Завжди знайдуться журналісти-практики, теоретики нашої професії і просто мудрі люди, котрі переконані: документальне кіно повинно бути або соціально-публіцистичним, показувати та розвінчувати негаразди та гостро ставити проблему, або його не повинно бути взагалі. Для таких людей не існує пізнавальної документалістики на кшталт каналу Discovery. Все, крім політики та соціальних негараздів, а також все, де не говорять про пошук національної самоідентифікації українця – від лукавого.

 

Таким людям краще не псувати собі настрій і не дивитися документальних фільмів із циклу «Таємниці радянського дефіциту», який є продуктом власного виробництва каналу «Інтер» (студія «07 продакшн», автор Ілларіон Павлюк, режисер Софія Чемерис) і несе в собі заряд дивного інформаційного позитиву. Принаймні, на перший погляд.

 

Нам уже показали дві частини цього проекту: «Ширвжиток» («Ширпотреб», ефір 24 січня, «Інтер», 22.30) та «Смачна і корисна їжа» («Вкусная и здоровая пища», ефір 31 січня, там же, о тій же годині). Попри комерційне слово «таємниці» в назві, сам фільм насправді не розкриває аж таких страшних таємниць. Можна відзначити хіба що кілька маленьких сенсацій, котрі справді піднімають завісу над певними явищами. Наприклад, розповідь про зйомки рекламного фільму з життя пересічного українського радянського шахтаря. Його власна квартира в Харкові виявилася малесенькою і тісною, телевізійна апаратура туди не влазила. Тому побут зразково-показової родини знімали в Києві, в павільйонах студії імені Довженка. Чи, скажімо, інформація про походження назви та справжню вартість знаменитої «Докторської» вареної ковбаси. Виявляється, собівартість продукту в п’ять разів перевищувала роздрібну ціну, а обсяги виробництва реально зростали щороку. При цьому ковбаса за межами обласних центрів Росії, України та Білорусії (саме про ці колишні радянські республіки говорять документалісти) лишалася абсолютним дефіцитом, а в великих містах за нею шикувалися черги.

 

Позитив – саме у відсутності нової інформації при наявності помітного ексклюзиву. Чи не вперше інтерв’ю дають творці промислового та продуктового радянського дефіциту: екс-керівник фабрики «Броваримеблі», екс-міністр торгівлі СРСР, провідні працівники київського заводу «Маяк» (виробник магнітофонів мав гриф «цілком таємно», бо був підрозділом оборонки), головні конструктори, модельєри, технологи, товарознавці. Та їхні коментарі жодних фактів нашого минулого не ставлять із ніг на голову. Герої циклу лиш підтверджують те, що знали і про що здогадувалися ті, кому сьогодні за сорок. А саме: товари в нас були якісні, ось тільки асортимент маленький. До того ж люди стабільно отримували платню, і значить – могли планувати витрати. Гроші на руках були, але хороші товари не завжди доходили до прилавків. Значить, купити за ці гроші не було чого. Тому народ відкладав їх до кращих часів, накопичуючи сотні і тисячі. Тепер уряд робить вигляд, що повертає людям ті втрачені радянські накопичення.

 

Залишалися неліквіди, і ті, хто виріс та змужнів у СРСР, знає це. Наприклад, валом було маргарину. З «Таємниць радянського дефіциту» ми дізнаємося: план по виробництву цього продукту харчування в нас перевиконували, премії виробники отримували, проте попитом навіть високоякісний маргарин не користувався.

 

Вплив у радянському суспільстві мали ті, від кого залежав розподіл якісних товарів народного споживання: білоруських холодильників, російських автомобілів та «Жигулівського» пива, українських ковбас, автобусів, телевізорів та магнітофонів, далекосхідної ікри тощо. І це – теж не таємниця, а зайвий раз підтверджена істина.

 

У цьому – згаданий позитив проекту. Колись у старому радянському фільмі «Стережись автомобіля!» (до речі – теж про дефіцит, на спекуляції яким погрів герой Андрія Миронова) прозвучала фраза: «Приємно дивитися стрічку, наперед знаючи, чим вона закінчиться». З усіма тезами творців «Таємниць радянського дефіциту» аудиторія 40+ згодна. Жодне твердження і жоден коментар не полемічний і не провокаційний. Можуть, правда, обуритися націонал-патріоти. Чому, наприклад, фільм російською мовою? Справді, закадровий авторський текст не зайве було б начитати українською. Принаймні, для показу фільму в Україні… Або: чому не підкреслено, що Українська РСР годувала та забезпечувала весь Союз? Та, на мою думку, тут це зайве. Тільки сліпий та глухий глядач не побачить, не почує і не зазначить для себе: більшість дефіцитних товарів справді вироблялися на території України і йшли в засіки Батьківщини. Тієї, єдиної, якою для нас тоді був Радянський Союз. І частиною історії якого є історія України, як би це комусь не було неприємно усвідомити.

 

Взагалі програми, проекти та фільми, основою для яких є наша спільна, насамперед – із Росією, історія дуже вдячний і водночас зручний матеріал для роботи. Крім жартів: розкривати страшні, сумні чи до смішного парадоксальні таємниці і секрети радянської доби вигідно з усіх точок зору. Наїхати на Брежнєва чи Щербицького або на союзних та республіканських міністрів чи окремих особистостей вигідніше та безпечніше, ніж давати оцінку сучасникам за межами якої-небудь телевізійної «Свободи». А глядачі з категорії 40+ до того ж повернуться в не таке вже далеке минуле.

 

Проте ностальгія, якою перейметься цільова аудиторія «Таємниць радянського дефіциту», буде чимось типу ностальгії за злиднями. За сенсом життя, який вбачався у стояннях у кілометрових чергах за ковбасою чи цукерками, пошуку «потрібних людей», котрі можуть забезпечити шампанське, свинячу вирізку та червону ікру на святковий стіл у ресторані, у записі в чергу на чорно-білий телевізор «Таурас» чи кольоровий «Електрон». Успіхом вважалося не підвищення платні на «червонець», а можливість витратити його з користю для шлунку чи благоустрою власного помешкання.

 

Словом, «Таємниці радянського дефіциту» – це ностальгія за показушною економічною стабільністю. Адже сьогодні кожен (крім українських політиків усіх рівнів) налаштований не на життя, а на виживання. На моментальне заробляння грошей у конверті, відкладання іноземної валюти на «чорний день», а не на розумне витрачання заробленого.