Що нам робити з нашою телеісторією?

10 Серпня 2006
17579
10 Серпня 2006
11:19

Що нам робити з нашою телеісторією?

17579
Постійна боротьба з тоталітаризмом – питома ознака демократії; відсторонення від такої боротьби – один із симптомів відсутності справжньої демократії.
Що нам робити з нашою телеісторією?

“Нам би та їхні проблеми!” Ця “нестандартна” думка з‘явилася у мене, коли “Подробности” телеканалу “Інтер” принесли вістку про заборону у Польщі показу популярних серіалів “Чотири танкіста і пес” (“Czterej pancerni i pies”) та “Ставка більша за життя” (“Stawka wieksza niz zycie”). Мовляв, ці досі популярні серед дітей і молоді країни фільми неправильно показують історію Другої світової війни. “Нас обурює те, що німців показували як банду ідіотів, а це була дуже сильна армія тоді, перемогти її було важко. А банду ідіотів і діти можуть перемогти. Не показаний трагізм війни, у фільмі війна – це пригода”, - заявив заступник голови об‘єднання ветеранів Армії Крайової Тадеуш Філіпковський (саме це об‘єднання домоглося від керівництва національного телебачення заборони показу серіалів). Єжи Буковський, прес-секретар правління організації ветеранів та партизанів POKiN наголосив, що великі сумніви у членів організації викликають обставини появи головного героя у Сибіру і зображення братерства польської та російської армій: “Можна було у це вірити тридцять років тому, а не зараз”. А польські телевізійники вже заявили, що мають намір зняти нові серіали, де буде представлений більш вірний погляд на національну історію.

Залишається ще раз сказати: “Нам би та їхні проблеми!” Адже на телеекрані України відсутні взагалі будь-які серіали (крім кількох документально-публіцистичних і “Роксолани”), де наша національна історія була б представлена хоч якимось пристойним чином. А, пробачте, я забув про телевізійну версію “Вогнем і мечем”... Шансів же на те, що з‘являться вітчизняні художні серіали, які міститимуть бодай наближення до історичної правди і які можна буде дивитися, близькі до нуля. Ні, поодинокі фільми є, але це не серіали; якщо ж ідеться про імпортний історичний телесеріал, можна не сумніватися: в ньому показане що завгодно, крім історичної правди, тим більше – крім її українського виміру.

Але чи означає сказане, що проведена правим урядом Польщі акція проти комуністичної телеспадщини не може і не повинна стати поштовхом до дискусії в Україні? Гадаю, що предмет для розмови існує. Передусім тому, що йдеться про речі справді засадничі: про подолання тоталітарної спадщини, про декомунізацію суспільства і про місце телебачення у формуванні масового погляду на історію.

Щодо останнього, то навіть у найдемократичніших країнах, де дуже багато говорять про відстороненість та об‘єктивність телебачення, насправді надають величезного значення телеіндустрії, коли йдеться про бачення історії. Але відмінність демократій від тоталітарних держав у цьому сенсі принципова: обстоюючи цінності свободи людини та незалежності країни, “нормальне” телебачення виховує у глядача не тільки відразу до деспотизму, а й критичний погляд на дії вітчизняних політиків, уявлення про поліваріантність правди, коли йдеться про долі людей (скажімо, хоча Північ США у громадянській війні мала за собою “велику” історичну правду, на боці багатьох жителів Півдня була правда екзистенційна, життєва, особистісна). І коли Україна взагалі практично не “перекриває” свою історію за допомогою телевізійного інструментарію, коли вона віддає історію на відкуп іноземним, переважно російським, авторам, котрі нерідко дуже своєрідно поводяться з фактами, чи заповнює телевакуум стрічками радянського часу, то з якого дива населення держави, а передусім молодь, буде шанобливо ставитися до цієї держави?

Леонід Хомяков, котрий надрукував у “Вечерних вестях” №114 статтю “Чи потрібно забороняти історичні серіали?”, підтримує рішення польської влади і вважає, що Україні варто було б взяти на озброєння методи наших сусідів, адже досі “ми вивчаємо історію за “старими добрими” радянськими фільмам. Прикладом таких вщент фальшивих у сенсі відповідності історичній правді стрічок Леонід Хомяков вважає “Державний кордон”, “Народжена революцією”, “Визволення”. Ніде правди подіти, два перших телесеріали, героями яких є чекісти-прикордонники та радянські міліціонери, зроблені у кращих традиціях комуністичної пропаганди і можуть викликати лише регіт у людей, більш-менш обізнаних з історією. Так само як череда поганих анекдотів виглядають сцени зі Сталіним та Жуковим з “Визволення”. Скажімо, у фільмі наказ провести артилерійську контрпідготовку на Курській дузі віддає Жуков, тоді як насправді він не захотів брати на себе відповідальність, а відтак наказ віддав Рокосовський, що засвідчено документально. Так само брехливою є сцена, скажімо, танкового бою під Прохорівкою, який насправді закінчився жахливою поразкою 5-ї гвардійської танкової армії і перемогою 2-го танкового корпусу СС. Але от сцени на рівні полк-батальйон-рота у “Визволенні”, особливо у двох перших частинах фільму, нерідко показані достатньо правдиво. Можливо, просто слід супроводжувати показ кожного фільму кваліфікованим коментарем історика, який розкладатиме все по поличках? Навіть зі стоп-кадрами, коли кінотелебрехня стане просто-таки нестерпною?

Проте суспільна місія зазначених Леонідом Хомяковим (й інших, ним не названих серіалів) в одному, найважливішому вимірі істотно відмінна від “Чотирьох танкістів...” та “Ставки...”. Ці два польські серіали стверджували національну гордість, причетність до Великої Історії – мовляв, ми, поляки, зробили не останній внесок у перемогу над нацизмом, тільки ми, крім радянських військ, штурмували – і взяли! – Берлін. А от радянські серіали стверджували – у річищі відомої сталінської вказівки – провідну роль російського народу у перемозі, а дії та долі представників інших народів розглядали під ракурсом інтересів Москви. Суперрозвідник же Я-23, він же капітан Клос, діяв не в ім‘я Радянського Союзу, а в ім‘я Польщі, хоча і “народної”. Так само і герої “Танкістів...”: для них орієнтиром була омріяна, справедлива, народоправна Польща (між іншим, довоєнна Річ Посполита, якщо хто забув чи не знає, була в останні роки свого існування відверто авторитарною державою).

Й інша істотна відмінність від радянських телесеріалів: звичайно, у “Танкістах...” сказана далеко не вся правда про війну, але відвертої неправди немає (якщо не рахувати того, що герої часом нищать ворога пачками, але цього вимагає жанр героїчної легенди, ледь не казки для підлітків та дорослих: четверо героїв і вірний пес рушають на битву зі страшним тевтонським драконом...). Коли з цензурних умов правду не можна було сказати, автори серіалу просто обходили стороною цей момент: справді, незрозуміло, як головний герой Янек потрапив до Сибіру (власне, на Далекий Схід, до Тихого океану); але не сказано й неправди про те, як його туди доправила дбайлива радянська влада для поправки здоров‘я. Чи, скажімо, раптом у Сибіру, десь поблизу Байкалу, Янек, який їде на фронт, зустрічає цілий ешелон із поляками. Як туди вони потрапили? Не сказано – але кожен може додумати сам. Чи трагічне Варшавське повстання, якому Сталін наказав не допомагати; але ворожий снаряд влучає у танк “Рудий” якраз тоді, коли той намагається прорватися через Віслу на допомогу повсталим. А далі – шпиталь, далі – повернення на фронт за кілька місяців після придушення нацистами повстання, отож неправда знову не сказана. Нарешті, про Армію Крайову, ветерани якої домоглися заборони показу телестрічки і яка у роки війни змушена була воювати з Червоною армією, коли та почала її знищувати у 1944 році, ані у книзі, ані у фільмі немає ні слова! Так, історія виявилася спотвореною, - але порівняємо це мовчання про те, про що знала вся Польща, з тим, як у “Державному кордоні” та інших серіалах показані “банди українських націоналістів”...

Між тим, у Польщі не всі згодні із забороною, яку здійснила права влада братів-близнюків Качинських (один – президент, інший – прем‘єр). Ветерани Армії Людової (інша партизанська сила, яка орієнтувалася на Польщу в союзі з СРСР) вважають заборону досі популярних “Танкістів...” політичною цензурою і великою дурістю. “Всі їхні спроби принизити роль подій і фільму говорять про те, що вони не здатні переконати суспільство, що їхній погляд на події 62-річної давнини вірний”, - стверджує вояк Армії Людової Ярослав Счежепаньський. Може, воно й справді так? Особливо у порівнянні з українською реальністю, коли ми не маємо навіть своїх “танкістів” чи “клосів”, не кажучи вже про більш правдивих в історичному сенсі персонажів телесеріалів, а наші телевізійники знімають “вітчизняні” стрічки, де фактично стверджується спільність історичних доль з комуністично-чекістською Росією...

Але все ж таки щось із нашою телеісторією робити треба. По-перше, слід рішуче заборонити трансляцію всіляких “Державних кордонів” як відвертої тоталітарної пропаганди. Ніхто ж у сучасній Німеччині, крім хіба що політичних маргіналів, не протестує проти того, що телебачення не показує “Єврея Зюсса” чи “Гітлерюгенде Квекса”. Постійна боротьба з тоталітаризмом – питома ознака демократії; відсторонення від такої боротьби – один із симптомів відсутності справжньої демократії. По-друге, варто було б впровадити щось на кшталт добровільно-примусового “податку на серіали” для знаних олігархів. Яким чином це зробити – справа влади. Але українська історія ХІХ-ХХ століть має стільки захоплюючих сюжетів саме для телевізійних серіалів, зроблених у найрізноманітнішій стилістиці. По-третє, існує чимало західних (у широкому сенсі цього терміну) телевізійних серіалів на історичну тематику; можливо, і на цьому полі щось варто пошукати, щоб зазирнути через екран телевізора в історію Європи, і не тільки Європи?

А “Чотирьох танкістів і пса”, думаю, у Польщі за якийсь час знову будуть транслювати. Ймовірно, разом із короткими коментарями до кожної серії. Наприклад, про те, що чекало на радистку Лідку, коли вона одружилася з танкістом-грузином Григорієм і поїхала разом із ним у сталінську Грузинську РСР. І, звичайно, разом із іншими, не менш вправно зробленими серіалами, де погляд на воєнну історію буде значно об’єктивнішим, сказати б, стереоскопічним. І знову залишиться зітхати: “Нам би та їхні проблеми!” Бо ж шансів на те, що нам ближчими десятиліттями вдасться піти польським шляхом у цьому питанні (про інші просто мовчу), практично немає. Якщо, звичайно, не станеться якогось політично-культурницького дива.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
заступник головного редактора журналу «Сучасність», для «Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
17579
Теги:
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду