Чоловіки у помаранчевих піджаках (то і є “гусаки”) заметушилися, вдягнули маску ідіотизму (вона залишиться на їхніх обличчях до кінця передачі) і вдали, що є гравцями клубу “Что? Где? Когда?”.

І Зіна зраділа: “Показ російських ерудитів - гарний трюк. Дивовижну насолоду акторові можуть дати нюанси в пародії на Олександра Друзя, Максима Поташова та інших інтелектуалів. І скільки б радощів, скажімо, отримав глядач, в момент пізнавання в “гусаку” Євгені Паперному – відомого на весь простір СНД адвоката Борщевського. Ідея використати для сміху один з найулюбленіших клубів публіки – це сміливе зухвальство та вищий пілотаж!” - думкою, літаючи у хмарах, багатіла дівчина, а те, що відбувалося на екрані, на жаль, лишало бажати кращого. Не хотіли нюансів “гусаки”, не вгледіли в героях-інтелектуалах грунту (а цього добра можна знайти будь-де і у будь-якій кількості) для пародії та сатири. Вирішили, що, поверхового копіювання для невибагливої української аудиторії буде достатньо. Від натяку про клуб “Что? Где? Когда?” публіка просто сконає від реготу. Вирішили і... помилилися.

«Розпочинаємо засідання клубу любителів анекдотів “Золотий гусак”, – промовив Анатолій Дьяченко, і з цих слів треба було зрозуміти, що це є відповідь на запитання “диктора-інтелектуала” - Ми раді вітати вас у нашій чудовій програмі”... Підалькіна всміхнулася. “Знову телевізійний штамп... Гарненький гумористичний початок… – подумала вона – Слід заборонити телевізійникам користуватись для визначення якості своїх програм словами чудова, улюблена, цікава тощо і передати це право глядачеві”....

І, раптом, Зіна втратила рівновагу. З пантелику її збив дурисвітський сміх, неприємний регіт-заставка, що звучав ледь не після кожного вислову. Це “вживу” сміялися “гусаки”. Чим ближче камера демонструвала їхні перекошені сміхом обличчя, тим більше розкривалися очі дівчини від подиву. Регіт був вимушеним і фальшивим, викликаним швидше професійним обов’язком, ніж щирим звільненням душі. Така собі набридлива “музична” скринька із ляльками-маріонетками.

Дивилася Підалькіна на метушливу атмосферу “гусячого” засідання і здалося їй, що “панство” позбігалося, щоб поспіхом у ідіотичній ейфорії, перебиваючи один одного та змагаючись у вульгарщині, переповісти по-декілька анекдотів глядачеві, а потім побігти далі у пошуках “хліба насущного” (в народі це називається просто – халтура). “З миру – по нитці”...

Анекдот… фальшивий сміх… анекдот… знову сміх – ось і вся схема “гусячого” шоу. Таке механістичне повторювання (не жвавість і парадоксальність думки!), напевне, мусило б “зіграти” і розсмішити глядача. На це, можливо, і сподівалися автори програми? Насправді ж це нав’язливе застосування тих самих прийомів (з передачі у передачу) та відсутність животворної імпровізації, брак гнучкості лише викликало нудоту.

“Грубі, перекошені від гумору та сміху обличчя, що змушені видавати “непідробну” радість... – намагалася осмислити бачене Підалькіна - Чи можна дати те, чого немає у душі? “Нє вєрю!” – сказав би “гусакам” Станіславський. А щодо індивідуальності? В автоматичному повтор, одну “маріонетку” дуже просто замінити іншою. Від того, чи буде сидіти в програмі Чигляєв, Бенюк, чи Біл Клінтон, якість її навряд чи зміниться”...

І згадався Підалькіній Юрій Нікулін із його “Білим папугою”, де також були різні анекдоти, але була і тремтлива атмосфера, непідробна радість спілкування і зустрічі із давніми приятелями. І подумала, що “Золотого гусака” можна назвати лише д-у-ж-е далеким спогадом про найкращі зразки подібних шоу-передач.

“Кажуть, що існують обличчя – думала Зіна, - які ніби-то завжди плачуть (таке має З.П., коли дивиться українське ТВ), але є і ті, які завжди сміються (це вона мала на увазі “гусаків”). І ті і інші в своїй застиглості є лише карикатурою, бо душа, як і думка, безкінечна у своїх змінах. “Гусаки”, сміючись над іншими, у своїй нездатності до живої імпровізації стали благодатним матеріалом для насмішок” . Знайшовся б лише автор!

Що стосується тем анекдотів, то вони банальні до запаморочення – секс, сімейні стосунки, збочення...

“Не то”, – записал Лев Толстой после первой брачной ночи. Самое интересное, что написала его жена: „Не туда”... “Підалькіна подивилася на недоумкуватий вираз обличчя промовця (шкода, що не знала його прізвища, а титрів не було) і саркастично зауважила: “Сміливо! На всю Україну... Хоч і вульгарно, але - небезпечно... Толстой не встане, в пику не вріже!”

“Хай їм грець, цим анекдотам! – вигукнула дівчина. - А як із власним гумором? Із тими крилатими фразами, які летять у народ? Політичних, актуальних, злих тем в “Золотому гусаку” не почуєш… Яку ж мету, окрім клонування заяложених тем, має передача?”. І збагнула Зіна - це додатковий заробіток для “бідних” артистів.

І згадала Євгена Паперного у одній з його останніх театральних робіт в “Варшавській мелодії –2”. Грав він без “іскри”, не знаходив сил вкласти в роль душу. “І не дивно... – вела Підалькіна – Має небезпечну роботу поза театром – служить артист у “халтурах”, де важко відчути міру і вчасно зупинитися, де неможливо зберегти одвічну душу творця. Взяти будь якого з “гусаків”, Чигляєва чи Дьяченка, чи іншого... Чи здатні вони на щось після такої банальщини? Це біда... Криза українського мистецтва”...

І тут на думку дівчині спали скоморохи та юродиві Русі. Їхнє захоплююче “балансування на лезі”. Живе, сатиричне, тісно переплетене із політикою і буденністю мистецтво блазнів із жадібністю дивився народ. Їх боялися… Карали на смерть... Бідні і величні митці “від бога”, піонери комедійного жанру! І ситі, застиглі гримаси українських гумористів - людей, що “сплять” і бачать те, що вже не існує, чують те, що не звучить, говорять те, що не відповідає сьогоденню... Захоплюючий контраст!

Тотальний сон суспільства, насичений аморальністю та відсутністю високих ідеалів, триває ... Триває і клонування різних „Гусаків”. Глядач піддався масовій галюцинації, що гумор сьогодні не може бути високим, а лише навпаки – брутальним, вульгарним, низьким…