12:09
Вівторок, 2 Квітня 2019

Майкл Джексон і його жертви: говорити тепер можна все, що завгодно

«Детектор медіа» публікує дві рецензії на документальну стрічку, яка викликала неабиякий резонанс у світі та глибокі дискусії. Дискусії як мистецькі, так і щодо соціальних, моральних проблем, які ставить фільм «Залишаючи Неверленд» перед сучасним суспільством і кожним з нас.
Майкл Джексон і його жертви: говорити тепер можна все, що завгодно
Майкл Джексон і його жертви: говорити тепер можна все, що завгодно

Текст Андрія Кокотюхи читайте тут.

Чотиригодинний фільм «Залишаючи Неверленд» / «Leaving Neverland», який веде мову про ймовірних жертв сексуальної поведінки Майкла Джексона Вейда Робсона та Джеймса Сейфчака, цікавий у першу чергу як витвір кінематографічного мистецтва, а також як транслятор певних сучасних установок щодо важливих суспільних речей, серед яких на першому місці доказовість сексуального насильства, яке начебто сталося багато років тому.

Щодо кінематографічних особливостей фільму, то в першу чергу слід виділити сценарій, який чітко і послідовно дотримується заявленої теми, розгортаючи її здебільшого через інтерв’ю двох головних персонажів, до яких додаються голоси їхніх близьких та родичів. Сама структура фільму тримається на лінійній оповіді: тема сексуальних злочинів Джексона тут розвивається крок за кроком і показана з точки зору головних героїв, а не з позиції можливого злочинця чи навіть позиції рідних жертви. Тут сама жертва ніби обирає власну долю в широкому сенсі цього слова – обидва хлопці з дитинства захоплювалися Майклом Джексоном, вважали його своїм кумиром, фактично обожнювали його. Вони прагнули наслідувати артиста, і на цьому шляху (а йдеться в першу чергу про імітацію зовнішнього вигляду та танцювального стилю) досягли неабияких успіхів. І як тільки випала нагода познайомитися з кумиром та стати близьким до нього, вони цією нагодою скористалися. І в цьому їхньому прагненні їх підтримали їхні рідні.

Себто в сюжеті стрічки важливою є не тільки добровільність входження персонажів до чужого життя, але й сприймання кумира як чогось абсолютного, надважливого для їхнього життя. Подальша історія – це розвиток стосунків Робсона та Сейфчака з Майклом Джексоном, який ніколи не приховував своєї прихильності до дітей, відчуваючи себе серед них як серед рівних. Через тридцять років після початку цих стосунків і через десять років після смерті самого Джексона обоє героїв кажуть, що ті стосунки були зовсім не такими, якими їх намагався показати світу Джексон, та й вони самі, коли на судах під присягою свідчили, що не мали жодних сексуальних стосунків зі співаком. Тепер прийшов час сказати правду. І вони її розповідають, вдаючись у ті чи інші подробиці та розкриваючи власну мотивацію.

Далі в сценарії стається перший драматичний поворот, пов’язаний з тим, що їхній кумир знайшов їм заміну. Це не зламало хлопців, і начебто зробило їх сильнішими. Кожен пішов своїм шляхом, а Робсон навіть досяг значного успіху як хореограф. Тлом ідуть оповіді про родинні стосунки, зокрема, із батьками та сестрами. До Джексона все це не має стосунку, проте доповнює драматизм самої історії, ніби провіщаючи попереду ще більше лиха.

Інший драматичний поворот стається тоді, коли персонажі остаточно дорослішають, знаходять собі пару і згодом починають відчувати певний неспокій – втрату сну, депресію і тому подібне. Близькі люди намагаються розібратися із ситуацією, проте чоловіки героїчно мовчать. Остаточний злам стається, коли в персонажів народжуються сини і вони розуміють, як це жахливо, що твоїх дітей може ґвалтувати педофіл. Відбувається звернення до психолога та пошук винних. Крім самого Джексона, ним виявляються рідні хлопців, зокрема, їхні матері, які допустили подібний розвиток подій. Після цього стається вихід персонажів у публічний простів з усіма наслідками – увагою ЗМІ, публічною полемікою і тому подібними речами.

Тобто сценарій фільму не включив у себе жодних доказів на користь слів обвинувачення, жодних заперечень цих слів, жодних альтернативних версій. Не дали слова стороні Джексона. Відтак, вийшов фільм, цілком побудований на сповіді двох гаданих жертв Майкла Джексона, які вижили і тепер розповідають свою історію світові.

Звісно, це далеко не перший і не останній фільм такої тематики і такого жанру – знаменитості часто опиняються під шквалом розмаїтих звинувачень. Яскравим прикладом тут може бути Вуді Аллен, якого вже майже тридцять років тримають під прицілом його колишня цивільна дружина Міа Ферроу та деякі з її дітей, зокрема, рідний син Вуді Аллена Ронан Ферроу.

І цій історію був присвячений ігровий телевізійний фільм «Любов і зрада: Історія Міа Ферроу» / «Love and betrayal: the Mia Farrow story» (1995), знятий на основі свідчень няні семирічної доньки Вуді Аллена Ділан, де так само дали слово тільки одній зі сторін. Імовірно, варто говорити про те, що подібні речі – просто частина кіно та телеіндустрії, яка, експлуатуючи інтерес широкої публіки до життя знаменитостей, заробляє грубі гроші та рейтинги. Чому б і ні?

І як у випадку з Вуді Алленом, на поверхню знову спливла педофілія, яка вже тридцять років залишається в центрі уваги західного суспільства як одна з найбільших жахалок. Навколо цієї теми, особливо в її бульварному варіанті, створено безліч усього – статей, книжок, фільмів. Для багатьох це просто золота жила, оскільки педофілія (до якої масова свідомість відносить усе, що їй заманеться) привертає до себе увагу своєю екзотичністю. Ця екзотичність почасти може бути пояснена не тільки табуйованістю подібного типу стосунків, але загальною нездоровою атмосферою щодо сексу, яка існує в пуританській Америці.

Не будучи юридичним, а тільки медичним терміном, педофілія опиняється в центрі різного штибу маніпуляцій та фантазій.

Тут варто глянути на масовий голлівудський кінематограф, який дивиться на так звану педофілію, до якої часто відносять стосунки нерівних за віком партнерів, як на щось однозначно небезпечне. Ба більше, в голлівудському кіно навіть простий адюльтер людей одного віку ніколи до добра не доводить. У студійному кіно ви не побачите некриміналізованих позашлюбних стосунків. Яскравим прикладом тут є трилер «Фатальний потяг» (1987), де одноразовий стрибок у гречку коштував дуже дорого видавничому адвокатові та його родині.

Що вже казати про стосунки між нерівними за віком партнерів. Спроба новітньої постановки «Лоліти» 1997 року викликала шквал протестів, при тому, що вік героїні був істотно піднятий, а сама вона зовні аж ніяк не була схожа на Лоліту з роману Набокова. Проте вихід фільму співпав зі черговою моральною панікою довкола педофілів та зачисткою інформаційного поля, жертвою якого незабаром стануть навіть серйозні академічні вчені.

Мова в такого типу кіно ведеться не тільки про так званих дорослих сексуальних хижаків, але й про самих підлітків, які можуть створювати небезпечні ситуації. Це почалося ще у 1940-х роках, в епоху film noir, коли на екрани були виведені юні маніпулятори-психопатки, які заради торжества власної волі вдавалися не тільки до брехні та перекручень, але й вбивства, і навіть самогубства. У вісімдесятих – дев’яностих це продовжилося в еротичному трилері, у якому дівчинка-підліток маніпулює дорослим чоловіком, штовхаючи його на необдумані й часто злочинні дії.

Тобто, так чи так, проте позашлюбна сексуальність, а також стосунки нерівних партнерів завжди були джерелом небезпеки для американців.

Проте ситуація сьогодні видається набагато драматичнішою, ніж у дев’яностих. Справа вийшла далеко за межі фільмів. З початком переслідування голлівудського продюсера Гарві Ванштайна та появою руху MeToo поле битви охопило всі публічні сфери американського суспільства. Тепер звинувачення в сексуальних злочинах можна оголошувати цілком бездоказово і заднім числом.

Власне, фільм «Покидаючи Неверленд» і є симптомом цього нового часу, коли потенційна жертва (або людина, яка себе такою називає) цілком звільнена від відповідальності за свої слова. Від неї не вимагають доказів і не зважають на попередні розслідування спеціальних служб тих самих справ і рішення судів. Більше того, потенційна жертва отримує співчуття одразу після оприлюднення своїх слів, а сам обвинувачений у ту ж мить підпадає під розмаїті санкції, які здійснюють численні добровольці, не чекаючи з’ясування правди. У випадку Джексона йдеться про відмову низки радіостанцій передавати його пісні і про інші подібного типу прецеденти. Ймовірно, ситуація буде поглиблюватися і перегляду буде піддано багато звичних речей, включно із презумпцією невинуватості.

Якщо ж повертатися до самого фільму, то перед нами цілком постановочний продукт, який і не приховує, що є таким. Про маніпулятивний сценарій ми вже сказали. Звертає на себе увагу гра акторів, розміреність, з якою виголошуються слова, драматичні паузи, однакові вирази облич головних героїв, які за власною стриманістю та врівноваженістю начебто приховують неймовірний внутрішній біль.

Сам фільм знятий якісно, тут немає нічого партизанського, телевізійного, сенсаційного, камера фільмує щедро, часто піднімається на землею. Епічна камера та епічна музика промовляють до нас ніби з вічності, вони ні в чому не мають сумнівів. А сама стриманість авторів стрічки, їхній олімпійський спокій під час фільмування свідчать, що правдою вони і не переймаються. Важливо було створити максимально комфортний для споживання фільм. Свого роду мильну оперу. У новому дивовижному світі інших варіантів не передбачено.

Фото: Tenplay

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1758
Переглядів
Коментарі
Ольга
15:39 / 04 Квітня 2019
Я про вас завтра покажу фільм, попробуй доведи, що це не правда. Майкла визнав суд невинним. КРАПКА. Дана стаття, як і фільм нічого корисного та правдивого за собою не несе. Хватить поливати покійного МАйкла підлими грязними видумками! Дизлайк!
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2019 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду