11:23
П'ятниця, 18 Липня 2008

Порожній конверт

Послання «Єдиного центру» кожен може сприймати по-своєму і найзапекліші опоненти побачать у ньому саме свої переконання.
Порожній конверт
З’їзд політичної партії, тим більше з кореспондентами та телекамерами у залі – це завжди передусім послання суспільству. Це тим більше справедливо, коли йдеться про новостворену політичну партію, поява й діяльність якої викликає суперечливі враження.
 
12 липня в палаці «Україна» відбувся з’їзд партії «Єдиний центр». (Ані у ході з’їзду, ані у виданих до нього матеріалах ніде не фігурували ані його порядковий номер, ані визначення на кшталт «установчий» чи «організаційний».) Яке ж послання надіслав він українцям, як заявила про себе ця партія? Нижче не йтиметься ані про суто політичні аспекти її створення, ані про політичні оцінки. Лише про єдине: чи змусив українців дослухатися до того, що каже ця партія, її з’їзд? Чи зацікавив він їх? Чи викликав бажання, уважно вивчивши її, коли-небудь зупинити на ній свій вибір?
 
Отже, рясно прикрашений символікою партії палац «Україна». Хлопці та дівчата у вишиванках на реєстрації. (Із шароварами, напевне, не склалося.) Безкоштовні буфети у перерві, за гроші – лише алкоголь та натуральна кава. У залі – підсвічена зсередини сцена у вигляді покладених один на один трьох чи чотирьох пласких циліндрів. Екран на задній стінці показував крупним планом промовців, поруч було написано, хто вони. В інший час на екрані майорів гігантський прапор України. Під час оголошення тільки-но обраних керівних органів партії на сцену вийшов хор у народному вбранні. Усе це налаштовувало на який завгодно настрій, можливо, на урочисто-святковий, але аж ніяк не на буденно-робочий.
 
Віктор Бондар із Дніпропетровська був у сіро-блакитній краватці. Сергій Куніцин із Севастополя – у червоній. Володимир Удовиченко зі Славутича був у яскраво-блакитній краватці, що дуже пасувала до жовтувато-сірого піджака та рожевої сорочки. Володимир Бондар із Луцька був у сірій краватці. Володимир Зубко із Житомира був у яскраво-червоній краватці, мені теж захотілося таку, попри те навіть, що носити краватки я не люблю. Нарешті, Ігор Кріль був у строкато-переливчастій краватці невизначеного кольору, теж дуже красивій.
 
Промови були полум’яними, оплески – бурхливими.
 
От на цьому, власне, можна було б і завершити змалювання вражень. Всидіти на місці довше за 10 хвилин було неможливо. От промовляв черговий промовець, дуже пасіонарно, з переконливими інтонаціями, нібито правильні речі. А згадати, що він тільки-но сказав, уже за хвилину було неможливо. Наскільки емоційними були промови, настільки ж і порожніми. Запам’яталося лише те, що Куніцин виступав російською й казав «на Украине». Власне, якщо б кожну промову розкласти на складові, з того вийшла би збірка дуже й дуже непоганих гасел та закликів. Не було єдиного – уточнень: як, за допомогою яких засобів та коли. Не було найменших натяків на аналіз. «Ой як погано у нас у Жмеринці!» або: «А в нас у Чугуєві ще гірше, ніж у вас у Жмеринці!» – не було навіть конкретики такого от рівня. Мітинг – от що нагадували й лексика, і стилістика виступів. Мітинг «для своїх», «для внутрішнього користування», але аж ніяк не з’їзд.
 
От один із промовців запропонував не розпорошувати бюджет на десятки й сотні різних статей, щоб його потім не прибирали до рук різні політики, а одного року спрямувати весь бюджет на будівництво шляхів і побудувати всі шляхи в Україні (а потім, виходить, ніколи більше їх не будувати? – Б.Б.), наступного року – спрямувати весь бюджет на дитсадки й побудувати їх усі до останнього, ще наступного року – на школи, отоді й підвищиться якість життя народу. Оце, мабуть, була найконкретніша теза з-поміж усіх, що пролунали. Взагалі, слово «народ» лунало чи не найчастіше за решту, але не пригадується, щоб бодай раз довелося почути слова «громадяни» та «суспільство».
 
«Світ рахує ВВП за кількістю інтелекту нації», «Україна мусить сама вирішувати, куди вступати, де брати участь і з ким дружити, це має вирішувати народ» (то все ж таки, як на думку партії, куди ж вступати й із ким саме дружити?), «Не треба боротися за цифри бюджету, за мільйони виробленої продукції, треба боротися за якість життя народу», «Зможемо створити централізовану модель державної політики» – це теж були рідкісні «конкретні» тези. Один із промовців розповів, як він безпосередньо перед з’їздом «спілкувався з Тарасом Григоровичем через портрет». «Годинники у кожного показують різний час, але кожен вірить у своє», – це теж з почутого потоку мудрості. І ще одна теза: «Коли кожен не буде хвилюватися за посаду, за якусь проблему (?! – Б.Б.), ми зможемо змінити життя на краще». Чи, може, це про йогів із їхнім абсолютним спокоєм?
 
Чимало тез було присвячено рідній партії. «Молодь, нова еліта, всі здорові сили, бізнесмени та вчені» – от хто, як виявилося з виступу одного з промовців, складає партію, яка «впроваджує нові правила гри у стосунках бізнесу з владою». Які саме стосунки? А цього сказано не було. «Ми – політична команда нового формату, команда, яка об’єднає схід та захід», – це теж про рідну партію. Новий формат – це, бува, не такий собі політичний абстракціонізм?
 
Привернуло увагу, як часто у промовах лунало слово «регіони». Віддати владу в регіони, віддати бюджет у регіони – от що обіцяли промовці. Можливо, знаходить підтвердження давнє припущення: «Єдиний центр» створено з метою привернути передусім мешканців сходу, розбивши в такий спосіб тамтешню монополію Партії регіонів. Якщо так, то шанси на це поки що виглядають примарними. ПР свого часу зайняла порожню політичну нішу – вона спорожніла через те, що комуністи, які до того були електоральними лідерами на сході, втратили довіру, бо так і не запропонували перспективи, а саму лише ретроспективу. Зараз ніша виразників традиційного світогляду мешканців сходу порожньою не є. А ще, на відміну від ПР, «Єдиний центр» не має ані такого потужного фінансового ресурсу, ані такого місця в економіці країни, ані залізної дисципліни та засобів її підтримування. Це, схоже, типова номенклатурна партія. За таких умов виглядає ще більш дивним, що новостворена партія відмовилася від останнього козиря – генерування ідей, які могли би привернути до неї виборців, та замінила їх на гасла та банальності. Маючи наполеонівські плани, нехтувати ідеями та можливістю донести їх до суспільства (а такою можливістю саме й був з’їзд) не дуже далекоглядно.
 
Згадки про президента час від часу лунали, але не так щоб надто часто, й були вони дуже обережними. Під час обговорення доповіді Кріля виступило аж цілих 9 осіб. Ото так з’їзд був!
 
Усім присутнім, зокрема й журналістам, роздали кілька брошур із проектами документів, які мали бути ухвалені з’їздом. Тож візьмімо брошуру, що називається «Програмні завдання Єдиного Центру (проект)». Кріль сказав: «Це – дуже важливий документ, бо це – те, з чим ми будемо йти до людей, про це питатимуть нас люди. Кожен боровся за те, щоб у програмних завданнях містилося те, про що він буде говорити людям, які до нього ближчі». Зверніть увагу: не «те, в чому він переконаний», а «те, про що буде говорити». Проголосували за програму, як і за всі решту рішень, одноголосно: «проти» – 0, «утрималися» – 0.
 
То що ж цікавого в тих програмних завданнях? От розділ «Історія має працювати на майбутнє»: «Трактування минулого не повинно розколювати країну. Єдиний Центр проти політичного маніпулювання фактами історії України. Ми повинні забезпечити достойний рівень життя всіх, хто захищав та розбудовував нашу Батьківщину».
 
Ви що-небудь зрозуміли? «Не повинно розколювати країну» – це як? Хто й за допомогою яких саме трактувань розколює її сьогодні? Ті, хто, скажімо, виступає за визнання УПА? Чи ті, хто впевнений: УПА воювала на боці нацистів?
 
Інший розділ, «Ми – за взаємовигідну українсько-російську співпрацю»: «Ми повинні перейти в українсько-російських відносинах від політичних спекуляцій до конструктивної співпраці та створити атмосферу довіри та партнерства. Ми відновимо і поглибимо продуктивну співпрацю України та Росії в економічній та гуманітарній сферах».
 
Знову ж: розумій, як хочеш. Виконувати всі вимоги та забаганки Москви, погодитися на підпорядкований статус України заради «продуктивності співпраці» та відмови від «політичних спекуляцій»? Цілком може бути. Відстоювати інтереси України, прагнути, щоб стосунки з Росією були такими самими, як і з іншими державами? Теж цілком може бути.
 
От у такому ж дусі витримано й інші розділи. Це, власне, не є мова програмних документів. Це є мова передвиборних агіток – украй абстрактні формулювання, позбавлені найменших натяків на конкретику. Якщо новостворена партія справді має мету (окрім приходу до влади) і якщо тією метою справді є об’єднання країни, то обрана методика такого об’єднання є дуже ризикованою: послання партії суспільству сформульовано так, щоб кожен міг сприймати його по-своєму і щоб найзапекліші опоненти побачили в цьому посланні саме свої й лише свої переконання. Мешканці заходу та центру бачитимуть у ньому один сенс, мешканці сходу та півдня – цілковито інший. Усе це добре, але ж не може так тривати до безкінечності! Рано чи пізно, але партії доведеться зайняти конкретну позицію у конкретному питанні – і що далі?
 
Замість послання «Єдиний Центр» надіслав суспільству порожній конверт. Тож не виключено, що воно, суспільство, таки об’єднається, але тільки у своєму нерозумінні не лише позицій партії, а й мети її створення.
 
У перерві розговорився з одним із делегатів з’їзду. Він виявився з Феодосії. «Чи популярна ваша партія у Криму?» – спитав я. Мій візаві розповів: із Партією регіонів там буде надто складно боротися, до того ж, у курортних містах більшість населення – пенсіонери, що підтримують Симоненка та Вітренко. «Буде дуже важко це зламати», – підсумував він. «А в чому ви розійшлися з Партією регіонів?» – не відставав я. Відповідь вразила: «Це Куніцин із ним розійшовся. Ми, тоді НДП, 2004 року підтримували Януковича, дали йому у Криму дуже добрий результат, а потім він почав свої фінтіфлюшки». З’ясувати, чи є розбіжності з ПР принциповими, а чи лише «фінтіфлюшковими», так і не вдалося.
 
Утім, кількість вихідців із НДП не могла не вразити. Історія створення партії влади in vitro, схоже, повторюється. От тільки якщо понад десять років тому подібні абстрактно-гаслові послання суспільство ще до певної міри сприймало (зважаючи на результати виборів 1998 року для «in vitro партії влади», НДП, та «in vitro опозиції», партії «Громада», вже й тоді не так щоб надто сильно сприймало), то тепер воно втомилося від них. Воно очікує конкретики. Воно очікує, нарешті, концепцій. 2004 року помаранчеві виграли не останньої мірою саме завдяки тому, що їхня позиція здавалася незвично концептуальною.
 
З’їзд завершився, всі вийшли на вулицю. Там було тепло й дуже свіжо. До Києва нарешті завітало літо. Поміж делегатами ходив задоволений і доброзичливий Віктор Балога. Я спитав у нього, як він ставиться до суспільного телебачення. «Дуже позитивно. Негайно треба його запроваджувати!» – відповів він. На моє запитання, як це зробити, він сказав, що зараз у парламенті з’ясовують стосунки й там не до суспільного телебачення: «Кожен політик то хоче суспільного телебачення, то не хоче, бо кожен прагне ним керувати, маніпулювати. А треба просто сісти й ухвалити закон, виділити фінансування, а наступного дня почати його запроваджувати. Це, за ідеєю, не така вже складна справа, це можна було б зробити за лічені тижні». От на такій оптимістичній ноті ми й завершимо.
 
Фото «1+1»
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
, для «Детектор медіа»
Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
28607
Переглядів
Коментарі
Volodymyr
10:16 / 21 Липня 2008
А мені сподобалося. Є щось нове - не остогидле (БЮТ, Наша Україна чи ПР). Поживем - побачимо.
Borys
21:34 / 18 Липня 2008
Що коментувати?? Повний пи сец!
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop