Ось яка історія пропонується. Учитель російської мови та літератури Ігор Данилов із Ленінграда в 1941-му йде на фронт та потрапляє в полон до німців. Звідти він успішно тікає, а коли дістається до своїх - його як зрадника пакують у табори ГУЛАГу. Звідти знову йде на фронт, тепер уже - в штрафбат, аби спокутувати провину перед радянською владою кров'ю. Пораненого Данилова остаточно реабілітують, і він повертається додому - в пекло.

Виявляється, його дружина Людмила, теж російський філолог, вважала себе вдовою. Хоча навіть якби так не було, все одно жінка змушена була б одружитися з високим партійним працівником Муляровим, аби врятувати дитину від голодної смерті. Товстий, брутальний та жорстокий вірний ленінець обіцяє Данилову згноїти його, якщо той далі потраплятиме йому на очі та вимагатиме зустрічі з родиною.

Вирвані роки фронтовику без роботи й даху над головою влаштовує відповідальний працівник Ленінградського міському партії, комуніст із 1918 року, зовні дуже схожий на Гітлера, особливо коли сидить чи стоїть під портретом Сталіна. Причому погрози «згноїти» звучать і від нього, та й не лише звучать. Хтивий партієць після смерті Мулярова починає сексуально домагатися Людмили. Коли горда жінка дає комуністові по пиці, він перетворює на пекло і її благополучне життя вдови партійця. Цей тип узагалі хабарник, інтриган, статевий терорист, словом, із тих, кого симпатики Народного Руху в останні роки існування СРСР зневажливо й звинувачувало водночас називали комуняками, пророкуючи таким, як він, гілляку.

Після того, як філолога Данилова заарештували зусиллями ленінградських партійців, котрі до того ж, цитата, «накралися в блокаду», він випадково убиває міліціонера. Тікаючи від переслідування, фронтовик опиняється поза радянськими та навіть людськими законами. Тож не дивно, що єдиний шлях такому - справді вільне від комуністів злочинне середовище. Отримавши цілком логічне прізвисько Учитель, філолог Данилов поступово перетворюється з усіма гнаного й голодного інтелігента-фронтовика на знакову постать кримінального світу повоєнного Ленінграда.

Ось який глобальний сюжет пропонує не лише в анотації, а й у початкових серіях новий російський серіал Ігоря Копилова «Ленінград 46». Українська прем'єра відбулася 20 квітня в ефірі «Інтера». Попри те, що виробник серіалу - ворожий українцям та заблокований в українських ефірах канал НТВ, зміст перших епізодів 32-серійної історії міг би свідчити: і в Росії, мовляв, не все так сумно.

Описана вище драматична лінія - реальна. Подібне ставлення комуністів до людей не вигадка сценаристів, а цілком відповідає історичній правді. Радянська влада ламала через коліно людські долі не вибірково, а ставила цей процес на конвеєр. З огляду на остаточну реабілітацію сталінізму в РФ, що й стало однією з причин російської агресії проти України з прицілом на весь пострадянський простір та схід Європи, задум «Ленінграда 46» можна було би вважати сміливим. А сам фільм - таким, що суперечить офіційній державній політиці путінської Росії.

Жирні хтиві комуністи розчерком пера ставлять людей поза законом: хіба це не сміливе зізнання для нинішніх росіян? А ще там є радянські міліціонери, котрі хлебчуть горілку стаканами просто на робочому місці, заходять у запій та бордель, гуляють у дорогих ресторанах за свої гроші, катують затриманих і співпрацюють із бандитськими ватажками. Словом, чимдалі більшою є внутрішня потреба поставити «Ленінград 46» в один дисидентський ряд із «Левіафаном» Андрія Звягінцева, не менше.

Пастка, в яку може потрапити спраглий російського світоглядного прозріння український глядач під час перегляду згаданого серіалу, описана півтори сотні років тому Козьмою Прутковим в афоризмі: «Якщо на клітці зі слоном бачиш напис "буйвол" - не вір очам своїм». Бо те, що пропонується далі під виглядом драматичного серіалу в форматі «не гірше, ніж в американців», на виході є високою горою, котра народжує мишу. Й та довго не проживе, бо життєдайні органи пошкоджені ще в зародку.

Почнімо з ідеї. Замахнутися на Вільяма їхнього Шекспіра, тобто на великий, здається, чи не перший на моїй пам'яті саме драматичний серіал, його авторів спонукав гіперуспішний американський «Пуститися берега» (Breaking Bad), у якого є всі шанси стати наряду з «Грою престолів» серіалом десятиріччя. Такими в 2000-ні стали «Доктор Хаус» і «Втеча з в'язниці» (обидва - США). Хоч припускаю, що маю суттєві лакуни в самоосвіті, бо не знаю актуальних французьких, польських чи шведських серіалів. Але навіть освіченіші за мене все одно орієнтуються на якісний американський серіальний продукт.

До чого тут «Пуститися берега»? Бо його герой, простий американський шкільний учитель хімії Волтер Вайт, так само волею долі перетворився спершу на успішного виробника ексклюзивних наркотиків, а потім узагалі здобув авторитет у злочинному світі Альбукерке, жорстко й водночас вигадливо зачищаючи конкурентне поле та своїх лютих ворогів.

На переконання вашого автора, російський учитель Ігор Данилов у виконанні Сергія Гармаша - молодший брат американського вчителя Волтера Вайта. Теж поза законом, теж ховається, теж грає в небезпечні ігри з офіційною владою. Так само має гурт відданих спільників та вважається невловимим до певного часу. До речі, проблеми з дружинами в обох персонажів не ідентичні, але десь схожі.

Було б так, якби творці «Ленінграда 46» чітко визначилися в жанрових та світоглядних пріоритетах. Будь-яка анотація серіалу заінтригує вас тим, що скривджений чинною владою вчитель Данилов стає на злочинний шлях, аби мститися своїм кривдникам. Тобто розум класичного філолога стає злочинним до геніальності, а сам Учитель - це Робін Гуд, котрий карає одного за одним злочинців із партквитками, в міліцейській формі, а вищий пілотаж - із посвідченнями МДБ.

Так, Данилов замислює й втілює злочини чимдалі масштабніші, амбітніші й претензійніші. Проте не вірте очам своїм, не читайте анотацій. Учитель не протиставляє себе Системі. Він не жорстокий, зате справедливий розбійник. До речі, таким у фільмі постає його провідник до злочинного світу Лавр (Олександр Ликов): цей здатен зухвало ввірватися в міліцейський відділок серед білого дня, розстріляти ментів, визволити Учителя, потім дати бій військовому підрозділу й красиво загинути, не здавшись. Також Лавр у змозі волюнтаристськи плювати на кримінальні закони, точніше, трактувати їх так, як йому зручно в даний момент. Бідних же, гнаних та голодних Лавр охоче підгодовує, й узагалі тягнеться до соціальних парій. Тому й підбирає на базарі побитого Данилова.

Але, повторюся, заявленого протистояння між Учителем та ворожою до нього та всього живого радянською Системою ми в «Ленінграді 46» не бачимо. Взагалі не зрозуміло, які закони порушує Данилов. І чому він у процесі стає негативним персонажем, а не таким, що заплутався й судомно шукає виходу, як містер Вайт.

Американський хімік порушує закон. Розуміючи це від самого початку. Кожна наступна спроба вискочити затягує капкан ще сильніше. Чоловік його сестри, начальник нарковідділу Генк, весь час, протягом усіх п'яти сезонів «Пуститися берега», полює на Вайта, не знаючи, що дичина - поруч, за одним із ним столом. Глядач роздвоюється. З одного боку, Америка - правова держава, де навіть найкривавіші маніяки мають право на адвоката й не бути побитими у відділку. Несправедливий вирок там - трагедія й мотивація для радикальних дій, спрямованих на власну реабілітацію. Але ж якщо Генк спіймає Вайта, то першим одягне на нього наручники, хай вони сто разів родичі. Глядач вибачить йому це, бо Генк правий із погляду закону. Тоді як містера Вайта нам шкода по-людськи. Й дуже хочеться, щоби вчитель хімії якось виплутався. Нехай він сто разів злочинець.

У «Ленінграді 46» філолога-бандита Данилова ловить капітан міліції Юрій Ребров (Євген Міллер). Котрий до того ж бере шлюб із дружиною Учителя. А головне - Ребров плоть від плоті Системи, котра випхала Данилова на соціальне дно й поставила поза законом. Тобто сищик Ребров та його міліцейська команда стоять на сторожі радянського беззаконня. Чи мають вони моральне право полювати на Данилова?

І, до речі, не лише на нього. Приблизно з сьомої серії «Ленінград 46» перетворюється на звичайний вертикально-горизонтальний детектив, де в ленінградського відділу по боротьбі з бандитизмом роботи й без Учителя вистачає. То грабіжники в протигазах, то серійний убивця з симфонічного оркестру, то взагалі недобиті німецькі шпигуни. Тема протистояння «Ребров - Данилов» у процесі відходить на другий план, а потім узагалі затирається до фіналу. Коли Учитель, прозрівши, приходить здаватися. Називається «нагулявся, мужик». Містер Вайт так само добровільно йде на смерть, перед цим потурбувавшись про безпеку, в тому числі фінансову, близьких йому людей. Але фінал «Пуститися берега» виглядає вищою мірою жертовності головного героя.

Кінцівка ж «Ленінграда 46» є зразком гібридного світогляду: людина з вищою філологічною та здобутою на практиці вищою кримінальною освітою розуміє безглуздість протистояння радянській владі. Вона, влада, мовляв, хай сувора й місцями недосконала, та ж іншої нема, для чого теляті буцатися з дубом...

Гібридність цієї історії полягає, серед іншого, в тому, що викривальні монологи на адресу СРСР звучать із вуст ворогів країни. Наприклад, агент, котрий працював на фашистів десять (!) років (а став агентом, коли вивчав німецьку мову й почав їздити за кордон), промовляє пророче: «Всі великі європейські річки впадають у світовий океан. І лише ваша Волга впадає в Каспійське болото. Тому ніколи в вашій країні хорошого не буде». Або працівники МДБ, котрі заарештовують та розстрілюють без суду людей, виявляються перевдягненими бандитами, на яких полює справжнє, хороше сталінське МДБ. І таких прикладів гібридного світогляду - ледь не в кожній серії.

На виході маємо чергову спробу виробників серіалів у країні, де Сталін - офіційно ефективний менеджер, хоча на місцях існували окремі недоліки, створити телевізійний довгограй із претензіями догнати й перегнати Америку. Проте детектив - жанр, що розповідає про злочин і кару. Тож у державі, в якій скоро як сто років верховенство права підмінено червоним терором і диктатурою пролетаріату, будь-яка спроба показати, як закон перемагає беззаконня, видає на-гора черговий зразок гібридного детективу. Це коли злочин - не злочин, а отже й карати за нього не слід.

Фото - tv.ua