За кількістю відвідувачів це був не фестиваль, а тижнева хода, і локації Docudays UA нерідко вміщали половину спраглих неігрового кіно.

Велелюдні покази на покази Docudays UA були очікуваними, адже найбільшого розквіту документальне кіно набуває у країнах із найбільшими проблемами. До того ж команда форуму цілий рік просувала документальне кіно в Києві та в регіонах. Також до програми форуму увійшли стрічки, які стали найбільшими подіями в документальному кіно.

Попри напружену ситуацію на сході України, на фестиваль до Києва прибули й численні іноземні кінорежисери й продюсери. Деякі з них уже приглядаються до ситуації тут, шукаючи тем для своїх наступних фільмів.

Якщо ці плани буде втілено в життя, голоси українців у світі буде чути нарешті не з телерепортажів чи коротких новин ЗМІ, а з докладних історій, що апелюють до людських сердець. І демонструватимуться вони не лише на показах кіноклубів. Адже основними замовниками виробництва документалістики в цивілізованому світі залишаються великі телеканали .

А тим часом завдяки Docudays UA реалії світу, навпаки, самі наблизилися до України. Переглядаючи стрічки, автор шукала відповіді на питання: «На що готові кінодокументалісти, щоби донести свою історію до глядача? І які функції правозахисників і медіа вони перебирають?».

Правовий захист і порятунок від ближнього свого

Гасло цьогорічного фестивалю - «Врятувати людину» - для більшості авторів документального кіно є головною мотивацією у виборі професії.

Як засвідчив Docudays UA, найбільший відгук серед глядачів мали фільми, що торкаються питання прав і свобод на персональному рівні. До таких відноситься стрічка «Цап за голос» нідерландського режисера Єруна ван Велзена. За сюжетом, африканські школярі обирають президента школи. Передвиборча компанія нагадує вибори для дорослих: ті ж засоби реклами, таке ж відстоювання прав жінок, та ж перемога блискучих промов над щирими намірами. Лише розказано цю історію тими простими словами, характерними для дітей.

Попри розмаїтість сучасних засобів оповіді, запотребуваними у правовій тематиці лишаються прості історії про героїв, позначені закликом негайно допомогти цим людям.

До такої розповіді вдається кінорежисер-дебютант Ренато Боррайо Серрано. Гватемалець за походженням, нині він мешкає в Москві. Сюди ж рветься герой його фільму «Інша країна», конголезець Фабріс. На батьківщині його переслідують за критику влади. Несолодко Фабрісу доводиться й під час тимчасового перебування в Москві, де расисти його б'ють, а міліція заявляє : «А як ми їх знайдемо? У Москві 12 мільйонів мешканців». Однак тітка Фабріса має можливість допомогти йому лише з візою до Росії. Окрім решти проблем, юнак хворіє на вітиліго - на його шкірі проступають білі плями. Вони і в метафоричному сенсі роблять його білою вороною - й у Конго, й на чужині. «Інша країна», якої потребує Фабріс - насправді, територія, де поважали би його права і свободи.

Кадр із фільму «Інша країна»

Режисер фільму обходиться мінімальними кінозасобами - слідує за Фабрісом, спілкується про його знайомих у Москві. Єдиний художній штрих у цій стрічці - на початку фільму: конголезька музика гурту «Кімбата» звучить на тлі панорам ранкової Москви. А завершує свій фільм режисер електронними адресами, за якими можуть звернутися люди, які хочуть допомогти Фабрісу.

У підсумку, як розповів автору Ренато Боррайо Серрано, з'явилася надія, що Фабріс зможе отримати притулок у Росії. «В Європі всюди відмовляють», - додає він. А щодо своєї хвороби Фабріс ще навіть не звертався до лікарів. До фільму увійшов епізод, де в церкві він каже, що постійно має обманювати голод супом...

Простим візуальним засобам віддали перевагу й польські учасники Docudays UA - Павел Лозінський та Міхал Щесняк. Натомість автори зосередилися на страшних життєвих драмах.

Молодший із відомої династії кінодокументалістів Лозінських цього разу фільмує жінку, яка вирішила виховувати дівчинку з особливими потребами - Вєрку. Але спочатку мова у стрічці «Вєрка» про те, яким непростим для майбутніх опікунів у Польщі є процес усиновлення таких дітей. Наприклад, вони мають приходити до груп хворих дітей і піклуватися про них тривалий час.

Кадр із фільму «Вєрка»

Чому саме дівчинка з вадами зору і слуху, не рахуючи невиліковної хвороби? Вєрку героїня фільму обирає цілком усвідомлено. Не те, щоби проста робітниця сірникової фабрики мала добрі статки і забагато вільного часу - таким чином жінка намагається спокутувати гріхи минулого, аби не марнувати життя на алкоголь і тютюновий дим. «Раніше я вставала серед ночі й приходила до костьолу й просила Бога, щоби він поміг», - зізнається щаслива тепер опікунка Вєрки в перерві між працею. В одну з таких миттєвостей, зазвичай весела і балакуча, жінка кладе руки на підвіконня і відсторонено дивиться на дощ - достоту як Мадонна. Можливо, для нової матері Вєрки участь у цьому документальному фільмі стане визнанням усього її життя.

Міхал Щесняк у «Точці відліку» теж фільмує соціальну значущу історію. Героїня стрічки, молода жінка Анета, потрапила до в'язниці за вбивство. Перебуваючи за ґратами, вона знаходить собі розраду в можливості доглядати за хворою на ревматизм пані з будинку спокійної старості.

Зосереджуючись на психологічних переживаннях Анети, яка в очікуванні вироку намагається помічати барви життя, Міхал Щесняк вихоплює з-за ґрат не ув'язнену, а перш за все людину. Його Анета - така ж приваблива, як і решта молодих жінок. З тією лише різницею, що вона вчинила помилку. Хоча українським глядачам під час перегляду фільму йдеться навіть не про це. Після матеріалів журналістів, наприклад, про умови утримання ув'язнених Лук'янівському СІЗО, фільми на кшталт «Точки відліку» в Україні сприймаються насамперед як наукова фантастика.

Кадр із фільму «Точка відліку»

На завжди фільми на правові теми мають помітний ефект, і не відомо, що більше допоможе, наприклад, Фабрісу - фільм про нього чи його тітка у візовому центрі. Ефект впливу документальних стрічок виміряти так само складно, як зміни нації на персональному рівні. Але вони невідворотні.

Журналістика наступного рівня

В полі зору іноземних документалістів - катастрофи й глобальні зміни у світі. Відтворити їх вони намагаються, максимально заглибившись у суть подій.

Французький автор Хуберт Саупер будує свою розповідь про розкол Судану («Ми приїхали як друзі») на маленьких історіях людей, яких зустрів під час дворічної подорожі країною; цитатах політиків і чиновників, які він фіксує під час здебільшого неформальних розмов. Своїх героїв пан Саупер фільмує на тій же відстані, що і в житті, аби передати енергетику співрозмовника.

Кадр із фільму «Ми приїхали як друзі»

Під час спілкування з журналістами і глядачами кінорежисер постійно повторював «Я не кореспондент CNN», - підкреслюючи, що заглиблювався в історію та вивчав її всебічно.  Його розповідь про Судан є антирепортажем. Метафорична, емоційна й докладна історія  «Ми приїхали як друзі» навряд чи здатна допомогти героям фільму, робота над яким тривала кілька років. Натомість фільм корисний для країн, які зазнають впливу ззовні - недаремно ж назва роботи відомого дослідника Африки Хуберта Саупера має іронічний підтекст. Детальніше про фільм «Ми приїхали як друзі» читайте в інтерв'ю «Детектор медіа».

Протилежною за підходом до викладу і фактів є ще одна стрічка з програми Docudays UA - «Вбивство шахтарів» південноафриканця Регада Десаї. В ній ідеться про розстріл мирних страйкарів однієї з найбільших платинових шахт постколоніальної Південної Африки. В серпні 2012 року тут було вбито 34 людини, а ще кілька десятків поранено. Частину учасників страйку цинічно засуджено за вбивство.

Фільм створено на основі матеріалів іноземних телеканалів, які зафіксували жорстокий розстріл мирних демонстрантів. Як і в розслідуванні, у «Вбивстві шахтарів» детально відтворено кожен день страйку, подано, в тому числі, думки представників офіційної влади, досліджено таємні домовленості уряду. І все ж найбільше під час перегляду стрічки вражає факт, що такі криваві розправи можна знімати з близької відстані.

Кадр із фільму «Вбивство шахтарів»

Помітною подією фестивалю став показ фільму-лауреата «Оскара» і BAFTA Citizenfour Лаури Пойтрас. Саме як Citizenfour підписував свої листи до кінорежисера й журналістки Едвард Сноуден - американський програміст, який звинуватив Агентство нацбезпеки у стеженні за громадянами. Фільм створено на основі восьми інтерв'ю зі Сноуденом у Гонконгу в 2013 році. Окрім Сноудена, героями стрічки виступають журналісти Гленн Грінвальд (сайт Intercept) та Юен Макаскілл (The Guardian).

Лаура Пойтрас продовжує тему історій із-під домашнього арешту, яку було заторкнуто, наприклад, у стрічці «Це не фільм» (2010) Джафара Панахі.

Художниця за покликанням, пані Пойтрас цього разу зосереджується на сінема веріте, фільмуючи і Сноудена, і явище параної як таке. Також ця робота запозичує найкращий традиції реаліті-шоу - в тому сенсі, що у фільмі йдеться про такі речі, як залаштункові обставини роботи з секретними матеріалами відомих журналістів чи відео знищення даних, переданих Сноуденом The Guardian.

Парадоксальною є тяжка доля самого Сноудена. Він підозрює у шпигунському начинні навіть такий «гаджет», як телефон у готелі, й ретельно накривається мантією при копіюванні даних на флешку. Однак, врешті-решт, опиняється у московській квартирі із видом на Кремль, де, вочевидь, камери встановлені навіть у макаронах на його кухні.

Кадр із фільму Citizenfour

Історія з Едвардом Сноуденом і свободою слова - настільки цікавий прецедент, що відомий кінорежисер Олівер Стоун вирішив зняти власну ігрову версію цієї історії - фільм «Сонуден», де всіх героїв стрічки Citizenfour грають актори. Зйомки мають завершитися вже у травні, а на прем'єру картини очікують у кінці цього року.

Робота Пойтрас - привід виміряти свободу людини в гігабайтах і комбінаціях паролів. Але чимало кінодокументалістів просто зосереджуються на внутрішньому світі своїх героїв, аби на цьому особистому рівні розповісти про найскладніші проблеми. Завдяки цьому прийому історія про сепаратистів із Абхазії («Ефект доміно» Ельвіри Нєвєри та Петра Росоловського (Німеччина, Польща) набуває романтичних і навіть дотепних граней. Герої стрічки - російська оперна співачка та міністр спорту Абхазії - намагаються знайти спільну мову та обрати з-поміж Абхазії й України. Зрештою, вони лишаються у відокремленій республіці з великими сумнівами щодо майбутнього Абхазії, але впевненістю, що вони потрібні одне одному.

Кадр із фільму «Ефект доміно»

Так само персональний рівень цікавить автора стрічки «Угода» про вирішення долі Сербії й Косово данку Карен Стоккендаль. Вона зосереджується на особистостях учасників переговорів, не останню роль у яких відіграє поціновувач поезії, краваток та велоспорту, а за сумісництвом і гендиректор відділу з зовнішніх і військово-політичних зв'язків Ради Європи Роберт Купер. Закулісна дипломатія постає перед глядачами як мистецтво слухати й будувати діалог.

Кадр із фільму «Угода»

До міжнародної програми Docudays UA увійшли фільми про етичні аспекти розслідувань обставин геноциду в Індонезії («Погляд тиші» Джошуа Оппенгаймера), соціальні розвідки про права дітей з особливими потребами, які, як і інші діти, часом мріють про самостійне життя («Комплекс кенгуру» Сари Мун Хоу), метафорична історія формування «ДНР» на сході України («ДНР, або Химерна історія країни-саморобки» британця Ентоні Баттса). І глядачі фестивалю щиро переймалися цими темами. Однак вразила більшу частину аудиторії стрічка про кохання - картина-щоденник хорватки Татьяни Божіч «Довго та щасливо».

Татьяна Божіч присвятила стрічку розповідям про свого нинішнього бойфренда та чоловіків із минулого. Чим не жіночий журнал, де з м'якою іронією подані відверті речі, а в титрах перелічено всіх екс-бойфрендів кінорежисерки.

Можливо, «Довго і щасливо» - хорватська відповідь однойменному американському ситкому, що оповідає про будні подружжя зі стажем у 23 роки. Але більше Татьяна Божіч тяжіє до реаліті-шоу з «картинками аквареллю», ведучою й героїнею якого виступає вона сама. Самоспогляданням став і монтаж цього фільму, що тривав півтора року - режисерка насамперед хотіла прийняти себе такою, як вона є. Зафільмовані відтінки свого життя вона переносить на обличчя жінок, які позують їй для зйомок. Усім їм, як і авторці фільму, просто «хочеться доброго життя з людиною, яку кохаєш».

Кадр із фільму «Довго та щасливо»

Заглиблюючись у характери своїх чоловіків, Татьяна Божіч встигає й іронізувати, й помічати довколишні краєвиди. «З іноземцями хоч можна подорожувати. А росіянам постійно відмовляють у візі», - наприклад, зауважує вона.

Такі філософські підтексти годі знайти в телепрограмах чи статтях на соціальну тематику. Залишаючись недосяжним для форматів і хітових назв-заголовків, документальне кіно продовжує тяжіти до інтелектуальної сфери.

3D, сюрреалізм та екстрім у небі. Що далі?

Найменш залежне від таких чинників, як бюджет, знімальна група чи дорога техніка, документалістика розширює свій простір до небезпечних кордонів.

Автор фільму «Ми приїхали як друзі» Хуберт Саупер, перш ніж знімати стрічку, витратив значні кошти, аби збудувати літак. Причому заувага про те, що це було небезпечно, викликала в режисера подив. Виявляється, цей маленький і легкий транспортний засіб дозволив йому обійти блокпости й кордони, на яких йому погрожували ув'язненням. А ще літак виступив героєм фільму - мистецького акту, задуманого паном Саупером.

Кадр із фільму «Ми приїхали як друзі»

Одним із найоригінальніших фільмів міжнародної програми став 8-хвилинний «Ведмідь» німецького кінорежисера Паскаля Фльоркса, який вивчав творчий бік медіавиробництва в Академії кіно Баден-Вюттемберґа. Автор стрічки нагадав, що сюрреалізм у кіно - це не тільки несподіваний монтаж і парадоксальне поєднання фактів.

У фільмі він розповідає історію свого діда, який у часи Другої світової був десантником. А ще, якщо вірити Паскалю Фльорксу, цей чоловік був ведмедем. Ведмідь і виступає головною дійовою особою фільму - як тварина, з якою автор фільму найбільше ототожнює свого пращура. «Минуле мого дідуся завжди було присутнє в сьогоденні. Воно проглядало крізь усі його слова чи дії, але він ніколи не говорив про нього. Лише тепер, згадуючи те, що я знав про його життя та особистість, я відчуваю вагу його спадку», - каже кінорежисер.

Через цей зворушливий образ Фльоркс і намагається розповісти про діда, його оточення, його час і, зрештою, зовсім не зворушливі наслідки його військових звитяг.

Розбираючись у своєму родоводі, кінорежисер виконав складну технічну роботу - ведмедя втілено у технології 3D. Для цього кінорежисеру знадобився весь його досвід роботи в анімації. У результаті 3D-ведмідь вправно відтворює людську міміку, стріляє, стрибає з парашута і виказує емоції, як і жива людина.

Кадр із фільму «Ведмідь»

Прийоми креативної документалістики неохоче використовують українські автори. Тим часом такі художні навантаження значно розширюють аудиторію документального кіно. Зірки документального кіно все більше прагнуть того, щоби глядачі не розмежовували ігрові й документальні стрічки, а насамперед дослухалися до ідей фільмів.

Реінкарнація документальної фотографії

Помітною подією кінофестивалю стала участь фотографів Олександра Глядєлова та авторів документального мультимедійного проекту «Грозний: 9 міст» Ольги Кравєц, Марії Моріної та Оксани Юшко. Під час Docudays UA відбулися присвячені документальній фотографії дискусії та майстер-класи.

Помітною подією фестивалю став показ стрічки «Сіль землі» Віма Вендерса про пошук сенсу роботи відомого фотохудожника з Бразилії Себастьяна Сальгадо. Тривалий час він знімав кризові теми, в тому числі перетинався з українськими фотографами в місцях бойових дій. Але зрештою присвятив себе відродженню лісу з місцевості, де народився, та фотографії екологічної тематики.

Фото Себастьяна Сальгадо із фільму «Сіль землі»

У першу чергу стрічку оцінили фотографи - адже вся її сіль у тому, що місцем експозиції знімків на трагічні й життєрадісні теми стає цілий екран кінотеатру. Сила впливу зображень при цьому надзвичайна. Після перегляду фільму й досвідчені кінокритики зізналися, що стрічка виснажує душу.

Під час однієї з дискусій представник Всесвітньої організації охорони здоров'я Андрій Славуцький пригадав, що бачився із Сальгадо і в Судані, і в 1995 році, після трагічних подій у боснійській Серебрениці. «Мовчазний і зосереджений, - каже про Себастьяна Сальгадо пан Славуцький. - І загадковий: ніби був присутній весь час, і ніби весь час кудись зникав».

Під час дискусій документалістів ішлося про те, що вплив сучасної фотографії нівелює інтернет і сучасні ґаджети, а фотоконкурси у прагненні до ідеальних ракурсів відірвані від реального світу й сучасних медіа.

«Сіль землі» виявляє, як частину цих функцій перебирає на себе документальне кіно. Якщо відволіктися від таких умов жанру, завдання фотографа й кінорежисера однакові. І в першому, й у другому випадках автор прагне максимально відтворити реальність, що має значення для сучасників чи епохи. Для обох творів важлива істинність зображення. Обидва жанри тяжіють останнім часом до метафоричності й запозичують щось у мистецтва. Нарешті, майстерність і фотографа, й кінорежисера-документаліста визначає його життєвий досвід і вміння підмічати знакові події й деталі. Зрештою, кадри фільмів, які потрапляють у медіа, є не що інше, як документальна фотографія, що репрезентує історії героїв стрічки.

«Я працюю не тільки із зображенням, а й із емоціями. Я транслюю відчуття людей, і сам їх переживаю під час роботи», - каже Олександр Глядєлов. Чи не цим займаються оператори під час зйомок документальних фільмів?

Документальне кіно вже збирає переповнені зали в Україні. Ймовірно, це відіб'ється й на популярності документальної фотографії. Тим більше, що говорять кінорежисери й фотографи про одне й те ж, лише різними мовами.

«У фільмі про Судан я порівнюю Європу й Африку, і що більше я заглиблююсь, то більше дізнаюся для себе, хто я є як європеєць, що таке європейська культура», - каже Хуберт Саупер. «Поїздка на схід може вам допомогти відкрити себе», - звертається до фотографів Олександр Глядєлов. Також він додає: «Війна показує тобі, ким ти є насправді. Питання в тому, як із цим жити далі».

Відповідь на питання «Як із цим жити?» і прийшли шукати на Docudays UA глядачі.

Фото - з сайту Docudays UA та кадри з фільмів