16:30
П'ятниця, 1 Червня 2018

Із Німеччини до України

У позаконкурсній програмі 47-го Міжнародного кінофестивалю «Молодість» показали несподіваний фільм — «Остання подорож Леандра», про старого німця, який, згадуючи Другу світову війну, вирішує перед смертю помандрувати до України. Саме в той момент, коли почалася інша, російсько-українська війна.
Із Німеччини до України
Із Німеччини до України

Сказати, що ця стрічка здивувала, — не сказати нічого. Ба більше, вона перевершила подив навіть від фільму-відкриття, «Рила», режисерка якого, Малгожата Шумовська, здається, вже так збиткувалася з церкви, доводячи блюзнірство до гротеску, що втратила майже всіх своїх глядачів на Поштовій площі, де, власне, і проходило відкриття. Центральне місце серед чисельних питань, спричинених «Останньою подорожжю…» , займає оце: через що було зроблене таке кіно? Наступне: хто саме спонукав творців до такого кіно? А поруч: який посил у цьому є головним — покаяння? вибачення конкретно перед кимось? перед ким?

Як тільки помела його дружина, 92-річний німецький дідуган Едуард Леандер (Юрген Прохнов) збирає свої нехитрі пожитки у старезну валізу, пише доньці записку «їду в Україну» і біжить на поїзд Берлін — Київ. Та за ним до поїзду приїздить онука Адель (Петра Шмідт-Шаллер), достатньо відірвана, щоб не пустити діда самого, піддатися на залицяння напівросіянина-напівнімця на ім’я Лев (Тамбер Туіск) і, таким складом, поїхати спочатку колією до Києва, потім машиною до Луганська і врешті човном — до Росії. Аби дід приїхав до місця, де під час війни жила його українська кохана й де тепер він, колишній офіцер Вермахту, нарешті промовить страшні слова правди про себе.

«Остання подорож Леандра» нагадує велике, на 107 хвилин, відео- й аудіозізнання. У якому той, хто був в основі запуску фільму у виробництво, так само як і головний герой, певно, на смертному одрі, постановив собі полегшити душу й розказати про гріхи молодості. А саме за участь у війні, за офіцерство, за членство в армії нацистської Німеччини. Але як же дивно це зізнання виглядає — опосередковане, втаємничене й доволі узагальнене. Бо немає інформації, що, наприклад, сценарій писався за історією життя такого-то німця, який служив на такому-то фронті, зробив такі-то вчинки. Так само не має й інформації про мецената, спонсора чи бодай натхненника картини. Цілком імовірно, що ця історія стосується дідуся когось зі сценаристів — або Ніка Бейкера-Монтейса, за сумісництвом режисера, або Александри Уммінгер. І це найбільш реалістична здогадка: художність фільму може притлумити документ епохи, а зізнання зроблено все одно, й таким чином знайде свого адресата, ким би він не був.

Хоч, звісно, узагальнення теж підходить. Бо у фільмі є багато щирості, й це видно у прагненні довершити стрічку, незважаючи на купу сценарних ляпів, лубочні діалоги, на технічні труднощі зйомок у непідготовлених локаціях в іншій країні, на бюджет, точно подвоєний в умовах українських реалій (так було з канадським фільмом «Гіркі жнива» Джорджа Менделюка, який попервах мав кошторис менше 10 мільйонів доларів, а після зйомок в Україні в підсумку досяг суми в 20 мільйонів).

Фільм знімали в Берліні, у справжньому українському поїзді, в Києві на вокзалі, на вулиці Льва Толстого, на площі Слави поруч із готелем «Салют», у квартирі, машині, потім у Луганську, на дорогах, де стоять блокпости, у старій багатоповерхівці, у старій сільській хаті, на полі, поруч із річкою, в іншій машині, на човні, що пливе, — і я точно ще щось призабув. І це все заради великої мети — знову перепросити за вчинене 75 років тому зло. Причому співчуття — в героя ж тільки-но померла жінка! — забирають у діда майже одразу, коли його донька розказує вже своїй доньці неприємний факт із життя: перед одруженням він кинув своїй майбутній дружині вкрай дивну фразу, мовляв, я ніколи тебе не кохатиму, але якщо хочеш, я візьму тебе заміж. Хто ж так по-свинськи поводиться? — одразу постає питання. Відповідь виринає згодом — той, хто вже когось кохає.

Потім у поїзді, коли відкривається факт служби Едуарда у Вермахті, одна з пасажирок згадує Бабин Яр і десятки тисяч замордованих. Так клеймо «військові злочини» виникає вперше. Вдруге — коли вони приїздять до квартири Лева і заходить розмова за Другу світіову. І втретє — на фіналі, під час акту самобичування: біля хати своєї коханої, вже як 40 років спочилої, він зустрічає свого підлеглого, місцевого, і змушує його сказати вголос, щоб усі чули, — що вони розстрілювали військовополонених і що це наказував зробити саме він, Едуард.

Далека від звичних фільмів, «Остання подорож…» для нас із очевидних причин є винятковою. Причому друга половина настільки занурює в сюжет, що забуваєш десятки білих ниток, які впадають в око на полотні цього епічного роад-муві з чудернацькою трійцею горе-мандрівників. Наприклад, як онука вмикає телевізор і відразу бачить типу репортаж чи з донецької-луганської областей, чи з Криму, про сепаратистів і захоплення адмінбудівель. А потім переключає канал і потрапляє на схожий репортаж. І це — в Німеччині! Потім, коли опиняється в поїзді, не париться, що не має квитка. А доїжджаючи до кордону — не париться, що не має закордонного паспорту, й коли їде на схід і зустрічається з сепарами — що взагалі не має жодного документа. Білі нитки «стирчать» і з нового «друга» онуки, того самого пасажира російського походження: виявляється — дуже вдало! — він має брата, військового, колишнього беркутівця, якому вже в Україні переконливо, але з диким німецьким акцентом намагається втовкмачити, що стріляти в людей на Майдані не можна було, і який — несподівано! — воює за сепарів, але допомагає дивній трійці вибратися з халепи. Дико смішно, як відібрані на ролі деяких українців та сепарів німецькі актори намагаються говорити російською чи українською. А коли Лев матом кричить про анексію Криму — це смішно крізь сльози.

Яскраво проукраїнська позиція творців фільму місцями засліплює. Бо така навмисність і прямолінійність не робить меседж сильним, навпаки: коли тобі кажуть в очі — беріть, бо це найкраще, автоматично виникає сумнів. Утім, відсутність тонкості в розумінні сценаристів, як потрібно було подати політичні моменти в сучасній українській ситуації, добре компенсується грою акторів, зокрема, звісно, Юргена Прохнова. Все же недаремно на цьогорічній «Молодості» йому присуджено приз «за внесок у світове кіномистецтво», актору із 44-річним артистичним стажем, роботою в Німеччині та Голлівуді. «Човен», «Сьоме знамення», «Англійський пацієнт» — вони були вартими уваги фільмами й мали переконливі ролі Прохнова. А в «Останній подорожі…» актор зіграв найкращу свою роль за останні 20 років, ніби це він був тим, хто мав пройти шляхом, мов хресною дорогою, проїхати пів-Європи, щоби спокутувати гріх. Йому добру компанію склала Петра Шмідт-Шаллер, дуже органічна і смілива в амплуа імпульсивної та нарваної дівки, здатної до крайнощів, але, зрештою, нещасної, бо не мала кохання.

Нерівний, помережений білим, із поодинокими пришелепкуватими діалогами й загальним акцентом із фільмів категорії «Б», «Остання подорож Леандра» все ж виявився неординарною подією на «Молодості». Та попереду ще майже тиждень!

Фото: kino.de

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
585
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
Опитування
/
Результати
Чи подобається вам поточний формат
Так, подобається!
Ні, не подобається!
Я не підписаний на розсилку «Детектор медиа»!
Коментар, або свій варіант:
Чи подобається вам поточний формат
Так, подобається!
12.5% (1)
 
Ні, не подобається!
12.5% (1)
 
Я не підписаний на розсилку «Детектор медиа»!
75.0% (6)
 
Коментар, або свій варіант:
0.0% (0)
 
Загалом відповідей: 8
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop