З великої хмари та… малий дощ?
Або чи не прагнемо ми, жваво втягнувшись у дискусію щодо користі громадського телебачення, закрити очі на серйозні деформації національного інформаційного простору?
Або чи не прагнемо ми, жваво втягнувшись у дискусію щодо користі громадського телебачення, закрити очі на серйозні деформації національного інформаційного простору?
Постійний автор "ТК" Віктор Мороз робить досить несподівані висновки з позиції Олесандра Зінченка щодо суспільного мовлення, на наш погляд, дещо помиляючись щодо мотивації останнього. Також, на наш погляд, не можна протиставляти процеси реформування державного мовлення у суспільне та реформування всього інформаційного простору, або виставляти один процес умовою іншого. Скоріше, це все ж таки мають бути взаємопов’язані процеси, які будуть живити один одного. В той же час, з позицією Віктора Мороза щодо необхідності саме системних перетворень в телепросторі держави важко не погодитись. Як гірко не хочеться погоджуватися з нещодавнім коментарем Олександра Зінченка щодо неготовності створення громадського мовлення, але загалом доводиться визнати, що до певної міри держсекретар правий. Хоч його мотивація досить спірна, бо не до кінця зрозуміла. Проте, одне безперечно: не треба аж надто поспішати, ретельно зваживши всі аргументи.
Нещодавні парламентські слухання з цієї проблеми можна було б зупиняти на другому-третьому виступі. Все останнє було суцільні повтори і варіювання захоплень щодо ідеї створення громадського мовлення. Разом із тим, ми так і не одержали відповіді на запитання: яку саме проблему і як саме розв’яже громадське мовлення? І хто дасть гарантії, що ті 10%, котрі нині займає державне мовлення в національному інформаційному просторі, завтра розв’яжуть нам глобальне завдання наведення порядку в цій царині? І весь наш ефір стане суціль демократичним і професіональним.
Тому найпростіше звинувачувати пана Зінченка в ретроградстві й відступі від раніше задекларованих принципів лідерів “помаранчевої революції”, з якими вони йшли до влади, і з якими й підтримані широким загалом у своєму поході до влади. Але якщо відкинути емоції й спробувати ширше поглянути на речі, то згодом доходиш до невтішних висновків.
Гаразд, припустимо, що титанічними зусиллями громадське мовлення вдалося створити. Всупереч опору нинішніх керівників Держтелерадіо, котрі донині імітують бурхливу діяльність, створюючи, з одного боку, районне телебачення, а з іншого - світову мережу теле- і радіомовлення. Так як воно нині впроваджується в життя – це не просто пусте розпорошення геть невеликих державних коштів, а ідеологічний, інтелектуальний і професіональний глухий кут.
Так, з цього кута вийти чи не найлегше, змінивши верхівку Держтелерадіо, котра була дібрана ніби навмисно за видовим принципом найгіршої ознаки минулого режиму. Але як показало голосування в парламенті щодо усунення з поста Івана Чижа – найлегший шлях ще треба пройти! А пройшовши його, і успішно подолавши перехідний період, котрий передуватиме трансформації державного телебачення й радіо в громадське, на виході одержимо маловпливове, маргінальне, з усіх боків обскубане, бідне й кадрово вихолощене мовлення. Мовлення, яке підняти з колін буде надзвичайно важко. Позаяк там практично знищена професіональна школа, яка тільки починала народжуватися всередині 90-их років і яка геть занепала, тобто розчавлена брутальним адмініструванням за кілька наступних. Отож, треба ще віднайти й чимось заманити професіоналів, яких не так багато, але – слава Богу! – все-таки трохи вродило на нашій землі за останні півтора десятки років, для того, щоб вони організували мовлення, котре можна було б слухати й дивитися.
Але якщо навіть вдасться успішно виконати цю роботу й створити якісний суспільний продукт як на телебаченні, так і на радіо, то чи виявиться все це вартим величезних затрат праці й надзусиль? Навіть при умові, коли телерадіокомпанія “Ера” за справді чималі заслуги перед революцією одержить ліцензію на інші канали мовлення й віддасть ефірний час, який колись досить брутально узурпувала, громадським телебаченню й радіо. Але навіть після цього в національному інформаційному просторі – це буде крапля в морі. Один загальнонаціональний телеканал і три радіоканали, ефірне й дротове поширення яких нині за останні роки вдалося практично зруйнувати, не зможуть створити конкуренцію потужним мережевим корпораціям, котрі не мають проблем ані з фінансуванням, ані з технікою, ані з поширенням сигналу.
Отож, на самому початку шляху за привабливими деревами ідей створення громадських мовників ми можемо не побачити темного лісу небезпеки національного інформаційного простору, на якому продовжують диктувати моду Піховшек, Мустафін, Кисельов, Оселедчик, Ряшин і Богуцький. І не тому, що вони від природи є втіленням сил зла. А тому, що вони погодилися на пропозицію господарів каналів стати менеджерами, котрі мають виконувати завдання, зовсім - на нашу думку - протилежні національним інтересам. Саме цьому вони навчені. Саме це вони донедавна з великим ентузіазмом робили. І до певної міри продовжують робити й досі. Навіть після того, як радикально змінилася суспільна атмосфера.
Що може протиставити їм Тарас Стецьків на одному своєму каналі, у якого кепська професіональна репутація, що складалася впродовж багатьох років і яку буде неймовірно важко подолати? Ентузіазм, патріотизм, неупередженість, об’єктивність, щирість? Може, “доктрину справедливості”, про яку мало хто чув не тільки з журналістів, а й з топ-менеджерів?
Звичайно, за політичної підтримки і при умові належного фінансування за кілька років можна зробити якісний канал і створити якісно нову школу журналістики. Але за кілька років. І один канал суспільного мовлення. У морі антисуспільних.
Тепер, щоб знайти вихід із цього дрімучого глухого кута, давайте згадаємо, що практично в усіх європейських країнах громадського мовлення у вигляді одного телеканалу просто не існує. Є три, чотири канали. У дуже бідних і невеликих країнах – два. Але практично ніде немає одного. Те ж саме і з громадським радіо. Крім того, всі ці громадські мовники мають могутні канали поширення сигналу, добре фінансування, сучасне технічне обладнання. Плюс до цього – відсутність ідеологічного антагонізму між громадським і комерційним мовленням.
Звичайно, цю тяжку ситуацію з національним інформаційним простором спричинила не нова влада. Але нова влада, не поставивши системного завдання розв’язку цієї проблеми – не зробивши радикального і рішучого перерозподілу каналів загальнонаціонального ефіру, не притягнувши до відповідальності порушників виборчого законодавства із чинних топ-менеджерів і пропонуючи куций і фрагментарний вихід – може загнати цю проблему ще далі в глухий кут. І таким чином добряче підпиляти сучок, на якому сидить. Гіркий досвід минулої президентської кампанії має ж хоч чомусь нас навчити. Чи не так?
Усі матеріали з проблематики створення Суспільного мовлення в Україні та реформування державних ЗМІ "Детектор медіа" публікує за підтримки МВФ "Відродження"
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
журнал "Україна+Політика", для "Детектор медіа"
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
