12:25
Вівторок, 10 Липня 2018

Триматися повної правди. Репліка на колонку Ігоря Луценка

Триматися повної правди. Репліка на колонку Ігоря Луценка
Триматися повної правди. Репліка на колонку Ігоря Луценка

Колишній відомий журналіст, а нині народний депутат Ігор Луценко опублікував колонку «Тримаймося правди». Матеріал цей присвячено гарячій проблемі, щодо якої суспільство є поляризованим. Головну ідею статті точно передає цитата з її першого абзацу: «Як би нас не намагалися цькувати ззовні і зсередини, ми, українці — не ксенофоби і не фашисти, ми лише захищаємо своє право».

Які ж золоті, які слушні слова! От тільки сама стаття пана Луценка здатна заронити в них сумніви. Й, на жаль, вона є яскравим, але далеко не єдиним прикладом подібного способу доведення, який спрацьовує тільки на гірше.

Так, поза всяким сумнівом, українці — не ксенофоби й не фашисти. В тому й лише в тому розумінні, що переважна більшість українців не є такими, українське суспільство в цілому не сповідує ксенофобію й фашизм, подібні переконання в Україні не є широко поширеними. Так і тільки так варто тлумачити цю фразу.

Але чи можна стверджувати, що жоден українець не є й не може бути ксенофобом і фашистом, що ніякі прояви ксенофобії й фашизму в Україні апріорі неможливі? Й що будь-яке порушення теми насильства на етнічному або расовому ґрунті є зловмисною вигадкою, спрямованою на паплюження України й українців? Звісно ж, ні — як і щодо будь-якої країни у світі.

Почитаймо статтю. Перший абзац починається так: «Історія перша. На початку 2014-го розпад армії сягнув свого максимуму. Звичайні громадяни України тоді взяли зброю і направили її проти іноземців, котрі в той час захоплювали наші міста і селища. Ми стали на збройну боротьбу з цими іноземцями...».

І от другий абзац: «Історія друга. У 2018 році розпад правоохоронної системи сягнув чергового дна. Поліція не реагувала на скарги екологів і звичайних обивателів про те, що група громадян захопила територію природно-заповідного фонду у столиці, нищить там дерева та засмічує територію. Ряд громадських об’єднань на численні прохання екологів змусили цю групу громадян залишити територію природного заказника, пропри їх агресивний спротив. Так сталося, що ці кривдники належать до однієї з національних меншин...».

Обидва абзаци завершуються однією й тією самою думкою: мовляв, українці не ненавидять росіян, а боронять свою землю; українці не ненавидять ромів, а ведуть боротьбу з варварством й антисуспільною поведінкою.

Маніпуляція «допоміжна»: чи впевнені ми всі, що розпад правоохоронної системи сягнув 2018 року нижчого дна, ніж, скажімо, 2013–2014 років, під час звірств беркутівців на Майдані? А чи за рік або два до того, під час «мирного» правління Януковича? Так і ввижається, що от-от буде написано: «Ну що, дострибалися, майдануті?» У тому розумінні, що так, правоохоронна система є безкінечно далекою від норми, але вести мову про зниження її рівня порівняно з часами президентства Януковича?! Хочеться назвати це явним перекрученням, але сперечатися немає з чим: нічого, що правило би за доказ такого категоричного оцінного судження, у статті немає. У такий спосіб про «досягнення дна» можна казати будь-коли й за будь-якої ситуації.

І маніпуляція основна, яку краще висловити запитанням: то тепер «ряд громадських об'єднань» на прохання екологів може чинити самосуд і насильство? А ще на чиє в такому разі прохання? Чи входять до категорій поважних прохачів, скажімо, люди, які прагнуть заволодіти майном сусідів? І, до речі: «на прохання екологів» — скільки було тих екологів, які саме це були екологи, чи не було жодного еколога, який мав би іншу точку зору? Зрештою, чи на прохання екологів «ряд громадських організацій» цілком може розтрощити табір будь-якої компанії, що влаштувала пікнік?

А ще матеріали ЗМІ, присвячені цій події, зокрема щодо дійових осіб та застосовану ними методику, не дають підстав тлумачити все так однозначно.

Інша маніпуляція: «І звісно, в обох випадках були потужні інформаційні удари по Україні. Брехали про ксенофобію, про нетерпимість і навіть про чи то фашизм, чи то неонацизм, який нібито розцвітає в Україні». Чи можна взагалі зіставляти, ставити поруч ці дві ситуації? Очевидне притягування теми армії та війни на сході — як такої, що не підлягає сумнівам, є загальноочевидною й тим самим ніби засвідчує істинність усього іншого, що є в матеріалі. А чи напади на табори ромів мали такий самий розголос у медіа, як і війна? Чи хтось, окрім хіба що російської пропаганди, намагався змалювати їх як правило, як звичну українську буденність?

Та річ навіть не в тім. Чи можна ставити поруч захист України від агресора й напад на табір ромів, хоч би чим він був мотивований? Чи не рівнісінько це те саме, що й тягати портрет Мотороли серед портретів ветеранів Другої світової війни? Чи не вивалювання священного в багнюці?

Сам же Луценко пише: «Правда полягає у тому, що у історії з убивством рома на Львівщині слід дочекатися результатів розслідування, котре мусить дати відповіді на питання, як там з’явилася група нікому до цього не відомих школярів, котрі один в один скопіювали в якості свого символу емблему лояльної до Росії групи “Трезвая и злая молодежь”?». А в київському випадку, виходить, чекати на результати слідства немає жодної потреби, бо ми й без них точно знаємо, що це ніяка не провокація, а «ряд громадських об’єднань». Звідки знаємо? А нам Ігор Луценко сказав.

Й отут стає моторошно. Бо, за цією ідеєю, «ряд громадських об’єднань» отримує право на вседозволеність, право карати або милувати на власний розсуд — адже що завгодно й коли завгодно можна мотивувати бездіяльністю влади, досягненням чергового дна тощо. Подібний «ряд громадських об’єднань» в історії, до речі, вже був і називався хунвейбінами. Стає моторошно й через те, що пан Луценко відстоює принцип колективної відповідальності — й це теж було вже в історії, зокрема 1944 року з кримськими татарами. І ще моторошно через те, що політик і колишній журналіст ані в шеляг не оцінює дотримання найменшої законності.

Але ходімо далі. «Правда полягає у тому, що Україна як держава є набагато більш толерантною до тих же ромів, порівняно зі стовпами європейської демократії. Приміром, французька влада тільки в одному 2013 році знищила 165 ромських таборів і депортувала зі своєї території 19 тисяч 380 ромів… У Франції держава сильніша, ніж у нас», — пише Луценко. Отут одне запитання нашаровується на інше. Що означає «знищила»? Розчавила танками? Що означає «депортувала»? От просто на підставі «п’ятої графи»? А чи на те було якесь офіційне рішення якогось органу влади? А може, те рішення якимось чином ще й на законі ґрунтувалося, а не от просто вирішили й депортували? А чи були депортовані з Франції роми французькими громадянами, а чи не були? А яке громадянство мали роми в Києві? Без відповідей на ці запитання все й справді починає надто погано тхнути.

Та річ в іншому: чи міг нещодавній фаховий журналіст вважати всі ці запитання за незначущі? Чи міг сипати «істинами», не давши собі клопоту бодай трошечки їх обґрунтувати? Хотів того Ігор Луценко чи не хотів, але оця одна публікація підважує весь його чималий журналістський доробок. Просто ставить руба запитання: а чи журналістські матеріали пана Луценка не мали аргументацію такого ж рівня?

Зрештою, тепер Ігор Луценко — політик. Який, зокрема, має не лише законне право, а й посадовий обов’язок розв’язувати проблеми у спосіб написання й подання законопроектів. І в даній ситуації від нього передусім варто було би чекати на ідеї, що взагалі робити. Ну, розтрощили один ромський табір, розтрощили другий, третій, четвертий — а далі що? Що має бути в результаті?

Цей матеріал став чудовим доказом: натягнуті, вибірково підібрані аргументи й факти на доведення своєї позиції тільки розхитують саму позицію.

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
944
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop