Пропоную невеличку травневу медійну хронологію, яка може й навіть повинна стати показовою та красномовною з огляду на українські реалії.

Отже, 1 травня засоби масової інформації оприлюднюють далекоглядні плани керівництва МВС України - проект заходів для покращення іміджу української міліції вже сьогодні. Нагадаю пріоритетні теми: соціальний ефект від щоденної роботи міліції, позитивний досвід участі громадськості в забезпеченні правопорядку, популяризацію інформації про міліцейські династії, наголос на інтелектуальному потенціалі українського правоохоронця.

Окремо голова МВС Віталій Захарченко забажав побачити незабаром фільм (фільми) та/або серіал (серіали), де б уся ця теорія підтверджувалася практикою. Тобто, була придумана сценаристами, втілена режисерами, оплачена продюсерами та/або з державного бюджету. Результат - у прайм-тайм по телевізору мільйонам українців.

Пропозиції стосовно того, як покращити міліцейський імідж, керівництво МВС запропонувало подати в двотижневий строк. Тобто, крайній день - 13 травня. На секундочку: всі ці дні країну втомлювали спека й затяжні вихідні. Навряд чи вказівки центрального апарату МВС було виконано вчасно. Або, як водиться в Системі, їх було виконано формально: написали щось на папірцях, підмахнули й подали міністрові.

Зате українське телебачення, те саме, на яке робить ставку пан Захарченко у планах покращувати імідж міліції, відреагувало на ці заклики оперативно. А саме - 14 травня в ток-шоу «Говорить Україна» (канал «Україна», 19.20) показали повноцінних 40 (сорок) хвилин прямої та неприхованої ненависті до української міліції в цілому та діяльності окремих структурних підрозділів Системи зокрема.

Обговорювали убивство Олександра Левинського, затриманого в Одеському СІЗО. Мама й дружина жертви, так само, як родичі та знайомі студента Ігоря Індила, переконані: людину за дві доби на смерть забили правоохоронці. Вимагаючи зізнання в злочині, якого чоловік не скоював, та заодно викупу. Про те, що ця подія - не окремий випадок, а десятиліттями налагоджена система, говорили гості студії, серед яких люди, котрим можна й треба довіряти. Зокрема, журналіст Костянтин Усов, автор резонансного розслідування «Лук'янівка. Тюрма № 1» про дійсність Лук'янівського СІЗО, та колишній в'язень українських тюрем Володимир Шиповалов, злодій на прізвисько Лорд. До речі, персонаж досить колоритний, до певної міри харизматичний та навіть відомий як телезірка - був фіналістом реаліті-шоу «Джентельмени на дачі».

Одна деталь. Уже на перших хвилинах програми начальник Одеського СІЗО Сергій Афанасьєв після своєї заяви, мовляв, «я працюю в системі п'ятнадцять років», сказав: щодня обходить територію, заглядає мало не в кожну камеру, а що таке «прес-хата» вперше чує. Для тих співгромадян, котрі теж із якихось причин з Божої ласки на Великдень прозріли та отримали здатність чути й говорити, пояснюю: «прес-хата» - це спеціальна камера в будь-який тюрмі, де тримають кримінальників, котрі співпрацюють із адміністрацією та оперативною частиною. Тобто, з правоохоронними органами, про покращення іміджу яких клопочеться Віталій Захарченко. Туди кидають затриманих, аби з ними, гм, працювали.

По суті, це катівні на зразок гестапівських чи енкаведешних. Ті, хто застав журнал «Огонёк» часів так званої перебудови, повинен пам'ятати резонансну статтю «Камера №19». Хто читав роман «Чорная свеча» Володимира Висоцького та Леоніда Мончинського, знає: подібні прес-хати створили ще в системі ГУЛАГу. А глядачі серіалу «Бандитський Петербург», зокрема, четвертого сезону, знятого нині покійним українським режисером Андрієм Бенкендорфом, можуть переконатися: міліція досі толерує існування подібних катівень. У разі чого каліцтва нещасного можна списати на звірства кримінальників. Хоча здебільшого за домовленістю з лікарями швидкої замучених у СІЗО офіційно визнають невиліковно хворими або п'яними, котрі прискорили алкоголем фатальний розвиток невиліковної хвороби.

Отже, тут пропонується кілька варіантів. Або присутні в студії офіційні представники системи МВС України, включно з Зурабом Малазонією, заступником начальника Департаменту медично-санітарного забезпечення Державної пенітенціарної служби, некомпетентні, або живуть у паралельній реальності, або - що швидше за все! - банально брешуть, заперечуючи існування такого поширеного явища, як прес-хата в тюрмі.

Одна така брехня є ланкою, з яких складається величезний ланцюг тотальної брехні, котра пов'язана з усім, що стосується реальних справ у правоохоронній системі України. Втім, саме цю інформацію Віталій Захарченко, презентуючи іміджевий проект міліції, напевне, вважає небажаною для поширення.

Після такої тупої, нахабної, прямолінійної та безкарної брехні, котру видають мільйонам глядачів працівники системи МВС, мені не хотілося дивитися цей випуск програми «Говорить Україна» далі. Це як читати поганий детектив із заздалегідь відомим розвитком подій та фіналом. Додивився й переконався: усе прогнозовано. Правоохоронці не знають нічого, притому що хваляться великим досвідом роботи. Гості студії знають усе, Костянтин Усов та Володимир (Лорд) Шиповалов наводять реальні факти знущань, приниження людської гідності та корупції в системі МВС - а офіційні особи навіть не витирають плювки!

Ба більше: плюють самі. Навіть харкають! Згаданий Зураб Малаозонія цілком справедливо, між іншим, нагадує про існування презумпції невинуватості. Мовляв, тут звинувачують працівників міліції в убивстві, але ж це треба ще довести... І, за словами Малазонії, жертва, тобто Олександр Левинський, навряд чи потрапив у поле зору правоохоронців ні за що. Не така вже він невинна вівця. На що Лорд негайно й не менш справедливо реагує: «Так, я крав! Я злодій! Моя провина доведена, я відсидів тринадцять років і дев'ять місяців! Але це не дає нікому права знущатися наді мною в міліції, принижувати мою людську гідність, бити, вибивати покази». І ведучий Олексій Суханов із ним у цьому повністю солідарний. Думаю, як і решта тих, хто дивився програму та читає цей текст.

Красивим і, на жаль, очевидним фіналом не лише даного випуску, а й усіх спроб звернення до подібної тематики, котрі були, є та, на жаль, будуть, слід вважати емоційне звернення актриси Олени Бондаревої-Репіної до гіпотетичних міліціонерів, котрі в той момент могли раптом дивитися телевізор: «Невже ви не розумієте, як вас усі ненавидять? Чому вам байдуже, що міліцію ненавидить уся країна?»

Бачте, голові МВС Віталію Захарченку це питання напевне болить, раз він хоче покращити імідж міліції за допомогою серіалу про хороших міліціонерів. Але навіть якщо на це знайдуть гроші та праймовий слот, для українців менти все одно залишаться поганими. Бо за межами вигаданих постановочних історій українська міліція далі лишається організованим озброєним злочинним угрупуванням. Котре становить суспільну та соціальну небезпеку. Маючи при цьому імунітет, індульгенцію та першочергове право на застосування до своїх дій презумпції невинуватості.

Для нашої міліції не лише Індило та Левинський - кожен із нас потенційний злочинець. Запитаєте, до чого тут власне щоденний подвиг міліції, коли говорять про смерті й катування в тюрмах, котрі нібито не мають прямого відношення до щоденного подвигу в царині охорони правопорядку? Зв'язок прямий: нині всякий, хто чимось не сподобався пересічному міліціонерові, має реальний шанс опинитися в прес-хаті. А якщо міліціонерам, слідчим, прокурорам, лікарям та суддям за це ще заплатили недоброзичливці кожного з нас...

Висновок дуже простий. Поки наша міліція реально нас не береже, поки там існує разюча й із року в рік очевидніша некомпетентність, поки є корупція, кругова порука, честь мундиру та вибіркове правосуддя, жоден план заходів із покращення іміджу міліції, котрий треба подати керівництву МВС до певної дати, не допоможе. І жоден серіал про хорошу міліцію від нашої щоденної ненависті не врятує.

Я хочу довіряти українській міліції. Українському слідству. Українським судам. Я хочу сидіти в тюрмі лише тоді, коли мою провину доведуть не в прес-хаті, а внаслідок клопіткої професійної роботи. Я хочу сказати, як Лорд: «Так, злочинець, мене судили законно!» Поки що правоохоронна система моїх палких бажань не поділяє. Тому розмови про некомпетентність та гнилість системи, й не лише МВС, із реальними людьми у кращий телевізійний час неприємні, але потрібні. Набагато потрібніші за розповіді про зґвалтованих батьками дітей та зґвалтованих цуценят. Може, комусь із тих, про кого говорять, дійсно років за сто стане соромно...