Українського кіно немає, а от чудовий журнал про кіно в Україні є. “Кіно-Коло” називається.

Ні, не так.

Українське кіно – є. Українське кіно – це “Мамай” Олеся Саніна. І “Кіно-Коло” невтомно нагадує своїм читачам цю прописну істину. Зокрема, в осінньому числі.

“Кіно-Коло” сьогодні є одним із найуспішніших медіа-проектів на царині культури (а в руїнному контексті вітчизняного кіно – взагалі оазою). Його компенсаторна функція дозволяє занюхати повноту мистецького процесу, а кіноманам – відчути свою доречність на мапі світу, й навіть набратися певної гордості. Часопис жваво перетравлює високе й низьке, сумлінно позиціонує голлівудську убогість з тим, що ми втратили, але десь і колись ще здобудемо (“мамай” тому свідок). Зусилля авторів значною мірою покладені на реставрацію славної української кіноминувшини, в якій був і європейський сюрреалізм (див. статтю Сергія Тримбача), і дивовижний Амвросій Бучма (текст Валентини Заболотної). І поруч – Полянський, Морріконе, Ардженто, найгучніші фестивалі та потокове рецензування свіжих блокбастерів (на цій ниві концентрація гордості, як було уже зазначено, найвища; наприклад, якби творці “Галка” почитали, що про них думає Станіслава Беретова, то самі б зеленою екземою вкрилися).

Що найбільше втішає в “Кіно-Колі”, то це нехіть до колупання серіального телепродукту. Принаймні, це свідчення порядності. Реклама – на почесних сторінках, а далі – ані титли.

Але все ж таки відрижка телебачення ароматизує сторінки видання, принаймні у рамках дослідження Ігора Грабовича “Три сюжети про міт”, перший з яких присвячений “телерекламі як національній мітології”. Це одна з центральних (принаймні за обсягом) публікацій числа, у якій автор намагається, зокрема, вилити бідон світла на тьмаву сутність улюбленого глядацького мозоля.

Про рекламу на ТВ писано вже по-всякому. І обраний Грабовичем фройдівський дискурс – один із найулюбленіших серед оглядачів, бо дозволяє не матюкатися, а виразити ті ж таки почування пристойними словами. Дозволю собі зацитувати кілька пасажів пана Ігоря, що розкривають “правдиву” сутність панівної рекламної теми (розділ “Апологія чистоти, або Світ мертвих”).

“Реклама “Аріелю” демонструє набір ерогенних зон сучасної жінки <...> Зерно кави – це те, що деякі бульварні газети називають “вишенькою” – клітор <...> раковина несе ще одне змістовне навантаження – є символом піхви і стосується гігієнічних аспектів”. Уся ця спостережливість стосовно маніакального рекламного образу чистоти, міцно ув’язнена в сексуальності, завершується авторитетним і до певної міри убивчим коментарем: “Еріх Фромм демонстративний потяг до чистоти тлумачив як одну з ознак некрофілії”. Отже, автор вдається до печального висновку: “У такому контексті Україна виглядає країною мертвих і стерильних людей, що постійно стирають сліди власного існування”.

Позаяк змиритися з результатами такого розтину важкувато, мені хотілося би вказати на хибність тлумачення усіма знаної рекламної символіки. Попри спокусливість фройданутої методології, інтуїція нашіптує, що реклама апелює все ж таки до сильніших інстинктів, а саме – до тваринного самозбереження, поруч з яким уся сексуальність зморщується.

Ні, еротизму в рекламі не більше, ніж у таблиці Мендєлєєва. Навіть якщо йдеться про нібито очевидні мотиви (наприклад, в рекламі спіднього). Усі ці досконалі тіла, вивірені лінії та вигини можуть паразитувати хіба що на масовій тузі за естетичним (бодай у найпростіших, глянцевих проявах). Еротичне прочитання вдягненої лише в колготки баришні, що дує в здоровецький саксофон (от де є розгулятися панові Грабовичу), неможливе, бо якість цієї “метафори” підгуляла, наче карпатська бабця за цісаря Франца-Йосипа. У будь-якому разі, нагнітання образу “чистоти” частіше звертається до людської схильності керуватися у своїх вчинках утробним переляком.

Реклама не лише експлуатує, але й істотно посилює страх перед буттям, візуально реалізує його в, здавалося б, карикатурних образах. Грабович точно діагностує, який з них найстрашніший. Це – Бактерії.

Бактерії – скрізь. І сигналізації, що відстежувала б їхнє потрапляння до організму, не існує. Це ситуація безпорадності. Небезпека невідворотня навіть у близькому до ідеалу ареалі “сліпучої білизни” (цікаво, що воно за фігня така?). Додайте до цього, що взагалі-то рекламна чистота, яку символізують супер-пупер-євроремонти та салонні меблі, – невластиве для сучасного українця середовище, але навіть воно не дає гарантії безпеки. Якщо у вас бідна фантазія і саспенс реклами з сиреною не спрацьовує у підсвідомості – нате вам зримі бактерії: ось ці гівняні колобки, бачите? – вони заникалися в потаємних місцях унітазів, де їх не так просто дістати. Вони чекають на вас. Подумайте лише, на що здатні ці потвори, коли заходите до вбиральні зі своїми потребами.

Крім бактерій, існує не менш ефективний образ – таргани. З тарганами в українського народу давні й вкрай напружені взаємини. І справа не в антисанітарії, а в ще радянській кухонній традиції, у якій “брудний поганець Луї” – це щонайменше “старий друг”, а то й родич з усіма технічними характеристиками домашнього безголового привида. До того ж, усі мешканці старих квартир (хрущовки тягнуть на гран-прі) добре знають, що єдиний спосіб позбутися тарганів – це змінити помешкання. Усвідомлення побутового зла, усіх цих бактеріально-тарганячих нечистот, і наголос на їхній незборимості, – це пряма ексгумація дитинного переляку перед “тим, хто живе у підвалі (на горищі або під ліжком)”. Ця зла й хижа сутність може проявитися в навалі рудих мурах, засиллі кольорових мух і – вершина метафізичного кошмару – у невидимій армії бактерій.

Висновки в цій моделі також позбавлені щонайменшого еротизму. Проголошена загроза чистоті має бути зліквідована – в цьому і є сенс реклами, її героїчний епос. Іншими словами, нагнітання такого сакрального жаху потребує міцного образу Спасителя, який убезпечить нас від пекельних посланців. І ось тут ми підходимо до остаточної безпросвітності. Бо хто ж у нас є бактеріальним екзорцистом? Звісно, “Туалетний утьонок”. Повна бездуховність. Це все одно, що боротися з упирями за допомогою капустяного качана, переплутавши його з часничиною. Містична битва програна, бактерії святкують перемогу.

За кадром з’являється Володар Мух. У нього на плечі – Луї, а на стопах – бактерії. Він бачив, як паніка погнала вас до супермаркета по “Доместос”. Ви все ще вірите, що зло живе тільки в унітазі? Тоді ми йдемо до вас!