Українське телебачення не лає хіба дауншифтер, який живе в землянці десь у лісі. Справді, надзвичайно просто оголосити його тупим дебілізатором тієї частини населення, яка готова пускати з рота бульки щастя від споглядання на екрані любих серцю персонажів а-ля Галкін, Кіркоров чи Пугачова. А відтак - полум'яно закликати просунутих громадян не дивитися зомбоящик і з почуттям виконаного морального обов'язку сховатися у нетрях добірної бібліотеки, яку почали збирати ще батьки й діди. Ну, та Бог їм суддя, тим «унутрішнім емігрантам»...

Тим часом, коли озираєшся на телевізійний рік, що ось буквально вчора скінчився, починаєш бачити, як і годиться на відстані, окрім суцільного «пожовтіння» контенту, ще дещо. А саме: відчайдушні спроби в межах нав'язаної власниками телеканалів та й, ніде правди діти, передусім, соціумом, таблоїдизації, вивести телебачення в офлайн. Тобто - часто-густо мимоволі, але все-таки зробити його останньою інстанцією в боротьбі з корумпованою системою.

Кажучи простіше, весь минулий рік на каналах «великої шістки» спостерігалася тенденція до посилення соціальної складової. Різнилася хіба що форма подачі соціалки: десь її реалізовано у форматі ток-шоу («Адреналін» на Першому національному, «Говорить Україна» на однойменному каналі, «Один за всіх» на СТБ, «Про життя» на «Інтері»). А ще десь - у форматі журналістських розслідувань («Гроші» та «Українські сенсації» на «1+1», «Агенти впливу» на НТН чи «Критична точка» на «Україні», «Знак оклику!» та новий проект «Тендер ньюс» на ТВі). Новий канал у своїх пошуках соціального формату пішов шляхом створення прикладних програм для споживачів різноманітних послуг («Ревізор» та «Стороннім В») і окремого формату «Аферисти», який мав на меті оприлюднити найбільш поширені шахрайські схеми.

Така одностайність у визначенні пріоритетів сучасного телебачення може свідчити не тільки про політичну цензуру, від якої телевласники ховаються у соціалку, але й про поступове згасання інтересу телеаудиторії до розважальних форматів (хоча впродовж року вони міцно утримували позиції там, де на них робили ставку), й про розуміння телебосами актуальних побажань цільової аудиторії. Остання, вочевидь, уже не хоче тупо споживати історії самих лише «звьозд», а прагне отримати ще й бодай примарну надію на соціальну справедливість, покладаючись часто на ТБ як на «останню інстанцію».

У цьому сенсі найбільш вдячний саме формат ток-шоу, але за однієї умови: якщо поряд із усталеною вже скандальністю як неодмінною умовою «малаховщини» (бо взірцем для більшості соціальних ток-шоу були проекти російської телезірки Андрія Малахова), учасники соціального ток-шоу разом із глядачем отримують іще й натяк на розв'язання кричущих власних соціальних проблем. Якщо спробувати проаналізувати послідовність появи цього формату на загальнонаціональних каналах з початку до кінця минулого року, вимальовується цікава закономірність. А саме - відчутний дрейф від скандальності до співчутливості.

Торік піонером у розробці власного продукту у форматі соціального ток-шоу на теренах українського телебачення стала студія Савіка Шустера з її проектом «Адреналін». Виходив цей проект із перервами на іншу діяльність всюдисущого ведучого щовівторка, починаючи з кінця січня минулого року. Вже прем'єрний показ на тему дітей-сиріт вразив помпезністю й апріорною неможливістю розв'язати в рамках одного проекту занадто глобальне питання сирітства дітей за живих батьків. Отож, незважаючи на широку рекламну кампанію в іще одному, політичному, ток-шоу Савіка Шустера, «Адреналін» усе-таки залишився програмою, де піарять чиновників і їхню бурхливу діяльність із (мало не написала - розпилу бюджету!) захисту знедолених. Тобто тут було забагато всіляких обіцянок з боку чиновників - і жодної виконаної. Та й із погляду телевізійної картинки перенаселена студія не є взірцем антуражу для соціального ток-шоу. На тлі масовки губляться абсолютно всі герої та їхні проблеми. Натомість на перший план виходить постать ведучого, який виступає вже не в ролі земного модератора приземленого ток-шоу, а якогось майже грецького божества ex mahina.

Далі, вже в березні, на «Інтері» стартувало ток-шоу «Про життя». Продукт, орієнтований на «малаховщину» в чистому вигляді, підкреслював свою закоріненість у «Пусть говорят» Першого російського ще й присутністю його ведучого в українському ефірі. Андрій Малахов у своєму статусі спеціально запрошеної зірки, ба більше - орієнтира, був явно недоречним в ефірі українського телеканалу, хоча від його послуг відмовилися, думається, не тому, а скоріше за все, бо занадто дорого вони коштували. Андрій Пальчевський і сам чудово впорався з новою для себе роллю - розбурхувати в учасників та глядачів пристрасті навколо, як здавалося редакторській групі шоу, скандальних, а насправді - сто разів і сто років тому обсмоктаних тем. Проте коли до «великої гри» великих каналів підключилася «Україна» зі своїм новим соціальним ток-шоу «Говорить Україна», конкурентам з «Інтера» довелося терміново шукати нових підходів до висвітлення скандальних тем. Адже порівняння двох соціальних ток-шоу виявилося на користь «України», надто ж коли зайшлося про подачу одного й того самого сюжету. Якщо в студії «Інтера» скандалізували публіку за допомогою притягнутих за вуха фактів, то в ток-шоу «Говорить Україна», навпаки, ці факти подавали через призму реальної допомоги жертвам, приміром, анорексії. Відтак задля збереження формату в ефірі редакторам та ведучому «Про життя» довелося терміново зміщувати акценти зі скандальності на співчуття, винісши за дужки неодмінну досі складову «малаховщини» - істерію бабусь у залі.

Наприкінці року до модної тенденції приєднався й телеканал СТБ - 13 грудня тут запустили власне соціальне ток-шоу «Один за всіх». Його особливість передусім - в особистості ведучого, дипломованого психолога-практика Дмитра Карпачова. Як уже доводилося писати в рецензії на прем'єрний випуск «Одного за всіх», це ток-шоу вирізняється тим, що кожному учаснику надається можливість пройти через горнило громадського осуду чи підтримки, отримавши насамкінець нагоду збагнути, що все-таки крилося за його вчинком - підлість чи «свята простота». Наразі «Один за всіх» у своїй ніші конкурентів не має. Проте це означає лише одне - «великі канали», зуб даю, нині шукають ведучих, які б зуміли викликати в глядача катарсис не згірш, ніж це робить Дмитро Карпачов. Отож, чекаємо чергових прем'єр у жанрі психологічних форматів на каналах-конкурентах.

На одному з найбільших загальнонаціональних телеканалів, «1+1», соціальний тренд загорнули в обгортку програм журналістських розслідувань. Цей формат, яким захопилися автори «Грошей», «Українських сенсацій» та, передусім, журналісти ТСН, точніше, Стас Ясинський, межує з кримінальними хроніками, а проте дозволяє все-таки зробити те, чого власне прагнуть усі соціальники на ТБ - вийти з віртуалу в реал. На початку минулого року, втім, «Плюси» робили ставку на розважальний контент, бо остаточно сформовану впродовж останніх років криміналізацію ТСН вважати соціальною складовою не випадає. Такий відчутний перекіс у бік суцільної таблоїдизації погано вплинув на загальне сприйняття каналу, який у пам'яті більш-менш дорослих глядачів досі не втратив шлейфу респектабельності 90-х. Тож, вочевидь, задля гармонізації контенту великі боси каналу влітку 2012-го вирішили повернути в ефір програму телевізійних розслідувань «Гроші» з харизматичним Жаном Новосельцевим у ролі ведучого. А ближче до кінця аналізованого року на «Плюсах» з'явився цикл «Українські сенсації», в межах якого демонструють документальні фільми власного виробництва на тему «Як страшно жити!». На мою думку, і «Гроші», й «Українські сенсації» виникли не на порожньому місці, а стали логічним наслідком успішної, сказати б, спецоперації журналіста «ТСН. Тижня» Станіслава Ясинського, тобто його акції «Звільнити людину!». Як усі чудово знають, кореспондент ТСН упродовж кількох місяців своїми репортажами добивався звільнення Максима Дмитренка, несправедливо засудженого за злочини пологівського маніяка Ткача. Після того, як акція щасливо завершилася звільненням Максима, десь у найвищих колах керівництва сформувалася думка про те, що журналісти, всупереч апатичній і приреченій думці про цілковиту неспроможність тележурналістики як такої, все-таки можуть добитися справедливості там, де її апріорі не може бути. Чому б тоді не перенести успішний досвід окремого журналіста на ширші обрії? Успіх «Грошей» та «Українських сенсацій» підтвердив: рішення про їхній запуск цілком себе виправдало.

«Вінцем творіння» у форматі таблоїдизованої соціалки на «1+1» стала програма Миколи Вересня «Табу». Це квінтесенція того, чого вимагає від телебачення нинішній глядач - за своїх мінімальних розумових зусиль отримати максимально насичений інформацією, але водночас соціально орієнтований продукт. І можна скільки завгодно, пінячись праведним гнівом, розпинатися філіппіками на адресу «пожовклого» Вересня та його роботодавців, але в «Табу» впіймано й зафіксовано той самий тренд, що його умовно можна визначити як спрага за справжнім життям на екрані.

Тим часом Новий канал, розбудовуючи власне поняття про соціально спрямований телепродукт, пішов шляхом максимального наближення форматів до прагнень пересічного глядача. Того самого, якого щодня дурять на базарах, у ЖЕКах та в ресторанах чи готелях. Тож на Новому торік хітами стали цілком прикладні програми «Ревізор», «Аферисти» та «Стороннім В». Остання, на жаль, через цілу низку причин проіснувала один сезон і благополучно закрилася. Гадаю, проблема тут не в низькому професіоналізмові авторів (бо робила її творча група «Ревізора», й «Телетріумф» 2012 року - це найкраща рекомендація), а в засадничій закритості переважної більшості житлових контор для журналістів. Проти цього залізобетонного муру навіть усміхнена чарівливість та вишуканий креатив ведучого не допоможе. Шкода, що вийшло саме так...

Тим часом у «Ревізорі» та «Аферистах» спрацювала саме ставка на максимальну наближеність до народу. Що може бути відраднішим для серця українця, якого дурять на кожному кроці, аніж показати, як на вудку шахраїв потрапляють такі самі «лохи»? Або ж - продемонструвати тому глядачеві, як запобігають перед суворою Ольгою Фреймут усілякі пройдисвіти з готелів чи ресторацій? Тільки одне: демонстрація покарання ошуканців або ж інструкція до їхніх махінацій, точніше, демонстрація того, як саме це робиться. Що успішно робили як «Ревізор», так і «Аферисти». Останні, щоправда, не дожили навіть до кінця року. Мабуть, набір афер, від яких можна вберегти глядача шляхом наочної демонстрації шахрайських технологій, вельми обмежений. Відтак творці «Аферистів» вимушено перекваліфікувалися на майстрів розіграшів, що органічно вписалися в інший тренд року - розважальний із елементами горору. Натомість команда «Ревізора» відважно продовжила свою «телетріумфальну» ходу неосяжними просторами батьківщини, тож цей соціальний проект Нового виявився найуспішнішим.

Щодо згаданих на початку публікації «Агентів впливу» на НТН (група каналів «Інтер») та «Критичної точки» (канал «Україна»), то ці програми журналістських розслідувань у сітці своїх каналів стоять уже не перший рік. Тож казати про потрапляння в модний тренд соціальних проектів минулого року тут не випадає. Іще одна причина, вибачте за різкість, маргінальності цих проектів - відсутність резонансних випусків, які б міняли долю або героїв, або авторів розслідувань так, як це траплялося з масштабними проектами подібних програм на інших каналах. Ну, а насамкінець доведеться озвучити не надто приємну для журналістів думку про ці проекти: зазвичай автори «Агентів впливу» та «Критичної точки» видають за ексклюзив те, що до них якнайдокладніше дослідили колеги з інших каналів чи друкованих ЗМІ або ж інтернет-ресурсів. Проте сама наявність цих проектів у сітках обох каналів свідчить - соціалка взагалі й програми журналістських розслідувань зокрема настільки затребувані глядачем, що їхня присутність вважається справою престижу.

Ну, а ТВі свої проекти розслідувань узагалі зробив фішкою. Як зразок гучного соціального проекту, без перебільшення, хітом у своїй ніші можна назвати торішній документальний фільм журналіста програми «Знак оклику!» Костянтина Усова про Лук'янівський СІЗО. Він викликав настільки широкий резонанс, що автор на хвилі популярності навіть балотувався до Верховної Ради. І це попри те, що ТВі прожив увесь минулий рік під шаленим пресингом податкової на тлі масових відмикань каналу в регіонах. Проте це не завадило ТВі зберегти в сітці «Знак оклику!» та розширити хронометраж іще однієї програми розслідувань, цього разу - зловживань у царині держзакупівель , «Тендер ньюс» - уже цього року.

Поза всяким сумнівом, головною тенденцією телебачення минулого року (втім, вона триває вже досить давно, і не лише в Україні) можна вважати тотальну таблоїдизацію, інакше - пожовтіння всього телевізійного контенту. Проте приклад деяких українських телевізійників показує: навіть через призму жовтизни можна робити продукт, за який не буде соромно.

Фото - politics.comments.ua