий такої ніші мати зовсім не хоче й нікому не радить. Мені здається, прихованої соціально-побутової сатири попереднього великого проекту Антіна, «Сільський глазур», толком не зрозумів ніхто. І сторонні спостерігачі прийняли його за чисту монету, як колись пародійну «Енеїду» Котляревського - за автентичний літературний твір, а не менш пародійного Джеймса Бонда від Яна Флемінга - за пропаганду мілітаризму та навіть реальну загрозу радянському ладу. Не кажучи вже про французькі комедії з серії про Фантомаса. Насправді це були пародії на реальні «чорні» фільми, зняті за романами Сувестера-Аллена, проте обмежений радянський глядач оригіналів не бачив, аплодуючи пародійній комедії та сприймаючи її за чисту монету.

Словом, або маси, до яких намагався достукатися Мухарський, глибинної суті «сільського гламуру» не зрозуміли, як і не зрозуміли діяльності гурту «Коні Айленд», й оцінили її приблизно так, як нині оцінюють народні хіти на кшталт «Лісапед мій, лісапед» - або Антінові самому набридло висловлюватися непрямо, езоповою українською. І він вирішив радикалізуватися.

Так замість «Коні Айленд» виринув, спершу в інтернеті, а потім у рамках «Зеленої лампи» персонаж Орест Лютий, котрий переспівує знайомі пісні українською, надаючи їм нового змісту. Цей герой Мухарського, хоч пропагує лагідну українізацію, насправді агресивніший за «гламурного ковбоя». Що обумовлено «анархічною» складовою.

Загалом же формат розмовного телебачення, коли двоє мудрих намагаються один одного перемудрити, поєднано з елементами буфонади. Так, на дивані постійно присутні вдягнені з відвертим, кричущим несмаком дівчата під загальною назвою «Шоу-балет "Вітерець"», котрих тут, як блудних дочок гламуру, нещадно українізують. Інший елемент - Охоронець, глас того народу, який читає «Сегодня» та «Бульвар Гордона» й коментує побачене на свій жлобський манер. Він перегукується з персонажем скетчкому «Наша Раша», тільки той сидить у себе вдома перед телевізором, ретранслюючи аналогічні думки.

Нарешті - гості. Слід зазначити: на відміну від дуже багатьох ведучих подібних програм, Антін Мухарський не намагається показати себе розумнішим. Навпаки, стравлює пару, театрально покрикуючи на дівчат та операторів, потім знову стає чемним та уважно слухає, що йому відповідають. При цьому всіляко звеличує свого гостя, що за інших обставин виглядало б перебором, але, повторюся, програма має формат, як «Україна має талант».

Поки що жоден із тих, хто побував у студії Мухарського після Подерв'янського, не сформулював нічого кращого. Складається враження, що Подерв'янський закрив тему, підтвердивши очевидне: українську культуру ніхто не повинен очолювати, кругом - гопники та жлоби, держава нічим не займається, а нормальні українці від держави нічого не хочуть, аби сама відчепилася. Так чи інакше, художник Іван Семесюк, літератор Богдан Жолдак та культурно стурбований політик Олесь Доній у той чи інший спосіб це повторюють. І в мене є чітке переконання: скільки протримається в ефірі ТВі «Зелена лампа», стільки й будуть говорити про це, хто б у гості до Мухарського не прийшов.

Це не залежить від ведучого чи формату. Такі питання на часі: як протистояти агресивній гоп-культурі, рустикалізації міст, колгоспному жлобству, для носіїв якого Кіркоров, Басков, Михайлов і покійний Круг - «наші». Найцікавіше, що оті самі «наші» нікому не хочуть в Україні протистояти. Випадково подивився «В гостях у Дмитра Гордона»: його гості, передусім - заслужені та народні артисти Росії, поводяться тут, мов удома. Українці культурні та гостинні, це добре, коли гостям у нас незле. Інша річ, неправильно, коли гості перестають помічати хазяїв. Що, власне, відбувається і про що нагадує Антін Мухарський, подаючи свою телевізійну діяльність як культурний спротив.

Ось причина, чому в гостях у Гордона широко відомі «зірки» просторікують про все на світі - а в гостях у Мухарського відомі не такому широкому колу, хоча так само шановані люди, виглядають... ну якщо не такими, хто зазнав поразки, то хоч як не переможцями. Замість «нічого нема» і «всі такі-сякі» варто було б з не меншою агресією заявити: «Все є, просто ви, сякі-такі, не бачите нічого, вас засліплюють гламуром!», ну, в такому дусі.

Культурний розпач, згоден, виправданий - та після цього мусить окреслитися культурний чи контркультурний наступ. Без озвучування тези, що ми - сильні й готові перемагати передусім у культурному просторі, куди точно не залізуть політики й ЖЕК, згаданий культурний розпач прозвучить, мов розповідь про жахливий злочин без інформації про справедливе покарання.

Фото - tvi.ua