Є такий вислів – "Історія – це те, що ми про неї знаємо". Оскільки всі ми живемо у суспільстві з прогресуючою історичною амнезією, то кожна спроба телевізійників звернутися до аналізу минулого вже за визначенням є фактом позитивним. Тим більше, коли за справу беруться справжні професіонали - як у випадку з прем’єрою "Нового каналу".

Переважно подібні реконструкції минулого покликані або утвердити певні історичні міфи, або розвінчати їх в очах сучасників. Викривальний підхід майже завжди домінує. По-перше, хоча б тому, що час розкриває приховані мотиви подій, вчинків і висловлювань. А по-друге – ніщо так не сприяє легітимації сучасності, як черговий "постріл у минуле".

Існує ще й третій підхід, на якому, здається, і зупинили свій вибір автори "Українського варіанту". Достатньо скрупульозне і максимально безстороннє наведення історичного фактажу, почергове надання слова безпосереднім учасникам подій, яких історія, можливо, навіть незалежно від їх власної волі розставила по різні сторони барикад – коротше, зразок авторської об’єктивності та зваженості.

Автори фільму створюють умови для процесу самостійного мислення глядачів, наводячи численні маловідомі факти, деталі надзвичайно складного і суперечливого процесу здобуття української незалежності. А задуматись є над чим.

Ось подробиці про відверті розмови Леоніда Кравчука – тоді ще секретаря ЦК – з майбутніми фундаторами "дозволеного" Горбачовим Народного Руху України за перебудову. У "кімнаті відпочинку", під коньячок.

Ось Іван Плющ розповідає про балансування української компартійної еліти між вічним бажанням позбутися московського "повідка" і вічним же острахом і запопадливістю перед Москвою. Наслідок – класичний для українського "політбомонду" - "..ми відпрацювали так наші зауваження і пропозиції, щоб і якийсь Союз був обновлений, і Україна суверенна".

Ось опозиційні депутати з Народної Ради умовляють голодуючих на Майдані Незалежності студентів відмовитись від вимоги дострокових перевиборів на засадах багатопартійності – і їх конформістська позиція, можливо, невдовзі позбавляє Україну шансу здійснити реальні і швидкі демократичні реформи.

А ось колишній держсекретар США Джеймс Бейкер розповідає про те, наскільки прямо, виявляється, залежала позиція Штатів щодо визнання української незалежності від долі ядерної зброї, що була розташована на нашій території.

І свідчення про події серпневого путчу від учасників подій (Варенникова, Кравчука, Гуренка, Крючкова) – спільні в описанні зовнішньої канви подій, але д-у-ж-е різняться, знову таки, у деталях. Бо саме від останніх залежить, якими ключові тогочасні політичні фігури залишаться в історії. Адже в політиці, як відомо, правдою називають будь-яке твердження, брехливість якого ніким не доведена. І тільки невеличкі невідповідності у словах і діях можуть пролити світло на те, як же все було насправді.

І – дивна річ – саме цей простий перелік різних, часом незначних (на перший погляд) деталей просто-таки "виламує" розповідь з під пресу акцентованих безсторонності і об’єктивності, які, з іншого боку, можна і трактувати як особливу обережність та залежність авторів від тиску сьогодняшніх політичних реалій. Адже, як відомо, по-справжньому незашорені речі про такі доленосні події створюються лише через значно більший проміжок часу, коли „иных уж нет, а те далече»... І все ж таки у фільмі за сценарієм Сергія Рахманіна саме досить розкутий монтаж різних, а інколи зовсім протилежних, аж до викривальності, деталізованих свідчень змушує уважного глядача хоча б спробувати з безлічі фактів скласти реальну картинку історичних подій. Картинку хай мозаїчну – зате без хрестоматійного глянцю і пропагандистських кліше.

Фільм „Незалежність. Український варіант” дає цей шанс – якщо не дізнатися правду достеменно, то, принаймні, отримати поживу для роздумів і висновків. Наприклад, про те, як здобуття незалежності великою європейською державою може, часом, залежати від фантастичного збігу великих і малих обставин, від глобальних "ігор" супердержав, зрештою, просто від гри персональних амбіцій, страхів та упереджень.

Шкода лише, що скористатися цим шансом, на наш погляд, зможуть не всі телеглядачи. Передусім, через те, що підкреслений "об’єктивізм" і певна емоційна "рафінованість" фільму мають і свій зворотній бік. На жаль, історична пам’ять більшості наших громадян за останнє десятиріччя зазнала такого потужного впливу різного роду "мозкових промивань", що тепер надто складно розраховувати на спроможність масового українського телеглядача докладати надмірних зусиль, щоб гідно оцінити новизну фактів або самостійно синтезувати на їх основі якісь висновки.

Вироблена роками самим же телебаченням "інтелектуальна дистрофія" аудиторії тепер диктує власні вимоги телевізійникам, коли вони раптом збираються вести з глядачами серйозну розмову "на рівних". І тоді виявляється, що свідома стриманість авторської позиції, "скупість" візуального вирішення, відмова (не знаю, свідома чи вимушена) від використання різного роду "прив’язок до реальності"(на зразок зйомки в інтер’єрах реальних місць подій – максимум на що спромоглися, це в приміщенні українського парламенту та, здається, перед закритими воротами урядової резиденції "Віскулі" в Біловезькій пущі) – так от вся ця візуальна скромність може стати суттєвим бар’єром на шляху до глядачів.

І ще одна суттєва річ. Коли навіть „просунутий” глядач, як кажуть, потилицею відчуває, що не менш важким завданням для авторів картини було не тільки зібрати і продемонструвати всі деталі та суперечності історичного процесу та ролей у ньому окремих особистостей, а й скласти їх в таку мозаїку, яка б не викликала надто бурхливих заперечень чи реакцій у учасників подій, які ще і досі залишаються у політичному бомонді – це не може не вплинути на емоційність сприйняття кінцевого результату.

І справа тут не у відсутності чіткої авторської позиції щодо подій початку 90-их, не у відсутності оцінок подіям і персоналіям – що може як бути у документальній стрічці, так і не бути. Справа у відсутності відчуття авторського „драйву” - що у документалістиці є не меншим бар’єром на шляху до глядача, ніж у кіно художньому. Навіть найбільш об’єктизована та відсторонена - технологічно – розповідь тільки тоді здатна по-справжньому „зачепити” глядача, коли створюється автором у стані „не можу мовчати!”. Ніяка відстороненість не замінює необхідності виразного авторського Висловлювання, яке може бути висловлено або прямо, або між рядками, або взагалі залишитися лише інтонацією. Саме в обов’язковості такого Висловлювання і є, за великим рахунком, відміна буденної телевізійної програми від документального або художнього твору, на що, безумовно, претендують подібні проекти. Не має підстав думати, що цього не розуміли Олександр Ткаченко або Сергій Рахманін, або режисер картини Ганна Гресь чи редактор Ірина Чемерис. Все ж таки більш вірогідною здається думка щодо вимушеної несвободи авторів картини, несвободи, яка й поглинула отой самий „драйв”.

І ще одне зауваження. Автори фільму зосередили головну увагу майже виключно на політиках – учасниках подій, надавши лише їм можливість коментувати події на свій власний розсуд. Між тим, для розширення уявлень про причини і віддалені наслідки тих чи інших подій, вчинків та слів, та навіть для того, щоб зрозуміти, хто ж все таки з учасників історичного процесу є точнішим у спогадах про деталі, мабуть, не зайвим було б залучення "в кадр" кількох політологів і економістів, здатних надати кваліфікований експертний аналіз. Заодно, як це не прикро звучить, спростивши завдання все тому ж масовому глядачеві.

Але оскільки всього цього не трапилося, то фільм "Незалежність. Український варіант", швидше за все, буде затребуваний тією аудиторією, на яку він (свідомо чи ні)і був зорієнтований. На людей, які чи то в силу міцнішої пам’яті, чи то вищого освітнього рівня, чи роду занять здатні монтувати цілісну картинку із окремих фактів. Якщо коротше – на людей, яким підходить латинський вислів "sapienti sat" – "розумному достатньо".

Зовсім не найгірша доля для зовсім непоганого фільму.

P.S. Завтра "Детектор медіа" продовжить тему - опитуванням експертів щодо рівня продемонстрованих телеканалами на минулому тижні спроб осмислити процеси набуття Україною незалежності.