Таланти і прихильники. Роздуми заангажованого телеглядача

13 Січня 2013
12295
13 Січня 2013
19:30

Таланти і прихильники. Роздуми заангажованого телеглядача

12295
У першу післяноворічну декаду глядачі отримали можливість подивитися аж декілька талант-конкурсів різного ґатунку, і свіженьких, і тогорічних – у запису.
Таланти і прихильники. Роздуми заангажованого телеглядача
Тут були й «Х-фактор» та «Україна має талант» на СТБ, і «Голос країни. Діти» на «Плюсах»… Іноді аж по два телешоу за один день. Такої концентрації змагань талантів України, здається, досі на телебаченні ще не було. Тож не було й можливості для цілісного сприйняття цих шоу, щільно спресованих у часі-просторі, навіть якщо ти часом дивишся на них краєм ока і слухаєш, думаючи про щось своє.

Отож про головні враження від цього «бурхливого потоку» талант-шоу.

Головним серед головних є, можливо, й банальне, але однозначне – Україна справді має таланти. І чимало. І в різних царинах сценічної творчості. І з різних регіонів, і різного віку. Тож у цьому плані спостерігати за тим, що відбувалося на екрані телевізора, було справді цікаво. Що б там не казали в журналістських кулуарах про ці конкурси та про систему розподілу місць на них, перед глядачами поставали небуденні, «живі», а не «надуті» персонажі.

А водночас спливає на думку й не надто пристойне, як на часи до сексуальної революції, значення слова «має». Враження таке, що абсолютна більшість тих талантів, які проходять перед глядацькою аудиторію, Україні не потрібні, що їхня доля – в тому, щоби так і залишатися на рівні самодіяльності чи обслуги ресторанів, весіль та провінційних корпоративів. І не потрібні не лише тим, хто тримає в руках політичну та економічну владу, тобто Україні «офіційній», а й середнім ланкам менеджерів, бізнесменів, чиновників тощо. Тобто Україні «неофіційній», інакше кажучи, тим людям, які мають такі-сякі гроші і від яких залежить розвиток вітчизняного шоу-бізнесу.

Ба більше: а чи потрібні насправді численні таланти масовій публіці, яка заповнює зали телевізійних конкурсів? Чи цій публіці достатньо одного чи двох разів – прийти, посміятися, поплескати в долоні, покричати від захвату, – і забути, повернувшись до своїх буденних справ? І бурхлива реакція залу на кожен цікавий виступ – то тільки гра, не має великого значення, щиросерда чи нещира? Чи, можливо, все ж таки справа в чомусь іншому?

Як видається, першорядна причина тут полягає у тому, що в Україні серед масового споживача стабільний успіх досі гарантований (за рідкісними винятками) лише тим, хто пройшов апробацію у Білокам’яній і щодо кого тамтешні «метри», «примадонни» та «зайчики» публічно сказали «так». Саме в Білокам’яній – не у Варшаві, не у Парижі й не у Нью-Йорку, вони для масової української людини досі не є авторитетними культурними центрами.

З українською літературою, на щастя, не так – і не було так. Бо ж навіть російськомовні письменники України не потребували і не потребують «освячення» у Москві (якщо, звісна річ, вони самі до цього не прагнуть). І рокерам це не надто потрібне – вони мають свою аудиторію. Але масові «видовищні» жанри і напрями… Підсвідома настанова щодо них об’єднувала й об’єднує як прихильників «партії влади» (з її відверто проросійськими настроями, скільки б не говорилося про євроінтеграцію), так і значне число симпатиків опозиційних сил (скільки б вони не вели мову про національні та європейські цінності). Тим більше, коли йдеться про телевізійні шоу. Воно й не дивно: за умов тотального панування на телебаченні (навіть номінально українських каналах) московського стилю й російської продукції важко було би сподіватися на щось інше. Проте, схоже, причина не тільки і не стільки в цьому, а в речах більш глибинно-ментальних.

Перегляд телеконкурсів талантів унаочнив один із основних парадоксів сучасної української культурної ситуації: представники її так званих масових жанрів та різновидів прагнуть максимально уподібнитися «розкрученим» московським (не просто російським, а саме московським) артистам, щоби завоювати прихильність української аудиторії (як незаможної, так і більш-менш грошовитої), – і справді домагаються цим певного успіху (інколи навіть суворе журі каже, що «у вас пісня звучить краще, ніж в оригіналі»). Але цей успіх не є ані стабільним, ані посутнім, ані пов’язаним із фінансовою незалежністю. Він не відчиняє ефіру ФМ-радіостанцій та не дає можливості виступати вище, ніж на провінційних корпоративах. А от для справді грошовитої вітчизняної публіки такого роду таланти нецікаві, бо вона завжди може замовити «оригінал» (хай той навіть співає гірше, але ж ім’я!) чи, в крайньому разі, зірок і зірочок України з розряду «спільних надбань пострадянського простору» (не називатиму прізвищ…).

Крім того, як зазначає московська опозиційна публіцистка Юлія Латиніна, «условие появления на нашей эстраде нынешней – это безголосость, потому что тогда ты – взаимозаменяемая деталь, тогда продюсер, если ты взбунтанулся, может тебя выкинуть и под твоим именем и с твоим репертуаром начать петь нового певна… И это было вот таким зримым отражением того факта, что у нас в обществе пробиваются только бездарное. То есть человек, который глядел на экран телевизора, это воспринимал на подкорковом уровне. И когда мы начинали возмущаться, нам объясняли: “Ну, вы знаете, это же то, что просит публика. Это же то, что просит общество”». 

І от виходить, що талант-шоу – це одне, а мейнстрім телебачення та радіо – це зовсім інше. І хоча суспільство, мабуть, хоче бачити й чути талановитих людей, але ж йому нав’язують зовсім інших виконавців й інші стандарти.

Що ж стосується справді оригінальних виконавців (не лише у співі, а й в усіх жанрах), то їм іще тяжче. Для того, щоб із талановитого аматора стати вправним та нестандартним професіоналом, потрібні час і гроші. А в нинішній Україні немодно (назвімо це так) вкладати гроші у щось своє, куди більш звичним є вкладання капіталів іншого типу, прикладів чого безліч – від «Хюндаїв» до «шахтарів» нігерійсько-бразильського походження… А й справді, навіщо витрачати гроші на щось українське персонажам, для яких Україна – це лише «эта страна», ідеальний об’єкт для безберегого визиску?

Але якби ж ішлося тільки про ментальні настанови «грошових мішків», а не про значно ширші і глибші соціокультурні процеси…

Втім, нічого нового в орієнтації значного числа (якщо не більшості) масової вітчизняної аудиторії на Білокам’яну немає: в Латинській Америці упродовж першого століття існування там незалежних держав кожна столиця, образно кажучи, прагнула «перемадридити Мадрид» чи «перелісабонити Лісабон». Шаленим успіхом там користувалися навіть друго- чи третьорядні літератори і музиканти з колишніх метрополій, копіювалися архітектура та малярство Іспанії й Португалії, а власні достойники культури могли сподіватися на успіх тільки після «обкатки» у Мадриді, Лісабоні чи Парижі, який тоді небезпідставно претендував на роль культурної столиці світу. Відлуння цих процесів відчув на собі молодий Пабло Неруда (не випадково ж бо чилійський поет прибрав собі екзотичний псевдонім, запозичивши прізвище чеха Яна Неруди і чимало часу «тусувався» в Мадриді та Парижі), яскраво описавши ці процеси у своїх спогадах. Зрештою, все завершилося щасливо – колосальним злетом латиноамериканської культури в найрізноманітніших виявах, але на це знадобилося 100–150 років. Та чи є в нас ці роки? Тим більше, що масова культура сучасної Росії має на собі надто багато родимих плям «совка», власне, це скоріше радянська, ніж російська культура…

Ще одна сторона проблеми – це те, що масові жанри, те, що в старі часи звалося «естрадою», в Україні в силу історичних причин виявилися значно менш розвиненими, ніж література чи театр. Бо ж українська традиція красного письменства має за собою понад дві сотні років, професійний театр – півтора століття, ба навіть кінематограф має за собою понад 100 років (перший український художній фільм «Запорізька Січ» зняв 1911 року в Катеринославі Данило Сахненко). А от із тими масовими жанрами, які і є головним предметом талант-шоу, було інакше. Думаю, що було б дуже цікаво спеціально й детально дослідити розвиток української маскультури у ХХ столітті; тут же зазначу, що навряд чи хтось із учасників усіх талант-шоу, разом узятих, чув про Богдана Весоловського, блискучого джазмена й композитора. Його пісні, написані у ритмі танго, фокстроту, легкого вальсу могли би прикрасили будь-який конкурс, але… Знову це кляте «але», для подолання якого в мене відсутні рецепти. Одне зрозуміло: без «голосування трудовою гривнею» за справжні таланти, причому голосування масового і повсякденного, нічого гарного цим талантам ( і всій країні також) не світить.
 

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
12295
Коментарі
4
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
умка
4091 дн. тому
А мене дивують такі ВЕЛИЧЕЗНІ премії за перемогу (2 млн гривень - Х-фактор?!).
5коп
4092 дн. тому
"Одне зрозуміло: без «голосування трудовою гривнею»" Ще зрозуміліше інше - "голосування рубльом" не перебєш, треба жити з оптимізмом i з тим, що є
yaska
4093 дн. тому
питання пріоритетів і відсутність однодумців - власне, про що й пише автор.
Автору
4093 дн. тому
Щодо ситуації, коли переможці талант-шоу, або найяскравіші учасники забуваються і ідуть в небуття, то один з суддів цих талант-шоу (можна сказати - піонер ціього жанру в Україні) казав, здається, наступне. Наш шоу-біз не в змозі переварити таку кількість талановитих людей. "Переварити" - це дати їм яскраві пісні, майданчики для виступів, ротації і т.п. Тому багато з них і роблять "попытку №5" - заходять через Москву.
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду