Густа естетика нашого нового кіно

17 Квітня 2013
15740
17 Квітня 2013
14:00

Густа естетика нашого нового кіно

15740
Зворотна реакція зацікавленої частини суспільства – ось те, чого бракує роботам українських митців. Роздуми після перегляду альманаху «Нове українське кіно»
Густа естетика нашого нового кіно

Представляючи 10 квітня в Будинку кіно чергову добірку українських короткометражок, відомий кінокритик Володимир Войтенко закликав усіх присутніх у переповненому великому залі зосередитися на перегляді, забувши про звичну нам розріджену телевізійну естетику.

 

Тут же пояснив, що має на увазі: нинішні глядачі, привчені до телевізійних фільмів і серіалів, запросто можуть вийти на кухню посмажити насіння без ризику пропустити щось важливе для розуміння сюжету. Сьогодні телевізор узагалі здебільшого слухають. А оператор докладає всіх своїх професійних зусиль, аби знімати «картинку», «перебивку» чи «отражонку». Ну, це я вже дорозшифровую думку пана Войтенка від себе та власного досвіду.

 

Чи погано це, коли в фільмі, навіть короткометражному, що триває півгодини, відсутня або майже відсутня динаміка? Власне, критики з приходом нового тисячоліття вже ніби домовилися між собою, що сучасне кіно, призначене для великого екрану - здебільшого атракціон. А часта зміна картинки й, відповідно, калейдоскоп подій негативно впливає на молодих, формує хибне уявлення про світ, мистецтво та себе в цьому всьому, й навіть певною мірою дезорієнтує, якщо не розбещує старших та досвідченіших.

 

 

Коли вже полемізувати з цими прикрими явищами, то кожна з п'яти представлених стрічок може бути сама собі культурним маніфестом та естетичною платформою. На якій можна й, мабуть, треба зупинитися, постояти, хто курить - закурити, подивитися в далечінь, подумати над сенсом життя. Якщо телебачення пропонує розріджену естетику, то нове кіно й молоді майстри - естетику, навпаки, густу. Часом - занадто, але це суб'єктивно...

 

Зупинись і подумай: ось заклик молодих українських режисерів. Щоправда, як на мене, хлопці й дівчата стоятимуть на спільній платформі й дивитимуться в далечінь без надії дочекатися поїзда: цими рейками справді давненько нічого не ходить. І ведуть вони, за великим рахунком, у нікуди.

 

Зовсім не маючи на меті зневажати працю знімальних груп, прагнення молодих людей до самовизначення, а тим більше - когось повчати, хочу натомість із усією відповідальністю за свої слова заявити, чого бракує показаним стрічкам. Їм не вистачає того, для чого вони були створені - великих екранів. Сучасних кінозалів у сучасних кінотеатрах, куди б приходили глядачі з вулиці, читали б рекламу на афіші, платили за квитки в касах.

 

 

Мета - не заробити чи повернути кошти, хоча цього й варто прагнути. Але розуміння реальних потреб навіть підготованої, кіноманської публіки для автора кожного фільму має вартувати дорожче, ніж: «Старий, це геніально!» - від колеги після першого (й останнього?) публічного показу.

 

Навряд чи зауваження пересічного глядача якимось чином здатні вплинути на творчі методи кожного з митців - і не лише тих, чиї фільми були представлені того вечора й будуть згадуватися тут. Проте кіно призначене від самого свого народження насамперед для публічної демонстрації. Ігнорувати того самого випадкового зацікавленого глядача можна з точки зору усвідомлення власної вищості. Але чи варто? Бо так чи інакше прийдуть на такий показ поза Будинком кіно переважно небайдужі. Вони спроможні почати певну дискусію.

 

Зворотна реакція зацікавленої частини суспільства - ось те, чого не вистачає роботам українських митців: не тільки молодих й не лише в царині кіноспроб.  

 

Тих, хто стежить за процесами в сучасному українському кіно, вже кілька років привчають мислити категоріями альманахів, таких собі «бойових кінозбірників». Іншого способу вийти хоча б на якійсь загал автори короткого метру не знайшли й не скоро знайдуть. Точніше, знайдуть. Якщо з часом перейдуть на омріяний повний метр. Для чого потрібне відродження індустрії включно з розбудовою кінотеатрів по всій території країни - тобто, зовсім інша історія.

 

Поки що є резонансні «Мудаки. Арабески», досить умовно концептуальні, через те - не досить виразні «Закохані в Київ», етапні й визначальні «Україна, goodbye!» та скандальні не через зміст, а через незрозуміле з'ясування чиїхось стосунків «Українські злі». Тепер - нова добірка стрічок, визначених без затій як «Нове українське кіно», і констатуємо: найкраще вони сприймаються все ж таки разом. Свідомо чи несвідомо уникаючи провокацій. Та репрезентуючи не стільки інший, соціальний за тематикою напрям думок, скільки інакший загальний настрій та певні світоглядні тенденції.

 

 

 

У всіх фільмах режисер одночасно є також автором чи співавтором сценарію. Виняток - «Алкоголічка» Юлії Гонтарук, створена за сценарієм Марисі Нікітюк, і як наслідок, саме ця стрічка виявилася найбільш лінійною, виразною, чіткою та придатною для сприйняття тієї частини української аудиторії, яка дивиться щоденні випуски ТСН. Тобто, при всій претензії називатися авторським кінематографом відповідає поняттю «масовий» - звісно, в тому розрізі, в якому його готові сприймати споживачі жалісних та повчальних народних драм. Обдарована дівчинка хоче займатися балетом, але її рідна мати пропадає десь із випадковими чоловіками та, за словами її сестри, п'є. Тож замість балету дівчинка з тіткою стоїть на міському базарі, продає рибу. Спокусившись на оголошення про набір у балетну школу з можливістю виїхати за кордон, дівчинка, на відміну від нас, не розуміє, куди й для чого вивозять з України таких, як вона. Все просто і ясно.

 

 

Але «Алкоголічка» чи то мимоволі, чи, радше, з волі організаторів показу задає загальний тон трьом наступним фільмам. «Коріння» Дмитра Сухолиткого-Собчука - занедбане сьогодення тих, хто колись втратив своє коріння, відірвавшись від рідних місць та подавшись у світи: на цю ж тему в режисера є легший для сприйняття фільм «Борода», включений в альманах «Україна, goodbye!». Далі йдуть «Обійми» Філіпа Сотниченка - теж про батьків та дітей і знову - розлуку й повернення. Хай не з далеких країв, а з агресивнішого, тюремного середовища. Розрив між поколіннями та ‑ вкотре - тему еміграції підхоплює Ірина Цілик, перенісши на екран власне оповідання «Помин». Там героїня повертається в село, аби перед виїздом за кордон вирішити питання з продажем дідівської хати, й заново переживає моменти свого затишного рустикального дитинства. Загалом усі чотири стрічки мають ще одну, не відразу помітну спільну тему. Урбанізація, цивілізація, Місто - все це несправжнє, втомлює, нищить, уніфікує та вбиває. Але чомусь саме до цього нас усіх тягне чимдалі сильніше.

 

 

«Уроки української» Руслана Батицького завершують своєрідний альманах. Та заперечують попередників, пробуджуючи приспану печальною реальністю аудиторію. Хоч це не аж такий радикальний фільм, але виглядає саме таким на тлі сонного повсякдення, навіяного «Корінням» та «Обіймами». Для себе ваш автор визначив «Уроки української» найбільш художнім із усіх представлених фільмів. Доведені до краю безсловесні кошмари викликали асоціацію зі знаменитою «Стіною» Алана Паркера - у частині, де молодики з бритими головами влаштовують погроми, позбавлені сенсу та наповнені лише руйнівною енергією.

 

Показово, що місцем для проявів безмовної агресії Руслан Батицький обрав Донбас. Утілення вселенського Зла та водночас - ілюстрацію місця тотальної безнадії в сприйнятті тих, хто живе довкола території шахт, териконів та копанок. Учителька, яка приїхала працювати в школу депресивного селища, може викликати агресію в місцевих маргіналів не лише через викладання української - досить того, що молода жінка взагалі викладає мову як предмет та засіб комунікації. Тобто, вчить не читати-писати, а говорити. Й попри страшні за формою та змістом речі, котрі творяться в фільмі через неприйняття агресивними уніфікованими шахтарями всього нового та живого - вони вважають це чужим! - «Уроки української» чи не єдиний фільм, який завершується, як не крути, чимось близьким до хепі-енду.

 

Принаймні, дає надію: алогізм Зла розіб'ється об логіку Добра. А ще дає просту підказку: з людьми, котрих не розумієш і котрі не готові зрозуміти тебе, часом досить просто поговорити. Зрештою, такою розмовою повинна бути не лише прем'єра нових українських фільмів у Будинку кіно, де нікого ні в чому переконувати не треба - ось для чого цим та іншим стрічкам конче потрібні незалежні екрани та незалежні глядачі.

 

Андрій Кокотюха

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
15740
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду