Цікава картинка вимальовується на нашому телебаченні. З одного боку, чимале число опозиційних політиків просто-таки рветься на прямі ефіри, щоб за їхньою допомогою здобути чи підвищити популярність (власну чи своєї партії), - і це цілком зрозуміло та логічно. З другого боку, перелітна зграйка провладних депутатів, яка перманентно перекочовує з одного телеканалу на інший, схоже, вже не має, чого втрачати, тому не зважає на жодні норми цивілізованих дискусій, знижуючи тим рейтинг своїх політичних сил до рівня власного, тобто до рівня плінтусу (що зайвий раз засвідчило щойно проведене Київським міжнародним інститутом соціології опитування, за яким виборчі рейтинги Партії регіонів та «Сильної України» за рік упали аж удвічі). Парадокс? Так, якщо дивитися на це під оглядом євроатлантичних політичних правил гри. Ні, якщо брати до уваги євразійські традиції.

Не забуваймо, що на перших же відносно вільних виборах до Державної Думи Російської імперії у 1906 році прибічники самодержавства зазнали нищівної поразки. І що ж? Імператор просто розігнав цю Думу. Так само, як і наступну, що виявилася ще більше налаштованою на поступ демократії (страшно сказати, тоді було підготовлено навіть законопроект про надання Україні автономії...). А після цього розгону самодержець разом із прем\'єром-«реформатором» Петром Столипіним запровадив новий виборчий закон, за яким більшість депутатських місць у новій Думі автоматично одержували представники 1/10 частини населення імперії (у соціально-економічному плані - далеко не завжди найактивнішої і найпрогресивнішої). Чим не взірець для наступних поколінь євразійських політиків? У цьому сенсі більшовикам було що наслідувати - не випадково ж Максиміліан Волошин напише вслід подіям: «В комиссарах - дурь самодержавья»...

На що ж спиралося самодержавство, котре зухвало ігнорувало народний вибір, крім як на військово-поліцейську та чиновно-бюрократичну машини? Передусім - на ту аморфну, але потужну силу, яка звалася чорносотенством. Ідеться не так про певні організації на кшталт «Союзу Михаїла Архангела», як про догматично зашорену людську масу, завжди готову підтримати владу в її боротьбі проти «надто розумних», проти різного роду «інородців», проти «сектантів» та «іноземних упливів». Парадоксальним чином саме цю масу, тільки оплавлену в горнилі світової війни, використали більшовики, вони ж «большаки» (у російській традиції большак - це старший син, який за відсутності господаря великої патріархальної сім\'ї виконує його обов\'язки; господар - себто самодержець Микола ІІ - зрікся престолу, тож його місце цілком логічно посів головний «большак» Ленін). Ну, а далі ланцюжок пішов аж до Путіна, котрий посів престол завдяки спровокованій Луб\'янкою новій кавказькій війні та гаслу: «Мочити в сортирі!»

Можуть запитати - а при чому тут Україна та її телебачення? А при тому, що в Україні вже вдруге (першим був Кучма в 1999 році) главою держави обирають діяча, який демонстративно відмовляється від теледебатів зі своїми опонентами. Стилістика Миколи ІІ, тільки в модернізованому (а заодно й примітивізованому) вигляді - про що можна дискутувати з «якимись там» - коли Я, і тільки Я володію абсолютною істиною. І, ясна річ, апеляція до найбільш примітивних соціальних інстинктів та світоглядних догм, серед яких далеко не останнє місце посідає ненависть до «інородців» та «іновірців».

Що ж стосується різних там виборів, то яке значення має думка електорату? Парламент, звичайно, в крайньому разі можна й розігнати (така погроза пролунала, якщо пам\'ятаєте, одразу після другого туру виборів), але ж можна й «тушкувати», чи не так? Отож, як і за Миколи ІІ та Столипіна, маємо те, що маємо: парламентську більшість, яка базується як на відносній, так і на абсолютній меншості голосів виборців. За такої практики падіння виборчого рейтингу аж удвічі не страшне - по-перше, змінюється в потрібний бік виборчий закон, по-друге, виводяться за межі поля політичної гри найбільш небезпечні опозиціонери, по-третє, за допомогою телебачення максимально «вмикаються» чорносотенні (які за майже сто років практично зрослися із «червоносотенними») інстинкти. От для роз\'ятрювання цих інстинктів і потрібні перелітні телезграйки тих, кому нічого втрачати в очах притомної більшості українського суспільства.

«Шустер live», Перший національний, 8 липня 2011 року

Біля мікрофона один із лідерів БЮТ-«Батьківщини» Олександр Турчинов. Персонаж, як на мене, неоднозначний, але ж хіба це підстава для того, щоб його постійно перебивати і не давати висловити свою думку (тобто, власне кажучи, перешкоджати реалізації конституційної гарантії свободи слова)? Тим більше неприпустимо ще й інкримінувати йому належність до баптистів. Але чого не зробиш для того, щоб підігріти чорносотенні інстинкти певної частини населення!

І що цікаво: опонентка (якщо можна вжити це нейтральне слово) Турчинова, депутат від ПР Інна Богословська, людина, яка є заслуженим юристом України та депутатом Верховної Ради кількох скликань, яка свого часу отримала вузівський диплом із відзнакою та навчалася в аспірантурі, не тільки називає Турчинова «лідером секти», а й демонстративно порушує питання про «канонічність» чи «неканонічність» цієї «секти», роблячи вигляд, наче ніколи нічого не чула про баптистів і про світовий протестантизм...

Не дивно, що Турчинов дещо розгубився й обмежився загальниками, хоча міг би і сказати, що у світі сьогодні понад 110 мільйонів баптистів, що ними були і є такі відомі навіть на наших теренах діячі, як письменники Джон Мільтон та Даніель Дефо, такі актори, як Кевін Костнер та Едді Мерфі, такі лауреати Нобелівської премії миру, як Мартін Лютер Кінґ та Альберт Ґор, зрештою, як і президенти США, як Абрахам Лінкольн, Ендрю Джонсон, Гаррі Трумен, Джиммі Картер та Білл Клінтон. А найвідоміші, мабуть, баптисти на наших теренах - батько й син, Георгій і Петро Вінси, в\'язні радянських таборів (молодший Вінс був членом Української Гельсінкської групи). Між іншим, опонентка Турчинова не раз прилюдно хвалилася своєю причетністю до дисидентського руху - то про Вінсів вона просто не могла не знати. Але чого тільки не зробиш, щоб викликати у плебейства недовіру і зненависть до різних там «неканонічних інаковірців»!

Утім, водночас треба й обґрунтовувати переваги новітнього варіанту ідей «самодержавства, православ\'я, народності». А відтак із вуст політика і юриста зривається воістину геніальна фраза: «У країні, яка корумпована зверху донизу, боротися з корупцією можна тільки зверху». Маємо фюрер-принцип у чистому вигляді - і, ясна річ, спрямований проти громадянського суспільства. Очевидно, боротьбу з корупцією знизу владі слід жорстоко придушувати, чи як? Чи не зважати на неї? Чи депутатка хотіла сказати, що в Україні всі громадяни - наскрізь корумповане бидло, нездатне навіть хотіти захистити власні інтереси? Та чорносотенну публіку такі тонкощі ніколи не цікавили, для неї головним у житті була наявність царя/генсека/президента, який звільняє тебе від необхідності мислити самостійно...

Отож можна тільки поаплодувати Арсенію Яценюку, Миколі Катеринчуку і В\'ячеславу Кириленку, які солідаризувалися з Турчиновим та разом із ним залишили студію прямого ефіру. А водночас можна поспівчувати Леонідові Кравчуку, який останнім часом так намагається вкоренитися в якійсь зі щілин у моноліті новітнього режиму, що виносить за дужки моральні і навіть особисті чинники (варто згадати, як опонентка Турчинова у минулі часи не раз поливала словесним брудом Леоніда Макаровича...). І, звісно, не варто дивуватися поведінці «незалежних експертів», жоден із яких не зробив навіть спроби полишити цей чорнорото-чорносотенний телешабащ.

Далі буде - ще й не те?