Ще за кілька днів до війни, в яку більшість до кінця все ще не вірила, я проводив заняття зі студентами Могилянки, де ми тренувалися робити прямі включення з різних куточків світу під час висвітлення майбутньої іракської кризи . Заняття проходило цікаво і часами весело, це був тріумф професійного цинізму чи, знову ж таки, неможливість повірити у те, що ця війна розпочнеться. У псевдо-прямому ефірі обговорювалися можливі жертви та збитки, демонстрації протесту та геополітичні ускладнення.

За два дні про це вже говорили у справжньому прямому ефірі - зі справжніми жертвами та справжніми ускладненнями.

Раніше я мав складнощі зі спостереженням зі сторони за висвітленням українськими засобами масової інформації, й зокрема телебаченням, найбільших світових криз - чи то не вистачало часу, чи то з тих же міркувань, чому Пушкін свого часу не читав чужих книжок - дабы не смущаться чужому уму.

Втім, цього разу я мав більше можливостей спостерігати за тим, як розвивається ідея війни. Головний висновок - навіть таке розмаїте поняття, як війна - це новина одного дня. Точніше, як новина ця іракська війна зреалізувалася ще задовго до свого початку. Тоді, ще до війни, це були новини. Після цього розпочалися рефлексії. Глядач після перших годин цієї події почав втрачати інтерес до неї. І хоча вона може тривати місяцями, як новина вона вже вичерпалася. Звичайно, усі ЗМІ будуть висвітлювати увесь її перебіг, але для аудиторії усе найголовніше вже зрозуміло і так: війна триває, причини обговорено, гіпотетичні наслідки відомо. Все.

Слухаючи ВВС в один з перших днів після початку війни, зіткнувся з цікавим явищем: ведучий у студії намагався з’ясувати у місцевого кореспондента, як у Йемені ставляться до американських дій. Тобто, хоча в Іраку воює обмежена, але коаліція, ця війна все одно в більшості випадків асоціюється лише з Америкою. Врешті-решт Америка виявилася наодинці з цією війною, і тут криється найсерйозніша криза, яка може очікувати на цю країну - не військова, не політична, не економічна, а криза сприйняття, іншими словами - новий антиамериканізм.



Це явище вже зараз характерне не лише для країн ісламу чи Близького сходу. Воно вже охопило увесь світ. Можливо, найяскравіше він вже проявляється у самих Сполучених Штатах і за своїм масштабом вже перевершує рівень внутрішнього антиамериканізму часів В’єтнаму. В Україні він також хоча й латентно, але проявляється усе більше. Якщо ми подивимося на результати опитування, проведеного Центром Разумкова ще до війни, результати не можуть не вразити: на запитання, чи становить загрозу світові Президент США Джордж Буш, «так» відповіли аж 56,7%. На теж саме запитання щодо Хусейна, «так» відповіли лише 37,9%.

На жаль, в Україні більшість знає Сполучені Штати надто погано або не знає взагалі для того, щоб цей антиамериканізм був інтелектуальним (критика в рамках фактів та дискурс в рамках розуміння того, як влаштована та функціонує американська політична та ідеологічна система) . Перші рефлексії українців - від пересічних до політизованих та політиків - продемонстрували, що у більшості випадків це антиамериканізм саме побутовий, такий, що базується на емоційних рефлексіях людей.

НЕ можу забути, як перед прямим ефіром на одному з каналів відомий маргінальний політик кричав про те, що він хотів би, щоб американців вбивали в Іраку десятками тисяч, а Україна має розпочати військову допомогу Хусейну. Остання частина цього виступу навела мене на думку про те, з якою легкістю такі політики, аби не допустити, як вони кажуть, Третьої світової, готові втягнути Україну у війну - лише для підняття власного рейтингу. І цим, власне, вони не відрізняються від політиків деінде.

Перша ж частина міркувань метра навела на думку про те, що людина, яка воліє десятків тисяч жертв американців, так само з легкістю сприйматиме й жертви будь-які інші, в тому числі й серед українців.

А загальне враження від рефлексій українського політикуму, і не лише маргінального, залишилося тяжке: більшості не вистачає ані знань, ані досвіду, ані світогляду для того, аби адекватно сприймати оточуючий світ, і це незважаючи на те, що усі вони об’їздили увесь світ. Втім, усі , хто говорив чи виступав, незалежно від посад та партійної приналежності - говорили все ж не стільки на ЗАХИСТ Іраку , скільки виключно ПРОТИ Америки і виключно в контексті свого політичного порядку денного та з огляду на внутрішньополітичні міркування.



Це була реакція людей, які не змогли зрозуміти, яким складним є світ, що Америка - це не лише Буш. До того ж більшість українців, яким все ж довелося бути в США, у більшості випадків обмежувалася знайомством з Нью-Йорком чи Вашингтоном, які не є чимось типовим для визначення середнього американця та його сприйняття світу. Середнього американця як такого взагалі немає, так само як немає і однієї Америки. Є східне узбережжя. Є ще західне узбережжя, яке завжди було налаштовано більш антиістеблішментівськи і зараз Сан-Франциско є чи не найбільшим центром антивоєнного спротиву. Є також глуха провінція, де люди політикою не цікавляться взагалі і якщо й підтримують Буша, то тільки тому, що до цього їх постійно закликає телебачення.

Кілька років тому мені довелося бути в невеличкому містечку в Оклахомі, де мешкають люди, абсолютно не схожі на тих американців, з якими мені доводилося зустрічатися в столиці. З ними було дуже приємно розмовляти, вони багато розповідали про те, як далеко вони від Вашингтону, великої політики і від справжнісіньких дикунів із сусіднього Техасу. Втім, в певний момент одна з моїх співбесідниць вирішила поцікавилася, а що ж відбувається там, звідки прибув я. Її запитання не могло не вразити: ну як там поживає ваш Радянський Союз? Йшов 2000-й рік!

Так, дійсно багато американців не цікавляться навколишнім світлом, в тому числі й Іраком, але це не заважає їм бути переконаними у тому, що в Іраку вони захищають ідеали свободи, що вони мають на це не лише моральне право, а й моральний обов’язок, що їхні принципи у зовнішній політиці, як писав Гамільтон, є вищими, аніж принципи Старого світу - усі ці ідеї лунають вже далеко не вперше і вони будуть лунати й наділі, бо вони є основами американської цивілізації (так, не західної цивілізації, як у Тойнбі, а саме АМЕРИКАНСЬКОЇ). І ніщо не зможе примусити американську більшість думати інакше, бо це відміняло би усе, що відбулося в США аж з часів заснування - разом з американською мрією, піонерами заходу, батьками - засновниками, американською перемогою над Гітлером і комунізмом.

Приблизно ж однаковими увесь час були і аргументи антиамериканістів, які головну проблему завжди - і під час В’Єтнаму, Бурі в пустелі чи війни у Афганістані - бачили у тому, що за будь-якими ідеями США стоять імперські амбіції.

Говорячи про внутрішній антиамериканізм та спроби зрозуміти його генезу, можна згадати слова Майкла Ігнатьеффа (Michael Ignatieff), професора з Гарварда, який ще до Іраку, але вже після 11 вересня написав: «Необхідно зрозуміти: спецназ - це не соціальні робітники. Звичайно, ви можете це називати миротворчістю, розбудовою інших країн, як завгодно. Але насправді, американська війна з тероризмом є тренуванням в імперіалізмові. Це може стати справжнім шоком для американців, які не хочуть думати про свою країну як про імперію».

Коли я обговорював з одним дипломатом можливі наслідки для прав та свобод людини у США після терактів 11 вересня, той сказав, що, мовляв, не варто хвилюватися з цього приводу - в Сполучених Штатах настільки сильна і життєздатна система демократії, що вона сама вже якось себе зможе захистити без нашої допомоги. Безумовно.

Втім, для всього світу контекст зростаючого антиамериканізму важливий не як явище per se, хоча для США він, безумовно, важливий. Для оточуючого світу важливе зовсім інше: чи не вплинуть нинішні події негативно на сприйняття демократії та її американської моделі як такої? Бо саме США найчастіше асоціювалися з демократією і часто для країн з-за залізної завіси й справді були синонімом свободи й демократії.

Будь-яку ідею можна нівелювати або дискредитувати: пам’ятаєте, як в пост-радянську епоху «демократи» асоціювалися виключно з розрухою та зубожінням? Те ж саме з Америкою та демократією – скажімо, для України, де також увесь цей час несвідомо ототожнювали поняття демократії та Америки, ця ідея була єдиною антитезою Росії з її закликами та спробами повернення до спільного радянського (тоталітарного?) минулого, до якого завжди можна повернутися і разом протистояти імперським амбіціям Заходу( в даному випадку - Америки).

Втім, більшість твердила, що до цього повернутися не можна, якби цього декому не хотілося. Відтепер все це має під собою підЄрунтя: сама Америка тепер продемонструвала, що засоби розповсюдження демократії можуть бути недемократичними, а ідея неповторності історичних процесів або неможливості повернення до того ж самого більше не є домінуючою. Навпаки - історичні процеси повторюються, і не у вигляді трагедії та фарсу, а кожен раз у вигляді повноцінної трагедії, яка розпочиналася безневинним фарсом.

Коли я дивився перші включення CNN з Іраку, один з найвідоміших і найвпливовіших журналістів каналу Вулф Блітцер спитав одного з гостей студії: коли ви бачите, як з корабля запускають «томагавки», що перше вам спадає на думку? Я зловив себе на думці про те, що все це я вже бачив і не один раз. It’s all the same.