10:00
Четвер, 12 Квітня 2018

«Заручники» на каналі «112 Україна»: тяжка ціна миру

Історії звільнених українських полонених у документальному проекті каналу «112 Україна» — це справді свідчення для майбутнього трибуналу.
«Заручники» на каналі «112 Україна»: тяжка ціна миру
«Заручники» на каналі «112 Україна»: тяжка ціна миру

Такі проекти, як «Заручники» (канал «112 Україна»), допомагають українцям, яким пощастило не потрапити під окупацію «русского міра», оцінити своє життя з боку тих, хто пережив тортури в катівнях ОРДЛО.

Коли один із героїв Тетяни Хмельницької каже, що, побувавши після звільнення з полону бойовиків ОРДЛО у Верховній Раді, він зрозумів, що насправді Україною править народ, починаєш розуміти — звільнені полонені, побувавши за межею, дивляться на наше буденне життя іншими очима. Вирізняючи головне. Те, чого наше давно замилене око вже не розрізняє. У згаданих словах звільненого 27 грудня бранця бойовиків про реальну владу народу в Україні сконцентровано колосальну й засадничу різницю не лише між устроєм фейкових «народних республік» та українською державою.

Вони ще й показують тим, хто щодня ганить погану владу за зубожіння й тарифний «геноцид», який величезний шлях долала Україна за той час, що його герої документального проекту «Заручники» провели в полоні на тимчасово окупованих територіях.

Переконання в тому, що Україною править народ, а політики лише дослухаються до нього, і якщо говорити, не мовчати й не боятися, ми зможемо все-таки збудувати нормальну цивілізовану державу, виніс зі своїх відвідин Верховної Ради старший сержант ЗСУ Олександр Морозов. Той, який потрапив у полон до представників окупаційних адміністрацій Росії в Донецьку, одразу після того як бойовики вдруге й остаточно підірвали вежу Донецького аеропорту.

Окрім старшого сержанта Морозова, героями документального проекту «Заручники» стали ще й молодший сержант ЗСУ Олександр Калін; «цивільний», як називає його закадровий голос, Влад Овчаренко — ультрас луганської «Зорі»; боєць-контрактник Валентин Богдан та Ігор Яковенко — колишній мешканець Дебальцевого, єдиний зі звільнених заручників, який не має рідних на вільній українській території.

Ці п'ятеро, вочевидь, обрані авторкою, аби показати такий собі зріз полонених. Проте, можливо, це й не є заслугою Тетяни Хмельницької. Просто тому, що бойовики запроторюють до своїх «в’язниць» абсолютно різних людей. За більш ніж чотири роки війни, після численних інтерв'ю з тими, хто пережив полон у фейкових «народних республіках» (нагадаю — від початку російської агресії з полону бойовиків звільнено близько трьох із половиною тисячі осіб), українці, які стежать за процесом, уже знають, що до підвалів тамтешніх «МГБ» потрапляють дуже різні люди. Зазвичай — за надуманими звинуваченнями.

Але Тетяна Хмельницька записувала свої інтерв'ю зі звільненими під час наймасштабнішого за майже два роки обміну полоненими 27 грудня минулого року не лише для того, щоб нагадати про тортури над бранцями «на підвалах».

«Задокументувати, щоб не забули; показати, щоб вплинути; розповісти, щоб знали» — ось слоган документального проекту «Заручники».

Сама авторка формулює свою мету так: «Цим проектом я хочу показати, що звільненим заручникам потрібні розуміння і підтримка, адаптація та допомога. Крім того, я переконана, що він допоможе ще більше зрозуміти ситуацію на Донбасі, а також стане доказовою базою для судових позовів в українських і міжнародних інстанціях».

Про те, що абсолютно всі задокументовані українськими журналістами свідчення колишніх полонених обов'язково стануть доказами в судових процесах проти воєнних злочинців із РФ та її окупаційних адміністрацій, каже у проекті «Заручники» й Ірина Геращенко. Саме вона просить у розмові з Тетяною Хмельницькою не називати те, що відбулося на лінії розмежування 27 грудня, обміном.

«Ми ж не про табуретки говоримо, — наполягає віце-спікер Верховної Ради, уповноважена Президента з питань мирного врегулювання конфлікту в Донецькій та Луганській областях. — Це ж не речі, це люди. Тому тут треба говорити про звільнення заручників».

У тому, що міжнародний трибунал щодо злочинів окупантів обов'язково, рано чи пізно, але відбудеться, впевнена й іще одна з офіційних спікерів у проекті Тетяни Хмельницької — Валерія Лутковська, яка на час зйомок обіймала посаду Уповноваженої Верховної Ради з прав людини.

А отже, це справді було головним завданням для знімальної групи «Заручників» — поки у звільнених ще не вивітрилися спогади про місяці чи навіть роки, проведені в полоні бойовиків ОРДЛО, зафіксувати все, що вони пам'ятають. Хоча вони, ці спогади, з тих, які психологи радять одразу ж забути. Для того, щоби жити далі.

«Мені складно передати словами, наскільки важко було розпитувати колишніх бранців про пережите, коли рани ще свіжі, сон тривожний, а звички в'язня спрацьовують на автоматі, — зізнається на камеру Тетяна Хмельницька. — Іноді розмова була на межі зриву. Але нам вдалося дізнатися про історії звільнених українців».

Першим свою історію розповідає Влад Овчаренко — колишній мешканець Луганська, якого ув'язнили за те, що він із друзями виклав у соцмережі спалення прапора так званої ЛНР на тлі банера «Луганск — это Украина». Його затримали в жовтні 2016-го, і відтоді аж до 27 грудня 2017 року він спершу перебував «на підвалі» так званого МГБ ЛНР, а потім — у тамтешньому СІЗО.

Коли слухаєш Влада, абсолютно мирну людину, яка просто хотіла жити у своїй державі Україні, без перебільшення, волосся стає дибки. Для початку — на момент затримання йому виповнилося 19 років. Але Влад ні про що не шкодує, навпаки, він пишається своїм учинком. І вважає — в усьому, що сталося, тобто окупації Донбасу, винні ті місцеві, хто боявся опиратися.

Саме під час цього інтерв'ю Тетяни Хмельницької розумієш її слова про складність комунікації з колишніми бранцями. Бо витягти з одного з них розповідь, як до камери луганського СІЗО кинули людину, «наполовину зажаренную электричеством», треба вміти. При цьому до самого героя фільму та його друга подібних тортур не застосовували, обійшовшись, на його думку, «облегченным вариантом пыток».

Влад Овчаренко, відповідаючи на запитання журналістки про те, чи мучили його в луганському «МГБ» та СІЗО люди, з якими він міг перетинатися в довоєнному житті, сказав, що деякі з тих, із ким вони перетиналися на матчах луганської «Зорі», отримали високі чини в ієрархії «МГБ ЛНР». Щоправда, уточнює Влад, вони все-таки на кілька років старші за нього.

І з такими, вважає Влад, неможливо домовлятися. «Этих людей (надо. — Авт.) либо убивать, либо сажать», — каже він.

Хоча бранці луганського СІЗО, куди Влада відправили після підвалу так званого МГБ, на його величезний подив, висловлювали йому свою підтримку.

Ще одне свідчення Влада Овчаренка стосується нікчемних приводів до затримання мешканців окупованих територій Луганщини. Тобто, місцеві тонтон-макути можуть загребти людину «на підвал» за українську пісню.

Окрема історія звільненого з полону в проекті «Заручники» — в Ігоря Яковенка, родина якого лишилася на окупованій території. Це той самий герой, який почав затинатися (в оригіналі — «заїкатися». — Авт.) після тортур у Горлівці.

Чому мешканець Дебальцевого опинився в окупованій Горлівці й чому після безневинного споглядання близьких рубежів у батьківський бінокль його родича, коли вони зрештою нічого не побачили, Ігоря Яковенка заарештували за коригування вогню, а цього родича дуже швидко відпустили, залишається незрозумілим.

Тобто цей звільнений полонений нічого конкретного щодо обставин того, чому саме він опинився в окупованій Горлівці, Тетяні Хмельницькій не сказав. Водночас він розповів, що почав свідчити проти себе лише тоді, коли до нього підійшов бурят, який пообіцяв відрізати бранцеві голову, якщо той нічого не скаже.

Опинившись на волі, Ігор Яковенко повідомив журналістці «112 Україна», що впродовж полону дуже хотів м'яса й мріє про запечену качку, адже він за фахом кухар. Ну, й іще він нарешті здійснив свою мрію — побачив київський стадіон «Олімпійський». Пріоритетом для нього нині є перетягти на вільну територію свою родину, яка залишилася в окупації.

Інший герой проекту «Заручники» — контрактник Валентин Богдан — після звільнення з полону збирається повернутися до служби в ЗСУ. «Бо комусь же треба захищати Батьківщину», — простодушно каже він.

Він не розуміє, як можна «косити» від армії, коли Батьківщина в небезпеці. Колег, які воліють відлежуватися у шпиталях, аби лишень отримувати велику зарплатню, цей герой проекту «Заручники» просто не вважає за чоловіків.

Його мама, до речі, — й про це теж розповідають у проекті «Заручники», — виявилася єдиною, хто, попри всі перепони, зумів пробратися на окуповану територію, щоби дізнатися, чи син живий.

Історії звільнених українських полонених у документальному проекті «112 Україна» — це справді свідчення для майбутнього трибуналу.

Але ще більше вони потрібні тим, хто забуває про ціну миру, насолоджуючись кавою у фірмовому кафе в середмісті Києва чи Харкова.

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
505
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop