Промивання глядацького телемозку в краківській “Лазні”...

22 Травня 2003
838
22 Травня 2003
09:57

Промивання глядацького телемозку в краківській “Лазні”...

838
Журналістка Зіна Підалькіна дуже полюбляла театр і відправившись на чергову виставу фестивалю “Києва Травневого”, замість театру потрапила на “реальне теле-шоу”.
Промивання глядацького телемозку в краківській “Лазні”...
Чула Зіна від колег-театралів нарікання (не раз чула!), що телебачення (“До дідька б його!”) забирає глядача з театру. Мільйони збирає, нічого бідолашним “служителям божественного” не лишає... Горе... Горе...Плакали театрали, і дивувалася дівчина на сльози їхні!

Слухала і натяки на тотальне отупіння глядача, котрий не хоче “їхнього” театрального високого, а прагне лише низького, а також скиглення про злу долю праведного митця і не раз оспівану меншовартість. Чим далі слухала Зіна, тим гучніше витягував ноти трагікомічний хор, і охоплювало дівчину страшне - відчуття зради.

Підалькіна (а була вона дівчина чутливою до болю чужого і не тільки) вловила у стогнаннях нещасних колег лицедійство, і сяйнула думка: “Не хочуть працювати... Змінюватись... Не відають творчості... Не знають” ...Зіна і сама була трохи ледацюгою, і дозволяла оголену неспроможність свою інколи вдало прикривати нерозумінням, жалощами на огрубілу ситуацію тощо (див.вище). І закортіло Підалькіній (дуже!) з замкненого кола цього вирватись, і не просто закортіло, а і нагода трапилася...

ЛАЗНЯ В МОЛОДОМУ ТЕАТРІ

“Сказ SHOW, або страшно файні люди” драматург Павел Юрек, краківський театр “Лазня” – прочитала журналістка афішу і ввійшла в глядацьку залу. Слова подяки говорив глядачеві режисер Бартош Шидловскі… Недовго говорив… Коротко. Сказав і почалося шоу. Зіна вгледіла чотирьох молодих чарівних і дуже привабливих акторів і актрис. Після декількох показаних відео-роликів в стилі так званого “реального телебачення” (наприклад: схована камера фіксує майбутніх героїв вистави у найінтимніших пікантних ситуаціях – купання у ванній, сповідь в церкві, поглинання вкраденого продукту у супермаркеті тощо), вони розіграли на сцені щось схоже на таке ж “реальне шоу”, як скажімо, передача “За склом”.

І вийшов з того видовища отруйний мікс, сповнений усього, що пропонує глядачеві телевізійний ринок “всюдисущого одуріння у шпигуванні за головами і серцями”: банальні жарти, дешеві розіграші, збочення, гомосексуалісти, лесбіянки, простенькі кримінальні сюжети із обов’язковим зЄвалтуваннями і вбивствами… Все, майже “вживу”, весело, дотепно і на очах у глядача! (Що, до речі, примусило вразливих поважних викладачок польської гордо покинути глядачеву залу).

Дивилася Підалькіна, сміялася із глядачами і думала: “Знайшовся у Польщі розумний чоловік, подивився “голубий ящик”, і створив пародію на побачене. І на щастя того чоловіка, знайшовся у Польщі театр, де актори здатні легко, без напружень, разом із драматургом посміятись, ще й глядача до цього залучити, сучасною мовою із ним на рівних розмовляти, довести ситуацію до абсурду, ненав’язливо наштовхуючи на філософствування щодо бруду, яким щодня годує пересічного глядача ефір”. Парадокс складався ще й з того, що п’єсу, виявляється, написав сценарист найпопулярнішого у Польщі серіалу “Л як любов” (його тексту у виставі третина, решта - імпровізація акторів).

І вийшло, що театр таки зміг обіграти телебачення, і дотепно використовуючи телевізійні ж засоби, перемогти. І згадала Підалькіна київського режисера Віталія Малахова. Із незадоволенням говорив він, що один московський критик йому порадив робити вистави, як кліпи. “Хочу, щоб театр залишався театром і дія йшла не поспішаючи” – виснував він. “Може і має рацію режисер, - думала на це Зіна – Але краще було б кинутись у безумний експеримент, пожвавити трохи свої відчуття і колективно полоскотати нерви”.

Так не по доброму думала дівчина, бо, мабуть, остогидли їй “традиціоналісти” української сцени, нездатні на вольовий і сміливий крок. Відчувала вона, що український театр задихається від “псевдотрадиції” (бо клонування прийомів з вистави в виставу як ще назвати?), розуміла, що зникла гострота та злободенність нашого театру. Став він беззубим і непривабливим…

Зав’язати справжній, часом шокуючий, діалог із сучасним глядачем в Україні (можливо, за виключенням Андрія Жолдака) ніхто з театральних режисерів не прагне. Тому глядач і обирає низького рівня українське телебачення, що використовує і святе і низьке, аби затримати аудиторію.

Що стосується вистави “Сказ SHOW, або страшно файні люди”, то акторам вдалося, граючи в рамках “реального телебачення”, створити на кону “реальний театр” і грати із глядачем настільки правдоподібно, що декотрим глядачам, звиклим до театрального пафосу і риторики, навіть здалося (всі у “Лазні” професіонали із освітою), що на кону самодіяльність. Диво, але “високим” можна відбити здатність і у глядача відчувати живу тканину вистави. Мовляв, якщо нема виплеканого українською сценою пафосу – це непрофесіоналізм, це не театр...

ІЗ РОЗМОВИ ІЗ ШИДЛОВСЬКИМ

Б.Ш. (по-польски) - Наше “Сказ SHOW” не за телебачення, а проти нього. Ми свідомо вживаємо телевізійних прийомів, провокуємо глядача, робимо щось на кшталт пастки, щоб примусити його замислитись. Коли хтось включає телевізор, то прагне чогось безрефлексійного... Театр дає можливість спіймати цей стан, показати його з іншого боку, відкрити, що ми втрачаємо щось важливіше, намагаючись наздогнати штучно створений продукт моди, нав’язаної нам “медіа”...

З.П. (українською) . - Існує думка, що телебачення забирає глядача із театру...

- Щодо цього, то ми мусимо боротися за кожного глядача. Можна, звісно, і в Польщі констатувати загальну театральну кризу, але це не стосується мого театру. Наш глядач захоплений нашим театром настільки, що сам безпосередньо бере участь у різних, запропонованих нами, проектах.

У випадку із “Сказ SHOW”..., то тут існує віковий бар’єр. Люди віком після 60-ти років не зовсім сприймають бачене. На цей продукт “купується” покоління телевізійне, власне, молоді люди. Вони відразу розуміють запропоновану гру і швидко входять у неї. - Багато хто вважає, що глядач, зіпсований телебаченням, вимагає банальних сюжетів.

- В банальності театр ніколи не зможе подолати телебачення. А відтак – навіщо тоді цим займатися? Кожен театр має право на пошук свого обличчя. Добре, якби цих облич було б більше. Найбільша проблема – нівелювання яскравого почерку того чи іншого театру. Часом глядач навіть не усвідомлює того, де він знаходиться, власне, які відмінності одної вистави від іншої. Ось це – найгірше.

- У виставі ваші актори імпровізують...

- Так. І дуже багато. Виникає важливий живий контакт між акторами на сцені і глядачем.

- Те, чого позбавлене телебачення...

Б.Ш.. (посміхнувшись) - Так.

І тут Зіна зрозуміла, що шляхів із кризи у вітчизняного театру безліч. Один – імпровізація життєдайна і бурлескна. “Але хто відважиться на це?” – вихопилося у дівчини і згадався, раптом, київський театр “Чорний квадрат”, який чи не єдиний в Києві, як метод роботи, декларує імпровізацію.

В одній з вистав його, створеній на основі етюдів, використані любовні сценки, запозичені із серіалів. Згадала Зіна і зрозуміла, що не туди направила свій дівочий погляд: “Вони не ті, хто здатен... Їхні сценки - псевдоімпровізація, данина “моді”, зафіксовані на сцені сюжети - повторення телевізійних пропозицій, не більше. Нема там живої, миттєво народженої емоції, немає свободи”.

Глядач, перемістившись в театр, відчуває себе, майже як вдома біля телевізора. І нічого не міняється в його житті. “Якщо і телебачення, і театр займаються обслуговуванням низьких потреб української аудиторії, хто ж зверне увагу на її складніші жадання?” – не вгамовувалася Зіна озиратися. Не побачила нічого, бідна, і засумувала... Знов про горе українських митців згадала. І, раптом, виник перед нею польський драматург-серіальщик Павел Юрек.

З.П. (до усміхненого драматурга, швидко) - Чим є для Вас телебачення?

П.Ю. (як Ленін, пильно подивився на Зіну) - Це те, що жере наш час... Що роз’єднує людей, замість того, щоб їх об’єднувати.

“Які шалені перспективи для Театру!” – радісно вигукнула Зіна і побігла далі шукати правди на землі та сенсу театрального побратимства.
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
для „Детектор медіа”
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
838
Читайте також
20.09.2001 14:25
Наталія Лигачова
«Детектор медіа»
2 578
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду