Ці слова належать Дону Хьюіту, одному з уславлених американських продюсерів новин і документалістики. У його доробку продюсування і режисура передачі “Дуглас Едвардз із новинами ” (1948-1962), праця виконавчим продюсером “Вечірніх новин з Уолтером Кронкайтом” (1963-1964). Він відомий і як творець і продюсер передачі “60 хвилин”. Журнал архівів американського телебачення “The Vault” у 96 році опублікував інтервью з ним, з витягом якого вирішила ознайомити своїх читачів і “Детектор медіа”.

Про “ведучих-якорів”

“Хто першим це вигадав – невідомо. Ніби я, а колега Сіг Міклзон гадає, що це він придумав термін “anchorman”. Виробництво теленовин є командною роботою. Кожен репортер, як матрос на судні, робить свій внесок, а роль ведучого Кронкайта – бути якорем усього цього судна. Ось звідки походить цей термін! Ведучий не має жодного відношення до самого судна, але він - останній елемент, до якого прикуте судно, і який прив”язує його до глядача”.

Про перше титрування

“Це було у 1952 в Чикаго під час з”їздів Демократичної і Республіканської партій. Завжди існувала проблема, як показати глядачам імена виступаючих. Раніше ведучому доводилося самому їх оголошувати: “Це був сенатор Тафт...” Я думав, як би ми могли показувати їхні імена? Одного ранку я снідав у готелі й офіціантка запитала: “Що істимете?” Я глянув на неї і побачив за нею дошку, на якій білим по чорному було написано: “Суп за 35 центів”. Я пішов і зняв зі стіни ту дошку. Офіціантка була роздратована і поскаржилася адміністратору. Але я все ж таки забрав з ресторану ту дошку з білими літерами на чорному фоні, яка і стала прообразом графічного способу титрування на телебаченні. Я сказав телевізійним інженерам, що вони мусять показувати на екрані білі літери на темному фоні”.

Про створення “60 хвилин”

“Якось я сказав собі, що мусить бути кращий спосіб донести інформацію, ніж знімати годинний документальний фільм. І подумав - а що як зробити багатоелементну передачу з трьох частин тривалістю в годину, яка буде по-голівудськи драматичною, з авторською журналістикою, а не адвокатською журналістикою... я не хочу виступати адвокатом когось чи захищати щось... Тоді я прийшов на Сі-Бі-Ес і запитав: “Серед усього часу для розваг чи не могли б ви виділити 60 хвилин для такого собі новинного тележурналу?” І коли керівництво зголосилося, ми зняли пілот, не думаючи над назвою. У блокноті я позначив це просто “60 хвилин”, а потім подумав, що це і є непоганою назвою для передачі. Тому секундомір, цей найбільш впізнаваний логотип на Землі, і став емблемою нашого першого пілотного шоу. Я придивився і вирішив, що буде дуже добре запускати секундомір на початку передачі, він характерно звучатиме “тік-так, тік-так” і за цим звуком люди сідатимуть перед телевізором для перегляду нашого журналу. Це справді спрацювало! Це і є одна з тих випадкових знахідок, які трапляються під час творчості”.

Про гарне написання

“Є одна найважливіша річ, якої я навчився колись у Фреда Френдлі, і найважливіше, чому я будь-коли вчився на телебаченні. Це річ, якій завдячує своїм успіхом журнал “60 хвилин” – вуха сильніше, ніж очі утримують тебе біля телевізора. Утримує те, що ти чуєш. Зображення переносить тебе на місце події, але те, що ти чуєш, тримає тебе тут, біля телевізора. Я навчився у Едварда Мюррея і Фреда Френдлі тому, що гарне написання сценарію є найважливішою річчю на телебаченні”. Про роль теленовин

“Я не певен, що телевізійні новини повинні бути сторожовим псом суспільства... Я не думаю, що саме в цьому полягає наша робота. На мою думку, наша робота полягає в тому, щоб вести хроніку часів, в яких ми живемо, і дати можливість іншим побачити цю хроніку, а потім вирішити самим – у чому треба бути настрожі і чого не треба остерігатися”.