Таємниця відкриття Паралімпійських Ігор: «льогкий трьоп» коментаторів було перервано

Таємниця відкриття Паралімпійських Ігор: «льогкий трьоп» коментаторів було перервано

9 Вересня 2016
2018
9 Вересня 2016
10:00

Таємниця відкриття Паралімпійських Ігор: «льогкий трьоп» коментаторів було перервано

2018
Відеоряд та звукоряд не просто суперечили — вони заважали одне одному. Але врешті-решт хтось за кадром, схоже, не витримав....
Таємниця відкриття Паралімпійських Ігор: «льогкий трьоп» коментаторів було перервано
Таємниця відкриття Паралімпійських Ігор: «льогкий трьоп» коментаторів було перервано

Під час перегляду трансляції урочистої церемонії відкриття Паралімпійських Ігор у Ріо-де-Жанейро («UA: Перший», ніч на 8 вересня) повсякчас пригадувався анекдот про різницю між песимістом та оптимістом: «Гірше вже бути не може. — Може, може!»

Здавалося би, скільки вже критиковано-розкритиковано коментування подібних церемоній — хоча б на зовсім нещодавньому прикладі Олімпійських Ігор. Скільки вже висловлено ядучих зауважень, порад, мало не благань. Але те, що було цього разу, перевершило геть усе, раніше бачене.

На відміну від церемонії відкриття Олімпійських Ігор, цю церемонію було зрежисовано з наголосом на модерність, карколомні спецефекти та фантастичну гру кольорів. Мало не до сліз зворушили запальний виступ танцюристки на протезах та виконання гімну Бразилії піаністом із паралізованими пальцями рук (і як добре, що коментатори пояснили цю останню обставину й зробили це коротко, та ще й уже після того, як він закінчив грати).

Що ж до коментування... Вели трансляцію незмінний Дмитро Лазуткін та семиразова призерка Паралімпійських Ігор Світлана Трифонова. Пані Трифонова не має великого досвіду коментування подібних церемоній, тому перед паном Лазуткіним стояло подвійне завдання — вести коментар і спрямовувати, підтримувати партнерку.

Початок був обнадійливим. Коментатори не були занадто балакучими, не казали абищо. Коли починалися музичні номери, вони стисло розповідали про них на самому початку (хоча той початок номеру однаково виходив з'їденим), а потім давали глядачам послухати й подивитися без перешкод, насолоджуватися єдністю й гармонією музики та відповідного до неї сценічного дійства. Не обходилося без пафосу, як-от: «(Атлети) сміливо йдуть уперед, навіть не думаючи, що там буде далі» — як на мене, досить сумнівна чеснота. Але на той момент це були одиничні винятки.

Щоправда, з кожним номером лаконічність дедалі більше зраджувала ведучим, і розповіді про номери замість самих номерів ставали все розлогішими. Та й забували коментатори: інструментальна музика — це теж музика, й без неї сценічне дійство втрачає сенс, адже не заради фону ту музику вмикають. От скажіть: чи так уже важливо для українських глядачів, коли було засновано гурт барабанщиків, що виступав? Чи так уже важливо, хто саме його заснував? І чи хтось із українських глядачів бодай через дві хвилини міг пригадати ім'я того засновника? Але загалом усе йшло напрочуд добре — надто добре, щоб так тривало довго.

Бо далі сталася катастрофа. Справжня катастрофа, яка геть зіпсувала весь перегляд. Розпочався парад країн-учасниць. Як на мене, винятково цікаве дійство, де бачиш цілий світ в усьому його розмаїтті. Коментатори, мабуть, навпаки, вважали цю частину церемонії за нудну, за паузу, яку неодмінно треба чимось заповнити.

Заповнення не забарилося. Країн, що проходять, вони майже не називали — за винятком найбільших та ще пострадянських. Потім припинили називати й їх. Їхня розмова плавно перетікала від української збірної (які українські атлети сильні, які вони мужні) до історії паралімпійського спорту й назад. Зрозуміло: для Світлани Трифонової все це було наболілим, їй треба було виговоритися. Зрозуміло: чимало проблем, які вона називала, є актуальними й потребують розв'язання. Але в такому контексті й у такій кількості?

Адже глядачі не збиралися слухати про проблеми, вони збиралися переглядати церемонію відкриття Паралімпійських Ігор. Їх, глядачів, було просто взято в заручники. А тому всі ці нерозв'язані проблеми так і зависли в повітрі — увагу було прикуто не до них. Під час трансляції церемонії відкриття розмови про проблеми паралімпійського спорту в Україні, та ще й про всі проблеми одразу, виявилися випусканням пари, порожнім вихлопом, і не більше.

Та річ навіть не в тім. На екрані було одне, коментатори розмовляли про зовсім інше, про те, що до картинки на екрані не мало жодного стосунку. Відеоряд та звукоряд не просто суперечили — вони заважали одне одному. Не сприймалося до пуття ані те, ані те.

А інтенсивність розмови коментаторів усе наростала, й незабаром почало здаватися: вони ведуть приватну бесіду, й до глядачів їм немає ніякого діла — зовсім немає. Вже було й не простежити, про що йдеться, коли й яким чином розмова перескочила з однієї теми на іншу. Це був справжній шумовий фон, і фон дуже нав'язливий. Дедалі частіше поміж важливих проблем почало лунати щось прохідне. Трифонова ділилася спогадами — як і будь-які особисті спогади, приємними й цікавими для неї, але геть незначущими й нецікавими для всіх, хто не був у згаданих ситуаціях і не знає згаданих людей.

Важливі теми розмови вочевидь вичерпувалися. Й дедалі частіше почало лунати щось на кшталт: «І от зараз ми бачимо парад паралімпійців. (Ото хто б міг подумати? — Б.Б.) Слідом за олімпійцями вони приїхали до Ріо-де-Жанейро змагатися, демонструвати силу, мужність» — від початку церемонії відкриття Паралімпійських Ігор не минуло й трьох годин. Класичне «що казати, коли нема чого казати»? Простенький вихід — не казати нічого — коментатори вже взагалі не розглядали. Пішов «легкий трьоп».

«Стадіон був відкритий 1950 року в рамках підготовки до чемпіонату світу». З якого виду спорту був той чемпіонат світу, так і не сказали. Можна, звісно, припустити, що з футболу, але ж навіщо тоді коментатори, якщо глядачі змушені припускати?

Аж тут пан Лазуткін — професіонал! — знайшов «блискучий» вихід із ситуації, коли змістовні теми розмови з пані Трифоновою вичерпалися: він почав її інтерв'ювати! Тобто, ні, не оголосив, що бере інтерв'ю, а просто ставив запитання. Вони були здебільшого в «респектабельно-таблоїдному» дусі — тобто без «полунички», але про суто особисте. Пані Трифонова на цей гачок радо зловилася й почала довго розповідати про епізоди зі свого життя — про поїздки до Мурманської області, наприклад. Я так і не зміг пригадати, чи є в Україні така область — бо про те, що це не Україна, ведуча жодним словом не згадала. А ще мимохідь Трифонова зізналася, що паралімпійський спорт в Україні — де-факто професійний, бо нічим іншим, на відміну від закордонних товаришів, окрім як тренуваннями, паралімпійці не займаються.

Це було що завгодно, тільки не коментування. Коментатори просто нічого не коментували. Чи цікавою була та розмова? Судячи з її тональності та інтонацій, так — для ведучих. Але чи потрібно було вести її в ефірі?

Але теми скінчилися й тут. Тож коментатори неохоче повернулися до коментування того, що відбувалося на екрані. Але ненадовго — рятівний вихід було знову знайдено. Тим виходом стали розмови про Україну та українську команду — як у Ріо-де-Жанейро всі «обертаються, особливо на дівчат. Залицяються. Треба, щоб не повикрадали наших дівчат».

І тут сталося... що саме — то є головна загадка тієї телевізійної ночі. На кілька хвилин трансляція перервалася, а коли вона відновилася, коментаторів в ефірі вже не було. Досить довго не було! І нарешті можна було спокійно спостерігати за парадом країн. Потім з'явився голос спочатку Лазуткіна, згодом і Трифонової. Але якими ж принишклими, обережними спочатку ті голоси були! Дуже стримано ведучі почали коментувати — саме коментувати. Раз чи два збивалися на розмови ні про що, але швидко припиняли й поверталися до коментування.

Тож завершення трансляції пройшло спокійно, без ексцесів і нервування. Нормально пройшло. Ну перекрутив Лазуткін зміст виступу голови Міжнародного паралімпійського комітету сера Філіпа Крейвена — той дякував владі та жителям міста-господаря, а Лазуткін казав, що урядові Бразилії. Тож до відома: каРІОки — це саме жителі м. Ріо-де-Жанейро, а не всі бразильці. Ну розчарувалися ведучі, коли виявилося, що чаша паралімпійського вогню — та сама, в якій палав вогонь Олімпійських Ігор, а не якась нова. «По-американськи, вирішили не заморочуватися», — підсумували ведучі. Й навіть не помітили: коли паралімпійський вогонь палає в тій самій чаші й такий самий, як і олімпійський вогонь — у цьому є дуже глибокий зміст. Ну знову заговорювали коментатори музику. Порівняно з тим, що було раніше, все це сприймалося вже як дрібнички.

То, може, цей збій у трансляції стане переломним моментом, і коментатори відтепер справді почнуть коментувати, а не базікати в ефірі?

Фото - slovoidilo.ua

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2018
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду