Рідкісну можливість отримали українські телеглядачі 19 грудня. О 10 годині ранку російський «Первый канал» транслював прес-конференцію президента РФ Володимира Путіна, а вже за дві години по тому вітчизняний Перший національний розпочав транслювання прес-конференції президента України Віктора Януковича. Тож самі собою напрошуються порівняння.

Українська трансляція розпочалася буденно - з самої прес-конференції. Натомість росіяни дали розігрів - репортаж із фойє, де люди в яскравих різнобарвних футболках і з гламурненькими плакатниками розповідали, як вони привертатимуть увагу Путіна, щоб отримати змогу поставити запитання. Настрій у присутніх був аж ніяк не зосереджений, а якийсь святково-збуджений - приблизно такий, яким він буває у глядачів перед початком цікавого спортивного матчу або концерту суперзірки. Можливо, це тепер уважається за прогресивне - не знаю. Мені це здалося стилістичним дисонансом, недоречним оживляжем, покликаним створити враження буцімто виняткової демократичності стосунків Путіна з журналістами. А заразом задати глядачам не надто серйозний настрій, спонукати їх стежити більше за формою, ніж за змістом.

Був іще один контраст. Прес-конференція Януковича відбувалася за круглим столом у кабінеті й була камерною: запитання йому ставили лише Лідія Таран («1+1»), Олена Фроляк (ICTV), Юлія Галушка (Перший національний), Ольга Гук («Сегодня»), Ірина Коцина («Факти»), Євгеній Міхін («Україна»), Дмитро Анопченко («Інтер»), Лариса Губіна (5 канал), Оксана Богданова («Комсомольская правда в Украине»). На жаль, десь починаючи від середини прес-конференції, оператори припинили показувати - крупним планом, а іноді й узагалі - таблички з іменами журналістів. Попри навіть те, що дехто з них ставив своє перше запитання.

Прес-конференція Путіна відбувалася у великій залі: російський президент був на сцені, журналісти - внизу, в залі. Людей було повно, що знову нагадувало концерт суперзірки. Причому ще до початку запитань та відповідей було очевидно: більшість присутніх приречені бути «задля вмеблювання», оскільки важко навіть уявити, який би проміжок часу знадобився, щоби бодай вислухати запитання від усіх.

А от за враженнями від відповідей президентів Янукович програв Путіну. Явно програв, вочевидь програв. Хоча обидва президенти були дуже багатослівними, обидва «растекались мыслию по древу», обидва вдавалися до дуже далеких відгалужень від теми запитань і надто вільно перестрибували з теми на тему.

Але, по-перше, Путін набагато більше оперував цифрами й фактами. І його цифри та факти видавалися системними. Насправді вони, звісно ж, були упередженими, однобічними, неповними - але от саме виглядали системними. Тоді як український президент удавався до цифр і фактів дуже рідко, та й були вони, як і зазвичай, поодинокими й розрізненими - такими, що не дозволяють аналізу та порівнянь.

Звісно ж, далеко не всі наведені Путіним факти були правдивими. Скажімо, він запевняв: ціну на газ для України (стару) було розроблено за тими самими формулами, що й для всіх інших імпортерів. Чому ж тоді ціна для України виявилася найвищою в Європі - це залишилося «за кадром». Ще Путін сказав, що, нібито, якби Україна перевела свою харчову промисловість на стандарти ЄС, вона вже не змогла би продавати харчову продукцію до Росії. Чому й яким чином продають її до Росії Латвія, Литва, Польща та інші країни ЄС - це теж залишилося поза увагою.

По-друге, попри всю багатослівність, відповіді Путіна мали певний стрижень - запитання. Все решта було алюзіями й асоціаціями, ліричними відступами, думками з приводу - усім, що завгодно, але таким, що тим чи іншим чином пов'язане з поставленими запитаннями й випливає з них. Відповіді Януковича були просто аморфними й геть безсистемними наборами довільних тез; поставлені запитання він подеколи й зовсім ігнорував - цілком у стилістиці «що знаю, те й кажу».

Якщо порівнювати обидві прес-конференції з університетським іспитом, то відповіді Путіна нагадували відповідь відмінника, який хоче показати, що він усе знає, й тому відповідає на всі білети одразу; відповіді ж Януковича нагадували відповідь трієчника, який відповідає лише те, що вивчив, незалежно від того, який білет насправді витягнув.

Обидва президенти старанно розчиняли зміст поставлених запитань у купах словесного лушпиння. Тільки от у Путіна це не впадало в око, тоді як у Януковича ще й як упадало.

Найперше запитання - від Олени Фроляк - було про те, чи не буде через зниження ціни на газ згорнуто роботи з диверсифікації джерел енергоносіїв та з енергозаощадження. Янукович почав відповідь... із Дня святого Миколая, з привітання дітей і слів про дітей узагалі. Чому він не міг зробити цього на самому початку, до того, як почали лунати запитання, - того, мабуть, не зрозуміти. Потім пішло про ціну на газ, про те, що «з цією ціною прожили три... майже чотири роки», про ГТС, товарообіг із Росією, обсяги «прокачки» газу. Було це довго й детально - от тільки на запитання президент так і не відповів. (А запитання загалом були досить гострі й винятково конкретні. Щоправда, не до кінця: коли зайшлося про Майдан і пов'язані з ним події, рівень запитань на очах знизився.)

Наступне запитання - від Лариси Губіної - було про те, чи муситиме тепер Україна повністю вибирати (тобто закуповувати) передбачені обсяги газу. «Ми дивимося в майбутнє разом із нашими стратегічними партнерами з Росії», -  почав президент і говорив здебільшого про ціну на газ. На запитання відповів лише частково.

Запитання про те, чи був можливий дефолт, якби не угоди з Росією. (От би ще хто-небудь якось узяв та й запитав у президента - ввічливо так, коректно, запитав: «Пане президенте, а що таке дефолт? Дайте, дуже прошу, визначення».) Відповідь - про боротьбу інтересів, відповідальність перед народом, про те, що «нас більше об'єднує, ніж роз'єднує», а «2013 рік ми пройшли нормально, і слава Богу («день прожито - ну, то й біс із ним»? - Авт.)».

Запитання про нібито отримані в Росії 15 мільярдів: чи вони є цільовими, а чи Україна може ними розпоряджатися на власний розсуд. Відповідь - про те, що «всі рішення колегіальні... уряд... парламентарі... народні обранці... кошти, які будуть спрямовані на розвиток... кошти, які будуть спрямовані на підвищення зарплат і пенсій... коли розвивається країна, перш за все ми повинні бачити людину... перший обов'язок держави... я сьогодні був у сирітському домі... я кожний рік контролюю, як вони там живуть... одна дівчинка хоче у сфері послуг працювати... її сестричка там працює... хлопчик хоче бути поваром... а його друг поступив до університету імені Богомольця... до речі, що стосується повернення заощаджень... лише вчора купка пенсіонерів питала (ото б іще дізнатися, де й за яких обставин та купка на президента надибала. - Авт.)». Уловлюєте логіку, вловлюєте розвиток ідеї? До честі пані Фроляк, вона встромила запитання: «То на соціальні потреби теж?» Президент підтвердив односкладово, немов на якесь запитання, геть стороннє щодо теми.

Загалом же, навіть на звичному тлі ця прес-конференція містила дуже вже багато води, надто вже надміру загально-правильних сентенцій, позбавлених будь-якого реального змісту.

І, по-третє, відчутною була різниця в інтонаціях. Путін відповідав у стилістиці інтелектуала, що читає популярну лекцію. Янукович - у стилістиці столоначальника, що задоволений собою й своєю зверхністю над відвідувачами. Це враження лише підкреслювали моменти, коли, сказавши щось - узагалі-то, вельми банальне, український президент сам же й починав сміятися - єдиний серед присутніх. Якщо репліки російського президента претендували на аналітичність, він ніби запрошував присутніх простежити за плином його думки, то український президент ніби сипав істинами, сперечатися з якими - мало не богохульство.

І все це стало зайвим свідченням: копія завжди гірша за оригінал; прагнучи скопіювати путінську манеру спілкування із пресою, Віктор Янукович не домігся того самого, що й Путін, результату - чи бодай того самого вигляду. Прес-конференції лише ствердили в переконанні: успіх (у Росії та, до великої міри, у світі) Володимира Путіна має дуже потужну іміджеву складову, бо російський президент уміє публічно поводитися, мов демократ. Цілком може бути, що тут спрацьовує його професійна школа: більшу частину життя він тільки й робив, що приховував свою роботу на спецслужби й, відтак, навчився видаватися не тим, ким є; він усе життя мусив поводитися за європейськими взірцями, не будучи європейцем у душі. Скопіювати його успіх, таким чином, здатен далеко не кожен - якщо хтось здатен узагалі.

Що ж до змісту обох прес-конференцій, то тут траплялися справжні дива. Найперше запитання до російського президента надійшло про нашу країну: російський журналіст запитав, чи варто субсидувати Україну. Тут саме російський президент запросив поставити запитання й кореспондента української агенції УНІАН, що тримав у руці український прапорець. Уніанівець спитав, чому Росія «душила Україну цінами на газ», а тепер раптом узяла й знизила цю ціну.

Путін, декілька разів повторивши фразу «братерський народ» та запевнивши, що не перешкоджає асоціюванню України з Євросоюзом і навіть мало не вітав би його, раптом почав детально аналізувати економічну ситуацію в Україні та її причини. Переконливо, до речі, аналізувати - хоча, звісно ж, упереджено. І це було дуже дивним - адже коли президент однієї держави детально аналізує політику та економіку іншої, це дещо розходиться з усталеними дипломатичними звичаями.

Але найдивнішим було інше: Путін казав те саме, що казали Янукович та Азаров, пояснюючи причини відмови від укладання угоди про асоціацію. Причому слова російського президента лунали набагато переконливіше - чи, принаймні, логічно стрункіше, ніж слова українських керівників. Так, ніби Янукович знає про ситуацію в Україні не інакше, ніж зі слів Путіна. І навіть більше: порівнюючи аргументування обох президентів, відчуваєш дивне враження - ніби простий робітник переповідає, як може, почуту ним лекцію товариства «Знання». Тож і закрадається дивна підозра: а може, під час листопадових секретних зустрічей Путін те й робив, що читав Януковичеві курс лекцій про Україну й про абеткову економіку? А Янукович сидів і тихо запам'ятовував?

А ще декілька разів Путін підкреслив (і саме підкреслив) те, про що воліють мовчати українські керівники та провладні ЗМІ - що домовленості є тимчасовими, й подальша доля ціни на газ залежатиме від подальших переговорів та їхніх результатів. Можливо, саме тут і міститься відповідь на запитання: чи буде Україну втягнуто до Митного союзу?

Що ж до Януковича, то були в його словах моменти... ну, скажімо так, і зовсім некоректні. Скажімо, він повторив тезу, яку що є сил останнім часом тиражували противники асоціації з ЄС: мовляв, уклавши угоду про асоціацію, Україні доведеться терміново перекладати всі залізничні колії на європейські стандарти. От, до речі, цікаво: чи вартість цього гіпотетичного перекладання не було включено в сумнозвісні 160 мільярдів, які президент вимагав від ЄС як плату за асоціацію?

Так от, для довідки. Залізниці більшості країн ЄС і справді мають колію 1435 мм, тоді як залізниці України - 1520 мм (швидкісні - 1522 мм). Але... Залізниці Латвії та Литви мають колію 1520 мм - таку саму, як і в Україні. Частина залізниць Естонії - 1520 мм, інша частина - 1524 мм (старий радянський стандарт до 1980-х років). У Фінляндії всі залізниці мають колію 1524 мм. Стандарт залізничних колій в Ірландії - 1600 мм. В Іспанії та Португалії - 1668 мм. І це йдеться про країни - дійсні члени Євросоюзу, не асоційовані! Тож озвучена Януковичем лякала є, м'яко кажучи, висмоктаною з пальця.

Слова президента про те, що Україна запровадила безвізовий режим для громадян країн - членів ЄС 2008 року, тоді як насправді це сталося 2005-го, могли бути й звичайною помилкою. От тільки чи може глава держави помилятися в таких актуальних питаннях?

І ще одну «коронну» тезу супротивників євроінтеграції повторив президент: «Україна не вступає в ЄС, вона лише підписує угоду про асоціацію». Все правильно - тільки угода про асоціацію є обов'язковим першим кроком до вступу, іншого не існує. Що ж до вимагання в ЄС обіцянок неодмінно прийняти Україну - то дозвольте ще одну університетську аналогію. Уявіть: ви тільки подаєте документи до вступу й одразу питаєте: «А як там щодо диплому з відзнакою? Чи отримаю я його?» Можливо, й отримаєте: спочатку вступіть, провчіться п'ять років - а там видно буде. Отак само і з вимаганнями обіцянок від ЄС.

Вів президент мову про «стратегічного партнера - Китай», про казкові інвестиції звідти й плавно так перейшов до будівництва Кільцевої дороги навколо Києва. То невже без Китаю ми й її нездатні збудувати?! Й «будівництво місцевих доріг» теж?! І, до речі, це - ще одна напівправда: насправді в Україні цілком достатня мережа місцевих шляхів - інша річ, що вони занедбані й давно не ремонтовані...

«Будівництво доступного житла» - й це теж за допомогою Китаю? І чому, до речі, будоване нині житло недоступне? Може, спочатку варто навести лад із тим, що маємо, а вже потім шукати інвестиції?

Коли зайшлося про політичну кризу, на глядачів чекав великий сюрприз. Президент повторював практично той самий набір тез, що й свого часу Дмитрій Кисельов. Він рішуче засудив іноземне втручання, «щоб вони тут господарювали, щоб хтось нас вчив, як нам жити», та тих, хто «бігають шукати господарів, які мають інтереси в Україні»; закликав «спільно захищати національні інтереси (інтереси влади? - Авт.)» та застеріг, що «коли виникає зовнішній чинник (тобто зовнішня загроза, так? - Авт.), усі об'єднуються».

Запитання: чому в Україні дуже слабко спрацьовують механізми покарання чиновників, що перевищують або не виконують обов'язки. Відповідь: «Это всё начинается с семьи... потом выше и выше... от образования, культуры внутренней... Это процесс очень продолжительный». Коротше, влада тут ані до чого: терпіть, ото й усе.

І далі, увага: «Мы не можем избавиться от популизма... На чём они живут? На доверии. Чем они торгуют? Они говорят и говорят, а люди продолжают им верить (ну тупые! - Авт.)». Ні, слова «опозиція» немає. Є лише антитеза: «Мы тоже были в оппозиции».

Запитання: «Який ви, пане президенте, робите висновок з Майдану?» Відповідь: «...Намагання всупереч Конституції захопити владу... Я категорично проти того, щоб політики ініціювали такі процеси... В той день, коли штурмували Адміністрацію президента... били молодих хлопців ціпами... скалічили». І знову: слова «опозиція» немає, але з контексту іншого випливати не може. Жодного разу не вжив Янукович слова «провокація». Але далі: «Собственные амбиции нужно держать в руках... особенно если вы претендуете на высокие посты... (отут уже все зрозуміло, про кого йдеться. - Авт.) это такой удар из серии запрещённых... по народу, по государству». Он воно, виявляється, що відбувається - конфлікт опозиції із суспільством, і ніщо інше!

І ще далі: «Если есть желание, это ещё не значит, что Господь Бог дал тебе дарование... (Бо всі ж добре знають: політичне дарування в Україні є в однієї й лише однієї людини, й в інших його бути не може. - Авт.) Я видел станочников... водителей... металлургов... А рядом я видел бездарных руководителей... Популизм, излишняя политизация». Коротше кажучи, весь набір тез, що ними годує глядачів російське телебачення. А чи то, може, й про опозицію Януковичеві Путін розповів? Хотів би помилитися, але, як видається, слова президента стали неспростовним доказом: уся деза, що гуляє російськими та провладними українськими ЗМІ, виходить із одного центру. І центр цей розташований аж ніяк не в якій-небудь редакції. Якщо називати речі їхніми іменами, то сьогодні ми маємо справу з новою появою темників - саме темників і нічого іншого. Темників у їхньому класичному варіанті. І цей факт, за ідеєю, може вказувати й на авторство.

...А на самому початку найпершої відповіді, розповідаючи про дітей та День святого Миколая, президент побажав: «Щоб ця казка була дуже-дуже довгою». Казка, яку розповів президент, була надмірно довгою. Та ще й такою, що не викликає довіри.

Фото прес-служби президента