Натомість сам віртуальний простір не здатен породити жилавого й сенсаційного автора – його там просто ніхто не шукатиме: ані видавці, ані досвідчені читачі, які наперед знають, чиє текстове тіло жадане для них.

Усе це аж ніяк не перешкоджає розростанню літературного інтернету, густо заселеного наймерзеннішими писемними істотами, себто графоманами. З цією тезою важко сперечатися, адже функція сміттєзбірника опанована мережею щонайкраще. Але щойно я зібрався оглянути українські літературні ресурси, як з подивом переконався, що віртуальний графоман втратив свою “злочинну” сутність. Більше того, саме в мережі – на відміну від паперового світу – графоман вимирає. Адже читання перетворюється на убивство, про що вельми переконливо писав Тарас Антипович у “Дзеркалі тижня”: “Читач — це ліквідатор текстів. Це санітар ноосфери, хробак, який жере текст, стираючи, переводячи на ніщо. Патрик Зюскінд у своєму есеї “Літературна амнезія” дивувався, як так сталося, що від усіх поглинутих томів рафінованої прози у нього в голові не лишилося нічого. Просто Патрик Зюскінд теж був хробаком-ліквідатором — у найкращому сенсі слова” (“Читання як убивство”. – “ДТ”, №3, 2003). І якщо розтерзати якогось славетного класика не так уже й просто – надто значна його укоріненість у “реальній культурі”, – то бідолаха графоман потрапляє у подвійну м’ясорубку. Він з’являється на якомусь сайті ніким, бо якщо немає довіри до текстів, то хіба можна вірити нікнеймові? Відповідно, його ж таки орфографічні колеги стануть найзатятішими читачами-пожирачами. Обклавши один одного анонімністю (істинною та гіпотетичною), вони влаштують вакхічне обговорення власних здобутків жування і ковтання.

Де ж він, графоман? Де той нью-йоркський репортер, який сором’язливо пише прозу про київське дитинство й несе її у маленьке російськомовне видавництво, щоб видати за власний кошт, а потім тупо – з дня у день – спотикається у коридорі свого помешкання об власний-таки тираж? Де його трепет перед діянням рук своїх? Де бажання підписати книжку? Без цього всього графоман втрачає свою сутність, бо він – лише сума певних амбіцій та механізмів їхньої реалізації, але аж ніяк не текст. Тож коли він вивалює власні писання в мережу – він ще нічого не робить. Він не обростає матеріальними свідченнями графоманства. Його взагалі немає.

Отже, варто перейменувати цей феномен, бо сучасна українська електронна література постає на згарищі графоманської міфологеми. Хто і що пише (хто ким є) в постграфоманську епоху – можемо тільки здогадуватися. Жоден літературний сайт не може захистити себе від текстових мутантів, симулякрів та інших дотепників. Дух самвидаву там ніколи й не хропів, у чому можна переконатися бодай після перегляду матеріалів на www.samvydav.net. Замість оприлюднення своєї творчості (а тільки про це й мріяли старозавітні графомани), сьогодні популярніша презентація власного образу, конструкція якого лише незначною мірою залежить від тексту.

Це повернення до амнезійного “початку історії”, коли можна дозволити собі називати речі, ніби ніхто цього раніше не робив.

Що спільного між віртуальними образами літератури і її фізичним буттям? Перехрещення відбувається лише в тому випадку, коли сайт є відповідником “друкованої ідеї”: електронною версією часопису (як www.molodaukraina.org чи www.potyah76.org.ua) чи суто інформаційним, допоміжним ресурсом (як сайт Асоціації українських письменників – www.aup.iatp.org.ua). Але варто надати віртуальній ідеї автономного статусу та ще й допустити інтернетизовану публіку до “співтворчості” – і одержуємо фрагменти невість якого тіла. Наприклад, “Клуб інтелектуальних меншин” (http://intellect.il.if.ua), де можна прочитати коротку тєлєгу в стилі “нас мало”, убого зіграти у вірю-не вірю, в куце ерудит-лото – і цього, на думку авторів, достатньо для піжонської самопостави (“єдиний в Україні виключно інтелектуальний сайт”). До речі, що загальніша й ваговитіша назва – то частіше вона слугує прихистком для постграфоманів різного вишколу. Чим, наприклад, може зацікавити “Украинский литературный портал” (http://proza.com.ua)? Верховний автор цього ресурсу намагається уповні “висвітлити” літературний процес, що вже підриває на “ги-ги”. Шматки інформації, рецензійні змилки, репортажні спазмування – каміння звалюється на купу, і жоден самоскид не вивезе його звідти. Всі ці зусилля, безперечно, формують рельєфний образ автора, але не літератури.

Постграфоман не претендує на ототожнення з текстом, адже він пізнав вищу радість – “не буття при сутності” (ремікс із Тараса Прохаська). Інша річ, чи успадкує він надокучливість свого попередника – графомана праведного.