13:50
Понеділок, 9 Грудня 2019

Назад у давно минуле майбутнє з Борисом Патоном на «Інтері»

Телеканал «Інтер» і герой його фільму «Борис Патон. Людина майбутнього» знайшли одне одного в погляді на величну історію Радянського Союзу.
Назад у давно минуле майбутнє з Борисом Патоном на «Інтері»
Назад у давно минуле майбутнє з Борисом Патоном на «Інтері»

Якщо ви думали, що люди майбутнього – Ілон Маск чи Нікола Тесла, ви глибоко помилялися. Принаймні, в уяві документалістів українського телеканалу «Інтер». Бо тут людиною майбутнього назвали Бориса Патона, 101-річного президента Національної академії наук України у документальному байопіку «Борис Патон. Людина майбутнього». В ефір цей фільм вийшов 30 листопада, за кілька днів після чергового (дай боже, не останнього) дня народження героя 27 листопада.

Назва звучить дуже пафосно й перфектно. Я би навіть сказала, плюсквамперфектно. Є в граматиці такий термін для визначення давно минулого часу – плюсквамперфект. Означає невідворотну й непоправну дію, яка відбулася не просто в минулому, а в дуже далекому минулому.

Проте для авторів не лише цього, але й усієї лінійки біографічних фільмів «Інтера» про видатних людей України, від Миколи Амосова до Петра Толочка, їхні герої (зазвичай більшість із них носить звання Героя з великої літери, й не має значення, якої держави, Радянського Союзу чи України) саме ті, від кого залежить майбутнє.

Вибачте, але про яке майбутнє можна говорити, коли установу, покликану розвивати науку, очолює 101-літня людина? Цей факт свідчить виключно про те, що нинішня українська наука догризає залишки радянської, занепадаючи буквально на наших очах. При цьому у фільмі безальтернативність Бориса Патона на посаді президента НАНУ підкреслюють розповіддю, як його 2015 року буквально вмовили балотуватися на цю посаду, хоча він і не збирався цього робити.

У біографії 101-літнього героя фільму про «Людину майбутнього», яку штрих-пунктирно переказують автори, є безумовно дуже яскраві сторінки. Той же метод зварювання швів у відкритому космосі, застосування методу зварювання живих тканин у хірургії чи участь у порятунку людства від ядерної загрози після Чорнобильської катастрофи.

Телеканал «Інтер», нагадуючи глядачеві про науково-практичні заслуги перед державою безальтернативного президента НАНУ, робить нібито й добру справу. Але до чого тут Україна? Адже, на переконання авторів «інтерівського» фільму, їхній герой Борис Євгенович Патон разом зі своїм батьком Євгеном Оскаровичем заслуговують найвищого вшанування виключно за те, що творили оборонну міць тоталітарної держави СРСР. Ціною в десятки мільйонів жертв, якою та міць досягалася, автори фільму не переймаються. І це дозволяє віднести черговий документальний проєкт українського каналу до суто російського наративу.

У цьому наративі не існувало й не існує України як незалежної держави, а ті українські науковці, що вціліли після червоного терору та сталінських репресій, ревно служили єдиній Батьківщині – Радянському Союзу. Хай навіть при цьому суто фізично перебуваючи на території «Академии наук УРСР» у Києві.

Автори чергової прокремлівської агітки, на яку перетворився врешті-решт документальний проєкт про видатного українця, мали шанс скерувати свою розповідь у неупереджений бік. Окреслюючи біографію батька нинішнього президента НАНУ Євгена Патона, закадровий голос говорить про «блискучу європейську освіту Євгена Оскаровича», що й дозволила йому в 1904 році отримати місце в Київській політехніці, на той момент – одному з провідних навчальних закладів технічного спрямування в Європі. І тут можна було б порівняти в можливостях щодо освіти між батьком і сином Патонами. Адже Борис Євгенович, на відміну від батька, який народився в Ніцці, все своє життя провів за залізною завісою, не маючи жодної змоги виїжджати за кордон. Але про це у фільмі «Інтера» – жодного слова.

Підозрюю, що, якби не суто випадковий збіг дня народження героя з днем заснування Академії наук України указом Гетьмана Павла Скоропадського 27 листопада 1918 року, автори фільму дату створення НАНУ взагалі б не згадали. Але довелося, бо хоч-не-хоч, а такий красивий збіг обставин – справжній подарунок.

На підставі цього можна було б розгорнути суто український наратив, для початку розповівши, як розвивалася Академія наук України в період нетривалої незалежності України до цілковитого знищення будь-яких паростків незалежної наукової думки в тоталітарні часи голодоморів і репресій. А далі можна було б запропонувати глядачеві уявити, яких результатів досягли б українські вчені, якби Українська держава зберегла незалежність бодай на кілька десятиліть.

Проте на «Інтері» згадали про історичний контекст заснування Національної академії наук одним реченням, мовляв, тоді «режим Павла Скоропадського» (не Українська держава, як тоді офіційно називався гетьманат від квітня до грудня 1918 року в усіх міжнародних документах) перебував на межі краху, а Київ потерпав від навали різноманітних банд.

Так само автори «інтерівського» кіно про Бориса Патона як людину майбутнього не скористалися жодним із шансів пояснити, чому Герой України, «дважды Герой Социалистического труда», так і не став лауреатом Нобелівської премії. Саму «нобелівку», якої українські вчені так і не удостоїлися, хоча й були за крок від неї, тут таки згадують. Але виключно в контексті загальних досягнень НАНУ під керівництвом Бориса Патона. Нана Войтенко, завідувачка лабораторії сенсорної сигналізації Інституту фізіології імені Богомольця, не без жалю розповідає, що саме українські фізіологи відкрили два рецептори, які лежать в основі передачі больового сигналу, поділившись цим відкриттям із німецькими колегами. Останні, за її словами, «их немножко доработали» і...отримали Нобелівську премію з фізіології.

Головний пафос у фільмі про патріарха української науки на «Інтері» зосереджено на величі досягнень радянської науки взагалі й ролі в ній Бориса Патона. Зокрема, його ролі у «Великой Отечественной войне». Адже згідно з російським наративом, редактори фільму цілком у дусі російського «побєдобєсія», де героя треба показати жертвою віроломної фашистської навали, кажуть, що саме 22 червня мав відбутися захист дипломної роботи випускника Індустріального інститут в Києві (нині КПІ) Бориса Євгеновича Патона, який закінчив навчання за фахом інженера-електрика.

Як відомо з усіх кінохронік та художніх фільмів «про війну», 22 червня 1941 року випало на неділю. І якщо в шкільні випускні напередодні віриш завдяки численним спогадам, то повірити, що саме на неділю 22 червня в Київському індустріальному інституті призначили захист дипломів, неможливо. Але для пропагандистів російського наративу з каналу «Інтер» ця дата сакральна. Попри навіть те, що головний внесок у створення броні для знаменитого танку «Т-34» зробив не Борис Євгенович, а його батько Євген Оскарович Патон. Як випливає навіть із дуже скупого на факти фільму, Борис Патон став лише продовжувачем справи свого батька, позбавлений найважливішого – блискучої європейської освіти та взаємодії зі світовою науковою елітою, які могли б дати старт для неймовірних наукових відкриттів.

Історія, звісно ж, не знає умовного способу. Але, здається, і Євген Оскарович, і Борис Євгенович Патони, опинившись поза межами «великої зони», могли досягти набагато більшого в науці, якій присвятили життя. Шкода, що автори фільму «Борис Патон. Людина майбутнього» навіть не спробували створити картину альтернативної історії в стилі Дмитра Шурхала. Як на мене, вона б вийшла набагато цікавішою, ніж абсолютно плаский і пафосний прорадянський фільм.

До речі, ще одним показником того, що НАНУ під орудою Бориса Патона тихо жевріє на межі напіврозпаду, є рівень спікерів фільму. Адже серед тих, хто співає осанну Борисові Патону, лише одна з реального західного світу – виконавча директорка міжнародного інституту електрозварювання Сесіль Майєр у Франції. Всі інші – або ж підлеглі Бориса Євгеновича з НАНУ, на кшталт уже згаданого Петра Толочка, відомого прибічника «триєдності слов'янських народів», та одіозного академіка Володимира Семиноженка, або ж російські космонавти Світлана Савицька з Володимиром Джанібековим укупі з Юрієм Балегою, віце-президентом російської Академії наук.

Але не можна не помітити, що телеканал «Інтер» і його герой знайшли одне одного. Таке враження складається у фіналі, коли ведучий каналу Андрій Данилевич поцікавився, як його візаві ставиться до переписування історії й перейменування вулиць у межах законів про декомунізацію. «Я отношусь полностью отрицательно к этому. Это недопустимо. Это действительно Великая отечественная война», – відповідає президент Національної академії наук України. На цьому автори могли би й крапку поставити, але ні. Вони вирішили ще раз підкреслити свою відданість російському наративу про історію Радянського Союзу врочистою начиткою: «Сегодня блики патоновской сварки озаряют весь мир!».

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1426
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2020 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду