У яких випадках позов до засобу масової інформації про дифамацію може бути розглянутий у господарському суді?

12 Лютого 2003
1797
12 Лютого 2003
16:49

У яких випадках позов до засобу масової інформації про дифамацію може бути розглянутий у господарському суді?

1797
"Кожному ЗМІ, якого притягають до відповідальності за публікації через господарський суд, я раджу оскаржувати не тільки і не стільки саме рішення господарського суду, але й сам факт розгляду такої справи господарським судом" - чергову юридичну консультацію Віктора Ніказакова Це питання стосується підвідомчості розгляду судових спорів. Конституцією України передбачено існування системи судів загальної юрисдикції, так само як і існування спеціалізованих судів.
У яких випадках позов до засобу масової інформації про дифамацію може бути розглянутий у господарському суді?
"Кожному ЗМІ, якого притягають до відповідальності за публікації через господарський суд, я раджу оскаржувати не тільки і не стільки саме рішення господарського суду, але й сам факт розгляду такої справи господарським судом" - чергову юридичну консультацію Віктора Ніказакова

Це питання стосується підвідомчості розгляду судових спорів.

Конституцією України передбачено існування системи судів загальної юрисдикції, так само як і існування спеціалізованих судів.

Нині в Україні діє система судів загальної юрисдикції, система військових судів та система господарських (колишніх арбітражних), тобто спеціалізованих судів.

З огляду на підвідомчість цивільні справи за позовами до засобів масової інформації про спростування відомостей та про відшкодування моральних збитків в Україні можуть розглядатися судами загальної юрисдикції та, за певних умов та винятків, господарськими судами.

У багатьох журналістів, видавців та власників ЗМІ, так само як і у численних читачів, глядачів та слухачів, багато запитань виникає щодо обставин розгляду позовів до ЗМІ господарськими судами.

Справа в тому, що учасниками (сторонами) судового розгляду господарського (раніше – арбітражного) суду можуть бути лише юридичні особи, отже автори публікацій – журналісти (з точки зору процесу – фізичні особи) – позбавлені можливості брати участь (а отже, захищати свої права) в господарському суді.

Крім того, процедура розгляду господарських спорів, які власне і є головним об’єктом діяльності господарських судів, має певні обмеження, які за своєю природою не дозволяють всебічно, повно та об’єктивно розглянути будь-яку справу про спростування інформації. Достатньо сказати, що Господарський процесуальний кодекс України (ГПК) не передбачає такого способу надання доказів, як виклик та допит свідка у судовому засіданні, а це позбавляє ЗМІ та журналістів потужного доказового інструменту.

Система господарських (раніше – арбітражних) судів в Україні, за свідченням багатьох компетентних оглядачів менш прозора і більш корумпована, ніж система судів загальної юрисдикції. Саме цим треба пояснювати той факт, що значна частина урядовців, охочих фінансово знищити ЗМІ, зверталися і звертаються до цього часу з мільйонними позовами саме до арбітражних (нині – господарських) судів, а останні, не вагаючись, такі позови задовольняли і задовольняють.

Трюк полягав у тому, що від імені фізичної особи (громадянина) із “заплямованою” якимось ЗМІ честю, позов подавала юридична особа (організація, яку “заплямований” контролював). При цьому в позові навіть не ставилася вимога про спростування відомостей, але одразу висувалася вимога стягнути моральні збитки за оприлюднення нібито неправдивих відомостей. Таким чином арбітражно-господарська юрисдикція забезпечувала стягнення грошової компенсації за оприлюднення відомостей, які навіть не було спростовано.

Заради справедливості слід зазначити, що до подібного засобу зверталися не тільки можновладці, але навіть ЗМІ, у локальних міжусобних сутичках. Так, наприклад, 1997 року Київський міський арбітражний суд ухвалив стягнути кількасот тисяч гривень з газети “Независимость” на користь тижневика “Зеркало недели” за кілька рядків так ніким ніколи і не спростованої інформації, яка нібито “зганьбила” честь та гідність цього поважного видання.

Але вершиною подібного роду судової творчості так і залишився позов Президента ФК Динамо до опозиційної газети “Всеукраинские ведомости”, який було задоволено у розмірі 5 млн. грн.

Лише після цього й після кількох років мовчазного спостереження, Вищий арбітражний (нині –господарський) суд України оприлюднив роз’яснення “Про внесення змін і доповнень до деяких роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України щодо вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням моральної шкоди” від 13.11.1998р. N 02-5/433, яке заперечувало описану вище практику.

Ось як це виглядає:

“9. У вирішенні питання про відшкодування моральної шкоди, заподіяної підприємству чи організації поширенням відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, порочать ділову репутацію підприємства чи організації або завдають шкоди їх інтересам, необхідно виходити з такого.

9.1. Під поширенням відомостей слід розуміти опублікування їх у пресі, передачі по радіо, телебаченню, з використанням інших засобів масової інформації, оприлюднення в іншій формі, у тому числі в заявах, оголошеннях тощо.

Відповідно до чинного законодавства обов'язок відшкодування моральної шкоди покладений на автора інформації (фізичну особу) та на орган масової інформації, які несуть відповідальність, виходячи із ступеня вини кожного з них. Оскільки без участі у справі автора – фізичної особи спір про відшкодування моральних збитків вирішити неможливо, а арбітражному суду – непідвідомчі спори за участю фізичних осіб, позивач може звернутися до арбітражного суду з позовом до органу масової інформації лише у тому випадку, коли цей орган не надав позивачеві відомостей про автора і, отже, всю вину за поширення відомостей, які порочать ділову репутацію, взяв на себе. Якщо ж позов подано лише до органу масової інформації, який повідомив позивача про автора, спір підлягає вирішенню загальним, а не арбітражним судом.

Позов, поданий до органу масової інформації та автора, також підлягає розгляду загальним судом (пункт 1 частини першої статті 24 Цивільного процесуального кодексу України.

Прийняття рішення про відшкодування моральної шкоди, заподіяної поширенням відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, неможливе без їх попереднього спростування. Тому справи у спорах про відшкодування моральної шкоди, заподіяної поширенням таких відомостей, підлягають розгляду арбітражними судами лише за умови попереднього вирішення питання про їх спростування у загальному суді або добровільно (у тому числі на вимогу заявника) особою, яка поширила відомості. Докази такого спростування повинні бути додані до відповідної позовної заяви.”

Дивно, що частина кваліфікованих юристів (суддів Вищого арбітражного суду України) вимушені були роз’яснювати іншим кваліфікованим юристам (суддям місцевих арбітражних судів) те, що було і є очевидним для кожного першокурсника юрфаку, а саме: не можна розглядати позову про стягнення моральних збитків, спричинених неправдивими публікаціями, без попереднього розгляду позову про спростування таких відомостей. При цьому позови про спростування неправдивих відомостей, викладених у публікаціях ЗМІ, не можуть розглядатися господарськими (колишніми арбітражними) судами, а лишень винятково судами загальної юрисдикції.

Дещо сумнівними, якби не сказати абсурдними, на мою думку, виглядають роз’яснення Вищого Арбітражного суду з приводу можливості розгляду позовів про стягнення моральної шкоди зі ЗМІ у тому випадку, коли ЗМІ “не надав позивачеві відомостей про автора і, отже, всю вину за поширення відомостей, які ганьблять ділову репутацію, взяв на себе”. Кожному більш менш знайомому з основами права відомо, що юридично поняття вини покликане індивідуалізувати міру відповідальності суб’єктів права. Якщо ЗМІ не надає відомостей про автора, він лише користується своїм правом на такий крок і дбає у такий спосіб про безпеку журналіста або іншого джерела інформації. Але це аж ніяк не дає підстав тлумачити ці дії як взяття чужої вини на себе.

Водночас, коли постає питання про вину ЗМІ, виникає необхідність поставити на ваги, і з’ясувати що важливіше, з одного боку, ділова репутація юридичної особи, з іншого, право громадян отримувати життєво важливу для них інформацію — ніяк не можна обійтися без з’ясування думки тих самих громадян. Але ж процедура господарських судів, як було зазначено, не допускає допиту свідків і, таким чином, не забезпечує тієї всебічності та об’єктивності, яку забезпечує цивільна процедура судів загальної юрисдикції.

На моє переконання, розгляд будь-яких позовів, пов’язаних з публікаціями у ЗМІ, господарськими (колишніми арбітражними) судами є порушення вимог ст. 10 Європейської конвенції з прав людини, яка говорить:

”1. Кожна людина має право на свободу виявлення поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держави і незалежно від кордонів.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з правами та обов'язками, може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом, і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров'я і моралі, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.”

В даному випадку немає жодної необхідності в українському суспільстві, якщо воно претендує на звання демократичного застосовувати господарську процедуру з її обмеженнями до цивільних справ, пов’язаних з реалізацією фундаментальних прав громадян.

Кожному ЗМІ, якого притягають до відповідальності за публікації через господарський суд, я раджу оскаржувати не тільки і не стільки саме рішення господарського суду, але й сам факт розгляду такої справи господарським судом.У тому випадку, коли в Україні ваші скарги не мали бажаних наслідків, звертайтесь до Європейського суду з прав людини у Страсбурзі. Звичайно, Страсбург далеко, а в Україні зі ЗМІ розправляються швидко, але нехтувати своїми правами та можливостями їхнього захисту не годиться.

P.S.

Останнім відомим мені прикладом протизаконного стягнення зі ЗМІ та з журналістів моральних збитків є справа Управління комунального господарства Запорізької міськради проти газети “Індустріальне Запоріжжя". Класичний приклад господарсько-процесуального „бєспрєдєла”. На мою думку, було б корисним розібрати всі порушення закону у цій справі “по гарячих слідах”, якби газети, звичайно, люб’язно погодилася поділитися цими матеріалами з „Детектор медіаю”.

Віктор Ніказаков, спеціально для “Детектор медіа”

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1797
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду